Був собі король, і в нього був ловчий сокіл. Король любив сокола за його дужі крила, зіркі очі й хапкі пазурі. Три роки ходив король із ним на лови і жодного разу не приходив без здобичі. За це король причепив йому на шию малесенького дзвіночка. Одна половинка дзвіночка була зі щирого золота, а друга – зі срібла. Коли птах повертав голівку, дзвіночок теленькав то золотим, то срібним звуком.
Одного разу надумав король трохи спочити від своїх королівських справ і вирушив на лови. Улюблений сокіл, як завжди, сидів у нього на простягненому пальці. Виїхав король у поле та й пустив сокола. Пустив першого разу – сокіл приніс королю перепілку. Пустив – удруге – і сокіл приніс йому куріпку. Тоді король пустив його втретє – і сокіл чогось не прилетів. Чи то він згадав своє колишнє вільне життя, чи, може, доганяв швидкого голуба й дуже далеко залетів, а назад не втрапив? Хтозна, та король вернувся до свого палацу без улюбленого сокола.
На пошуки було негайно послано сім зброєносців. Вони шукали його аж сім днів, а на восьмий так і повернулися ні з чим.
Тоді король звелів усім оповісникам у його володіннях оголосити: хто знайде сокола і принесе до королівського палацу, той одержить двісті золотих флоринів. А хто знайде сокола і приховає його, той висітиме на шибениці.
Доки король сумував за своїм улюбленцем, а оповісники снували з кінця в кінець королівства й оголошували наказ, сокіл долетів собі до гір та й сів на дереві спочити.
І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин. ! мав, скажу я вам, цей селянин деякі дивні звички. Іде він було на своїй нивці борозною за віслюком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос. Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка.
– Добре тобі, довговушенку,– казав, бувало, селянин.– Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати. Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти?
Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання. Оглянувся він, аж бачить – сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах – о диво з див! – знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком.
– Ого, та ти, бачу, не з простих,– сказав селянин.– Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить.
А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона.
– О, про таку шапку ми чували,– промовив до себе селянин.– Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути. Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою. Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені!
Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці.
– Ну, любі дочки,– промовив селянин,– ось ваше придане.
І показав їм птаха.
– Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! – образилися дочки.– Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт.
– Що ви там тямите,– відповів їм батько та й гукає дружині:– Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини.
Доки дружина вкладала в торбу три коржі, три маслини й три цибулини, селянин зняв з віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий – намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу.
Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу.
У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються – переступив поріг та й увійшов. А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві. Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні – на одній сидів сокіл, а в другій була торба.
На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед. Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу. З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина:
– А куди це ти й чого? – кричить.
– Я йду до короля,– відповів сміливо селянин.
– А що це в тебе на руці?
– Сокіл.
Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись.
– Бачу, що сокіл, але чий? – присікувався він.
– Королів,– відказав селянин.
– Ах ти ж злодію! – визвірився начальник варти.– А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок!
Вартові вхопили селянина й потягли праворуч – туди, де стояла шибениця.
«Оце вже й кінець мені»,– подумав селянин і каже:
– Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові?
– Варто, стій! – гукнув тоді начальник. А до селянина:– То ти що, нібито справді приніс сокола королю?
– А королю, кому ж би ще! – трохи повеселішав селянин.
– То давай його сюди,– сказав начальник варти,– і я сам віднесу королю.
– Е, ні, це я його знайшов! – відповів селянин.
– Он як, ти «знайшов»? –загорлав знову начальник варти.– Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ!
Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю,– вона йому сподобалася не більше від першої. Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.– Ваша милосте,– каже, низько уклонившись.– Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому?
Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив:
– Королівська служба – це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись?
-– Чого ж дарма, пане начальнику,– сказав селянин.
– О, це вже інша розмова,– пом’якшав начальник варти.– Гаразд, нехай так: підемо вдвох до короля. Тільки пам’ятай: сокола ми зловили удвох. Згода?
– Авжеж,– сказав селянин.– Ходім до короля.
Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на птаховій нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав:
– Хто піймав?
– Я…– затнувся селянин,–… і він теж.
– Так, і я теж,– підтвердив начальник варти.
– А хто все ж таки перший побачив мого сокола?
– Ну, перший побачив я,– сказав селянин.– Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами.
– А чим же? – спитав король.
– Я хотів би одержати нагаями,– сказав селянин.– І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре.
Король вельми здивувався такому бажанню. Проте королю не личить виказувати свого подиву. Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв.
Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли піддягти до ката, бо він аж падав зі страху.
Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе.
– Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох,– звернувся король до селянина,– поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди?
– Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили,– сказав селянин.– Я – тим, що дав йому себе обдурити, а він – тим, що зумів мене ошукати.
– Тобто як? – не зрозумів король.
І селянин розповів усе по правді.
– Певна річ,– сказав він наприкінці,– я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина – це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май.
Король весело засміявся, а тоді сказав:
– Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець. У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непогане буде придане у твоїх дочок.
– Коли так, то побіжу та звеселю їх,– сказав селянин і взяв важкенький гаманець. Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.