Якщо сам не добрий – від інших добра не жди…
Жив на Амурі нівх Солодо Хоінга. Багатий був чоловік. Двадцять запряжок собачих мав. Десять ангаза – бідняків – для нього рибу в річці ловили. Десять невільників – маньчжу – його господарство доглядали, із лози мотузки плели, із кропиви сіті плели. Десять ніканських дівчат-невільниць килими для Солодо ткали, халати шили, харчі готували, ягоди збирали. Десять комор його добро берегли.
Ненажерливий був Солодо! Багато добра у нього було, а йому хотілося ще більше. Зажерливість – що річка: чим далі, тим ширша. Ходить Солодо, довкола роздивляється: що б іще до рук прибрати? Речі свої з місця на місце перекладає, перебирає – тішиться, радіє.
Був у Солодо син – Алюмка. Хлопець – не можна сказати красивий: вся краса його була в батьковому багатстві. Хлопець – не можна сказати розумний: увесь його розум у батьковому добрі був. Але Солодо твердив: «Нічого, що в Алюмки чогось бракує, зате комори повні, проживе якось!»
Настав час Алюмці женитись.
Мати з собачого волосу та кропиви обручку сплела, щоб на руку нареченій надіти. Стали Алюмці наречену шукати. Викуп добрий приготували. А Алюмка пишається тим, що викуп багатий, носа дере… Усі наречені йому не подобаються!
Ось йому одну показали.
– Очі у неї,– каже Алюмка,– негарні!
Відказують йому люди:
– Що ти дівчину ображаєш? Це у тебе очі в різні боки дивляться. Тому ти й нареченої розгледіти не можеш.
Соло до на людей рукою махає:
– Мій син багатий,– каже,– йому краса не потрібна! А очі в нього в різні боки дивляться, то це добре! Він одним оком оселю пильнує, а другим – на річку дивиться, чи добре ангаза працює…
Про другу наречену Алюмка сказав, що в неї руки короткі.
Кажуть йому люди:
– Що ти дівчину ображаєш? На себе поглянь: у тебе самого одна рука коротша від другої!
Знову Солодо за сина заступається:
– Що в Алюмки руки неоднакові – байдуже: він меншою рукою менші гроші збирає, великою – великі. У Алюмки ніякі гроші не минуть його рук!
І третя дівчина не сподобалась Алюмці:
– Крива вона! – каже Алюмка.
– Що ти дівчину ображаєш? Це у тебе ноги колесом, між ними собака пробіжить.
Солодо сина гладить:
– Навіщо Алюмці прямі ноги? Йому в тайгу не ходити – ви йому звіра принесете. Йому на річку не ходити – наймити риби наловлять. У мого сина ноги господаря: калачиком, щоб було зручніше сидіти, з купцями ніканськими розмовляти…
Ходять, наречену вибирають. Ще їм одну дівчину показали.
Злиться Алюмка, губи надув.
– Вона дурна! – вередує.
Подивилися люди на Алюмку, на Солодо. Змовчали, щоб не образити батька.
Ще одну дівчину показали Алюмці.
Тут у хлопця язик до піднебіння прилип.
Шкіра у дівчини біла, як кора молодої берези. Коса до коліна. Волосся чорне, як ніч, м’яке та блискуче. З обличчя вродлива. Ходить, схиливши голову, ходить посміхаючись. Зуби – як сніг на соболюванні.
Насилу вимовив Алюмка:
– Подумати треба! Може, я цій дівчині руку дам.
Але тут Солодо спохмурнів.
– Що це за наречена! – каже.– За неї самі кістки в придане дають. У мій дім тільки багата наречена ввійде!
Не знайшлося Алюмці нареченої серед нівхів.
Чув він, що на небі також люди живуть, веселі люди живуть: на землю воду ллють, на землю сніг кидають. Небесні жінки красиві та пустотливі. Іноді опускають вони на землю вудочки із золотими гачками – простих людей ловлять.
Думає Алюмка: «Я собі не просту наречену візьму. Я собі небесну жінку за дружину візьму!» Ходить по селу, вгору дивиться. Під ноги не дивиться. Побився весь, падаючи.
Якось над стійбищем повисла веселка.
Зрадів Алюмка.
– Еге! – каже.– Видно, з неба вудку кинули! Залізу я на небо! Ба гачок схоплю, смикну – небесну жінку з неба на землю стягну!
Швидко він на сторічну сосну видерся: з кривими ногами на дерево добре лізти. До вершини Алюмка доліз. На останній сучок сів, дивиться, де золотий гачок теліпається. А очі у нього в різні боки дивляться: він один сучок з двох боків бачить. Той сучок, на якому сидів, йому небесним гачком видався. Як смикне щосили! Сучок і зламався…
Полетів Алюмка на землю. Так гупнувся, що й рештки розуму втратив, а з очей іскри посипались,
– Ех! – каже.– Погано за гачок тримався!
Бачить батько, що вб’ється Алюмка, коли ще раз із такого гачка зірветься, і придумав: їхати з сином у Ніканське царство по наречену. За ніканськими нареченими немовби велике придане дають.
За далекими сопками ягода солодша!
Зібрався Солодо в Сань-Сін. Узяв з собою сто соболів, сто видр, сто білок, сто ховрахів, сто чорнобурих лисиць, десять нерп та десять ведмедів. Ще за жодну дівчину в роду Хоінга ніхто такого викупу не давав! Хитають головами нівхи.
А Солодо своє торочить:
– За такий викуп ми царську дочку візьмемо для Алюмки.
Радіє Алюмка. Ще б пак! Жоден нівх не одружувався з царською дочкою!..
Поїхали Хоінга по наречену.
Піднялися вгору по Амуру. До того місця допливли, де голуба вода Амуру з жовтою водою Сунгарі зустрічається. На Сунгарі повернули, до Шпанського царства допливли.
Довго пливли. Багато людей бачили. І ніканські люди на берег виходили, на Солодо з сипом дивились, пальцями показували, немов дивину розглядали. Пливе Алюмка, питає в батька: «Чи скоро?» Швидко тільки блохи скачуть… Намучився Солодо з сином, доки до місця дістався.
Тут їх як почесних гостей зустріли. «Чого приїхали?» – питають. Сам амбань – начальник – до Солодо вийшов. Товмача – перекладача – приставив до нівхів.
Каже Солодо синові:
– Бачиш, як зустрічають? Багачеві – всюди рідня!
Кілька днів гостювали батько з сином. Ходить Алюмка по вулицях, витріщає очі. Будинки стоять високі. Покрівлі мало не до неба сягають. На дахах – дракони кам’яні, пащі роззявили, червоні язики висолопили. На вулицях – народу багато-пребагато. Галас такий – немов на котиковому лежбищі. Продають, купують, міняють.
Пригощає амбань Солодо морськими черв’ячками, солов’їними язичками, ластів’ячими гніздами, м’ясом таким, що саме в роті тане, коржиками такими, які, мабуть, лише на небі печуть. Їсть Солодо. Давиться від зажерливості: треба більше з’їсти, доки дають.
Каже йому амбань:
– Найкращих дівчат вам покажемо!
– Атож, атож! – відповідає Солодо.– Нам тільки найкращих і подавай! За такий викуп нам царську дочку треба! Тому й приїхали!
Повів амбань дівчат показувати. Привів у великий дім. У тому домі велика кімната. У тій кімнаті сто вікон. У тих вікнах по сто різнокольорових шибок. У тій кімнаті рядочком дівчата стоять та стільки, що в Солодо очі розбігаються. А Алюмці здається, що їх удвічі більше: кожну дівчину він бачить кожним оком зокрема. Стоять дівчата, за кожною – раб стоїть, за кожною – придане горою лежить.
Солодо на рабів дивиться: вибирає найміцнішого. А Алюмка иа дівчат очі витріщає. Тільки хто їх розбере, яка краща: у всіх обличчя запнуті покривалами.
Каже Алюмка амбаню:
– Мені б хоч одній в обличчя глянути!
– Не можна,– відказує амбань,– на царських дочок дивитись – ще й осліпнути можна!
– Усі гарні! – шепоче синові Солодо, від зажерливості увесь аж трясеться.– Бачиш, яке придане!
Уже до кінця ряду доходять нівхи і раптом бачать: за однією дівчиною два раби стоять. Солодо мало не заскакав від радості. Шипить синові на вухо:
– Оцю вибирай! Мабуть, з царських дочок ця найбільш царська!..
Віддали Хоіпга свій викуп, узяли наречену. Амбань їм повний баркас двощогловий дав за нареченою: шовку, чаю, рису, борошна на рік. Раби на руках наречену несуть. «Наша господиня,– кажуть,– ногами не ходить. Такі в неї ніжки маленькі, що її на землі не тримають!»
Солодо з вбрання нареченої очей не зводить. Халат на ній тканий золотими драконами, на голові капелюх з балабончиками, пташками, квітами: такий – не розбереш, де ж під ним та голова. На руках срібні обручки дзенькають. У руках – опахало із бамбукових паличок і рисового паперу, золотом розмальованого. Як розкриє його наречена Алюмки, так і заховається за ним! Хотів Алюмка поглянути на обличчя своєї судженої, та не дає наречена покривало зняти.
Заспокоює його Солодо:
– Потерпи трохи, Алюмко!
Попливли вони додому.
Пливли, пливли по Сунгарі, уже до Амуру підпливати стали…
Напали тут на них розбійники – хунхузи. Бороди в червоний колір пофарбовані. Списи довжиною в два зрости. Мечі у них завширшки в дві долоні. Як вороння на падаль, налетіли вони на баркас у своєму чорному сампані на сорок весел!
Усе забрали хунхузи у Солодо. Той насилу вблагав живими їх залишити. Увесь баркас очистили розбійники. А наречена Алюмки у своєму багатому вбранні сидить – не ворухнеться. Підступилися до неї хунхузи, оточили, покривало підняли та як сипнуть хто куди! Наче вітром здуло їх з баркаса. На свій чорний сампан з жовтими вітрилами сіли – і сліду не стало.
– Видно, замалим не осліпли від краси царської дочки! – каже Солодо синові.
Униз за течією швидше пливти, аніж розповідати. Швидко попливли Солодо з сином. Пливуть, радіють, що хунхузи нареченої не забрали, не посміли.
У рідне стійбище повернулися.
Хоч приданого й не привезли, зате ніканську красуню до оселі Алюмки ввели. Гості прибігли – наречену Алюмки подивитись. Зняв Алюмка покривало. Подивилися нівхи – і хто куди! Останнім з оселі на карачках Солодо виліз.
Здивувався Алюмка: чого нівхи розбіглися? Став на дружину роздивлятись. Три дні роздивлявся.
Зловчився, одне око долонею прикрив, щоб не заважало, дивиться – дружина ж йому в бабусі годиться!
Вийшов Алюмка у двір. Посидів, покурив. Чує, усе стійбище з нього сміється: царську дочку за дружину взяв!
– Ти куди пішов, чоловіче мій? – кричить йому ніканська дівиця.
– Піду погуляю! – відказує Алюмка.– Від краси твоєї у мене чогось очі заболіли!
Сів Алюмка в оморочку й поплив.
Куди поплив – хто знає! Двадцять собачих запряжок посилав Солодо у різні боки – сина шукати. Та все даремно.
