Казка зачинається з бідного чоловіка, що мав одного сина. Син виріс на леґіня, купив собі коника й поїхав по світу.
Їде, їде – через ліси, пусти. Та раз коник став. Хлопець просить, грозить, але той не хоче ступити із місця. І чоловік не знає, що робити. Глянув – перед коником стоїть якийсь пан.
– Чого так б’єш худобу? – спитав його пан.
– Б’ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
– То знаєш що? Ти рушай за мною, і коник буде йти. Їде хлопець далі. А в давнину росли великі хащі, села були рідко, одне від одного далеко. І хлопець заїхав до такої темної гущавини, що і пана вже не стало видно. Та знайшов там хатку, що запала в землю. Дивиться у вікно: сидять три діди і всі якісь однакові. Зайшов хлопець до хижі. Але тільки ступив за поріг, один дідо став казати казку. Як скінчив, каже хлопцеві:
– Заплати мені за казку.
Хлопець зняв крисаню і дав її дідові.
Тоді почав казати казку другий. І той попросив плату, Тому хлопець дав із себе реклик[1]. Третьому за казку мусив зняти свої ногавиці.
Знову зібрався у дорогу. Але який леґінь – без крисані, реклика-піджака та ще й ногавиць! Хлопець зажурився. А коник йому каже:
– Ти вернися, подякуй дідам.
Він так і зробив. Тоді йому діди повернули, що взяли від нього за казки. І спитали:
– Куди їдеш, хлопче?
Він усе їм розповів.
І діди порадили:
– Ти, неборе, запроданий чорту, тому піди до чорного моря. Там побачиш явора, що має дупло. Сховайся в те дупло. Скоро прийдуть купатися в море три дочки нечистого. Дві наперед, а одна потому. Двох пропусти, а коли побачиш, що роздяглася третя, візьми її перстень. Буде на тебе йти страхами – великими хвилями, огненними валами і злими гадюками, – але ти не страшися: не повертай перстень, доки не дасть слово, що буде твоя. Вона й визволить тебе.
Хлопець добре прищепив до серця дідівську пораду.
І дібрався до чорного моря, знайшов явора, сховався у дуплі. Приходять дві дівчини. Викупалися і пішли назад. Потім з’явилася молодша. Коли зайшла у воду, хлопець тихо виліз із дупла і взяв її перстень. А дівчина скупалася, вийшла на берег, убралася; дивиться – нема персня! Помітила хлопця і почала грозити:
– Дай сюди мій перстень!
– Дам, але спочатку ти пообіцяєш, що будеш моя!
– Я твоєю ніколи не буду! Дай перстень, бо воду на тебе підніму, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і робила. А хлопець не боявся. І дівчина мусила дати йому слово, що буде його.
Прийшли туди, де жив старий чорт.
Іван – так звали хлопця – ходить по дворові, а чорт його помітив і гукнув:
– А, тут є мій попутник!..
І хлопець побачив того самого пана, якого він зустрів у дорозі. Пан завів Івана до кімнати:
– Відпочивай, бо уночі дістанеш велику роботу.
Як він пішов геть, з’явилася найменша дочка і питає хлопця:
– Що тобі казав няньо?
– Казав, щоб я йшов спати, бо уночі дістану якесь важливе діло.
– Не журися, я тобі поможу.
Чорт опівночі приходить і наказує:
– Маєш упіймати зеленого зайця! Коли ні, то вип’ю твоє серце.
Іван усе переповів дівчині. Вона розміркувала:
– Дуже мудре діло, та будемо старатися. Заєць той ховається у чорному морі…
Вони прийшли до чорного моря. Дівка дала хлопцеві рушницю і порадила:
– Кого будеш видіти, у того стріляй.
Сама зайшла у море виганяти зеленого зайця.
Нараз Іван бачить: іде його батько.
– Ой синку, як давно ми не виділися!
Іван його пропустив, не вистрілив.
А дівчина виходить із моря і запитує:
– Ну як, чи був хтось?
– Були мої нянько.
– Та чому ти не стріляв? То був зелений заєць!.. Добре, ще раз спущуся у море. Коли когось увидиш, одразу стріляй!
Зайшла вона у хвилі й виганяє зеленого зайця.
Іван бачить – іде його мати. Він пожалів і матір.
– Та чому ти не стріляв? – спитала його дівчина. – То був зелений заєць!.. Я вже дуже змучена, востаннє іду в море. Та якщо ти знову нікого не уб’єш – обоє постраждаємо.
Пішла утретє виганяти зеленого зайця.
І бачить Іван – іде вона сама. Він недовго радився і вистрілив. Дивиться, а то – зелений заєць. Хлопець узяв дичину і приніс до чорта.
– Їж її, коли собі убив! – сказав сердитий чорт.
Але чортиця відживила дівчину. Прийшла до свого чоловіка й просить:
– Жени хлопця, бо він дуже хитрий. Той вип’є твоє серце, а не ти – його.
Чорт дав наказ донькам, аби вони вчинилися кобилами. А Йванові наказав гнати кобил на пашу.
Молодша каже сестрам:
– Сестри, прошу вас, не убивайте хлопця. Тоді повім вам новину.
Сестри послухали її, скачуть попід небо, а хлопця не чіпають.
На толоці молодша спитала:
– Сестри, чи красний Іван?
– Красний.
– Він бере мене. Але в нього є ще побратими, котрі візьмуть вас.
І дві старші сестри вернулися додому, а Іван з молодшою втікає. Старий чорт дізнався, що сталося на толоці, й пустився за ними. Оглядається дочка – летить її батько. Каже вона Іванові:
– Із мене станеться пшениця, а з тебе – малий хлопчик. Хлопчина буде з цоркоталом бігати і горобців від ниви полохати… Як нянько запитає тебе про втікачів, то скажи, що бачив їх тоді, коли цю пшеницю сіяли.
Прибіг старий чорт і питає хлопчика, чи не бачив таких і таких.
– Бачив.
– А коли?
– Ой, дуже давно, коли пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, кого він зустрів.
– То були вони! – аж скрикнула чортиця.
Тепер за молодими пустилася сама.
Дівчина говорить:
– Іване, з мене станеться рибник, а з тебе – гусак. Коли мати покличе тебе, то не озирайся, бо відразу візьме твої очі.
Стара підбігає і дуже лагідно говорить. Та й обдурила гусака: він озирнувся і втратив очі. Чортиця їх кинула у пазуху і біжить назад. Дівчина полетіла сперед матері – зробилася криницею. Час був сухий, і баба, розгарячена, захотіла пити. Припадає до тої криниці, але вода всихає і всихає. Стара схилилася так низько, що очі з пазухи упали у криницю. Л вона нічого не помітила. Напилася, прибігла додому.
Вдома похвалилася, що взяла від молодого очі. Хоче показати, а очей нема! Тоді страшно почала клясти:
– Сяка-така дівка, обдурила і мене!
Та вже було пізно наздоганяти втікачів.
Іван із нареченою щасливо дібрався до своєї хати. Там вони одружилися і добре живуть.
[1] Реклик – піджак.