З давніх-давен над веселим бистрим потічком, під великим лопухом жила одна жаб’яча родина, до якої належав Полупанок.
Був це жабич зарозумілий, ледачий і надміру честолюбний. Мені дуже шкода, що я про цього Полупанка нічого доброго сказати не можу, але правди ніде діти – він був саме такий: хвалькуватий і надутий, мов пухир.
На всьому березі не було жаби, котра б так надимала горлянку й так голосно верещала про себе, як наш Полупанок. Цілісінькими днями він нічого не робив, а, вигріваючись на сонці, оповідав кожному – хотів той слухати чи не хотів,– якого він, Полупанок, пишного роду, і який з нього гарний музика.
Жалюгідний хвалько! Кумкання його частенько було чути аж у другому селі.
Саме того літа в зеленій долині, неподалік од потічка, оселилися до осені малі гноми разом із своїм королем – стареньким Блистеком. Вони так намерзлися взимку в своїй холодній підземній печері, що тепер невимовно раділи сонечку й теплу.
Тут ніхто не полохав їх, за ними не стежив – отож вони хутко звикли до цієї зеленої квітучої долини й називали її проміж себе Солов’їною Долиною.
Правда, спершу було нелегко. Гномам довелося добре попрацювати, доки влаштували собі затишні оселі, де можна було сховатися й від дощу, й від пекучого сонця. Та ще й такі оселі, звідки увечері кожен гном міг би милуватися на ясні зорі, бо гноми любили зорі над усе.
Чудовий покій опорядили гноми королю Блистеку в спорохнілому стовбурі старої верби! Повимітали й повишкрябували звідти всю порохню, заслали весь покій зеленим та коричневим мохом, на стінах порозвішували барвисте й блискуче, мов веселка, тонке павутиння, а біля входу почепили завісу, сплетену із сріблястої мітлиці. Польові квіти й зілля сповнювали цей покій свіжими пахощами. Старому королю Блистеку було тут так затишно, що він і корону скинув – хай голова відпочине! – і скіпетр поставив у кутку.
Малі гноми жаліли короля Блистека і несли йому, що тільки знаходили найкращого: хто жовтий грибок-лисичку, хто червону ягідку-суничку, а хто й кілька краплин меду з осиного кубла в зеленому листочку.
Гном Петрик, який міг змайструвати що завгодно, спорядив чудову кухню. Він знайшов велику порожню черепашку, яку чомусь покинув господар-равлик, приліпив зверху димар з глини й піску, приладнав дверцята – вийшла чудова кухня.
А як у печі горить, звісно, й гості не забаряться. Так сталося і тут. Ніхто інший, як Полупанок, утоптав стежку до гномів.
Він плів їм про себе різні небилиці, підлещувався, а сам тільки й винюхував, звідки несуть страви. Часом він брав з собою скрипку і пригравав старому королю до вечері, щоб тому було веселіше їсти.
Потім починалися різні розваги.
Втішені гноми мало не щодня запрошували до себе жабича, а той пнувся так, наче був не Полупанок, а пан на всю губу.
Хмарою здіймався дим із кухні, що її майстерно спорядив Петрик, їжі й питва було досхочу, а смачні пахощі линули так далеко, що всі коти в околиці щулили вуха й поводили носами:
– Що це так смачно пахне?
Одного ясного дня примандрував до Солов’їної Долини уславлений музикант Сарабанда. Оцей уже грав на диво! Ніхто в усій околиці не міг з ним зрівнятися.
Нехай нікого не дивує, що маестро Сарабанда – це звичайнісінький польовий цвіркун. Головне – Сарабанда грав напрочуд гарно й так дзвінко, так зворушливо, що його чути було скрізь – не тільки в полях, але й у кожному серці. Він сидів близенько до землі, знав усю її красу, добрість та силу,– і лише про неї міг співати та грати. І вранці і ввечері – повсякчас він грав та співав про луки й поля, про ліси й потоки, і спів його звеселяв усім серця.
Хто вже хто, а Полупанок ніяк не міг стерпіти, що Сарабанда – такий чудовий музикант. Жабич і завжди був зелений, а тут позеленів із заздрощів удвічі дужче.
– Що ж це таке? – козирився він.– Якийсь приблуда, якийсь мандрівний цвіркун буде задирати носа в країні, де всі оплески належать мені одному?! Відколи це всякий волоцюга має право туманити слухачів отим жалюгідним цвіріньканням, псувати їм смак до моєї чудової музики?! Це просто-таки обурливо!
– Пане! – вдався він раптом до гнома Голубинчика, який мовчки слухав його нарікання.– Змилуйся, добудь мені ноти, за якими грає Сарабанда! Ось побачиш; я його пережену, я його подолаю! Вивчу його пісні – і весь світ побачить, що за нікчема отой Сарабанда та який талановитий я, жабич Полупанок! Змилуйся, любий пане! Допоможи мені, коли твоя ласка!
Голубинчик охоче допомагав усім; отож він миттю помчав за цвіркуном, який прямував полем із ‘своєю чудодійною скрипкою, і, вхопивши Сарабанду за поли коричневого плаща, почав благати, щоб той дав йому ноти своєї чудової пісні.
– Є в нас напрочуд обдарований жабич,– казав Голубинчик,– і ми дуже б хотіли зробити з нього придворного музиканта його королівської величності, нашого найяснішого короля. Його величність король Блистек на схилі віку частенько сумує й тужить – і такий чарівний музикант міг би розважити його в хвилини журби.
– Ну, звичайно, я залюбки позичу вам свою пісню! – відповів Сарабанда.– Ось ноти, беріть, будь ласка. Але моя пісня не вся в цих йотах. Те, чого тут бракує, треба співати просто з серця. Слово честі: це зовсім не важко! Досить лиш глянути на проміння призахідного сонця, відчути пахощі полів і лук, послухати величну музику лісової тиші… Це легко, дуже легко! Ось ноти! Будь ласка, будь ласка!
«Ну! – подумав Голубинчик.– Полупанок таки правду каже! Коли цей сірячок грає так чудово, то що вже казати про нашого жабича, в якого й зріст, і постава, і вся поведінка геть інші!»
І він хутко подався з нотами до Солов’їної Долини, де на нього чекав Полупанок.
Вже травень доходив кінця і в полях стояла спека, коли наш зелений співак розпочав свої концерти.
Він обрав собі місце в затінку під величезним грибом, понад берегом струмка, і тут, сидячи, наче під парасолькою, щодня вправлявся в співах. Але щоразу збивався, й Голубинчик, задихаючись од спеки та обливаючись потом, мусив вистукувати йому такт паличкою-очеретинкою.
Що то був за вереск, що за фальшиві дикі ноти, що за пронизливе кумкання – навіть сказати не можна!
Жабич репетував, як навіжений. Голубинчик гатив своєю очеретинкою так, наче три молодиці гуртом ляскали в струмку по сорочках праниками, а жуки, мухи, комарі, навіть горобці з писком, із дзижчанням, з цвіріньчанням тікали далі від того гриба, що під ним співав Полупанок.
Проте не всі могли тікати.
Край берега, в затоці, росли білі водяні купави – вони-бо не могли залишити свій холодний блакитний дім.
Але вони теж не могли стерпіти цього несамовитого вереску й вихиляли з води свої білі келихи, жалібно благаючи хоч хвилини тиші, хоч миті спокою.
– Пробачте, шановні пайове! – казали вони ніжними чарівними голосами.– Але відколи ви присвятили себе музиці – ми живемо тут у повсякчасній тривозі, в неспокої, достоту як на млині.
Ми не хочемо завдавати вам най меншої прикрості, але ж нам тепер незмога шепотітися з ранковою зорею або слухати, як видзвонюють надвечір конвалії в гаю. Все наше життя поламалося. Ви, панове, мабуть, знаєте, що ми тчемо на кроснах срібні нитки для наших дітей – молоденьких пуп’янків, захованих у зелених листках. Але ж навіть нитки на кроснах рвуться від галасу, що його ви, панове, зчиняєте перед самісінькою нашою оселею!
Ми вже пробували навіть були пірнути глибше в воду, щоб мати хоч трохи тиші й спокою, але ніяк не можемо жити без сонця. Не ображайтесь, будь ласка, на нашу просьбу! Ми визнаємо талант і силу. Але ми справді вже не витримуємо! Не витримуємо – та й край!
Тут вони уклонилися і скромно заховалися під великим круглим листям.
Та очерет і татариння були зовсім не такі чемні. Вони закалатали своїм паліччям і замахали довгими гострими мечами.
– Хто це там отак верещить,– гукали вони,– наче з нього живцем луплять шкуру? Ану цить, клятий верещако! Не бачиш хіба – пас отут стоїть ціле військо! Ану, шаблями!
Та охоплений заздрістю й пихою Полупанок не зважав ані на погрози войовничих очеретів, ані на покірні благання купав. Навпаки, що голосніше лунали погрози й благання, то дужче він галасував, намагаючись їх приглушити, аж поки горлянка йому надувалася, мов туго напнутий пухир.
– Стривай, пане! – загукав зляканий Голубинчик.– Співай трохи легше, бо тебе зараз просто на очах розірве!
Тільки він це мовив – тррах! – шкіра, напнута, мов на барабані, репнула, й Полупанок, як сидів, так і беркицьнув додолу, тільки раз кумкнувши з переляку.
Неймовірний рейвах зчинився в Солов’їній Долині.
Хто тільки міг із гномів, рятував Полупанка та слухав, чи він дихає. Одні трусили його, інші терли, ще інші палили під носом вороняче пір’я, а Петрик, бігаючи навколо з кухликом, поливав водою хворого разом з рятівниками.
Та ніщо не допомагало: Полупанок лежав і не ворушився. Очі в нього побіліли, лапи звисли – мрець та й годі! Хоч закопуй у землю!
Саме тоді йшла гаєм старенька бабуся й збирала зілля. Була вона суха-сухенька, мов гілочка хмизу, з обличчя темна, мов той грибок, що росте під пеньком, і така вже згорблена що й голови не могла від землі підвести.
Ідучи, бабуся стукала по землі кийком, що підпирав її немічне тіло, й, ледве побачивши якесь зілля, обзивалася до нього сухим, тихим голосом:
– Ой росичко, ти росичко! Тисяча листочків у тебе, на кожному листочку – роси краплинка; у кожній краплинці сонечко, воно тобі силу дає, ой, яку силу! Добра ти, як болять очі, добра й для старого, і для молодого! Йди в козубеньку!
Бабуся зривала пригорщу зілля й, тихо шепочучи, простувала далі.
Трохи згодом вона гомоніла знову:
– Ой ти, зілля, зілля гаряче, ти, очитку, молодий юначе! Згори в долину, з долини вгору ти ходиш, по сірих пісках бродиш; не пильнуєш доріжки, бо в тебе жовті ніжки. Хто йде – бачиш звідусіль; добрий ти на сухий біль – йди в козубеньку!
І знову зриває пригорщу зілля й дріботить далі, шепочучи:
– Ой материнко-цвіте! Помагаєш ти в смутку і в тузі, помагаєш в усякій недузі: коли в серці жалі та болі і коли кісточки кволі! Йди в козубеньку!
Йде бабуся далі, йде і співає. І раптом зупинилась, махнула кийком:
– Коров’як – висока свічко! Ти на сонці грієш личко; сам на сонці золотієш і смагою листя криєш. Я тебе давати буду – на хрипоту, на застуду. Йди в козубеньку!
Нарвала квіточок з високої стеблини, відганяючи бджіл, які роєм бриніли над ними, й, шепочучи, пішла далі. Та зненацька зупинилася знову.
– Ти гіркий полине срібний! Дуже ти мені потрібний! Без гіркоти ніяк жити – хто захворів, буде пити! Йди в козубеньку!
Потроху полин та коров’як вивели бабусю з гаю на урочище, на край луки, що її вже докошували косарі, на межу, де росли кущі глоду біля польової груші.
І тут залунав над полем слабенький покрик.
– Що таке? – шепнула бабуся.– Невже дурноп’ян стогне, бо я його рву?
Пустила корінець, слухає: ні, наче людські голоси!..
Рушила бабуся на поклик швидкою ходою, кийком підпирається, шкутильгає щосили, аж засапалась.
А голоси чути ближче й ближче.
Визирнула бабуся з чагарів понад самим струмочком, бачить – юрба гномів оточила жабу, що лежить на землі нежива. Усі заламують руки, стогнуть, плачуть:
– Наш музикант! Наш музикант!
Бабуся не здивувалась і не злякалася. Ще б пак: одвіку жила вона з усякими дивами запанібрата; що їй якісь там гноми!
Бабуся закліпала очима, підійшла ближче й питається:
– А що там у вас таке?
Як не закричать гноми:
– Ой, у нашого музиканта горлянка репнула! Ой, рятуйте, бабусенько, нашого музиканта!
Похитала бабуся головою, торкнула одну жаб’ячу лапу, торкнула другу: мрець та й годі! Тоді притулила старече вухо жабі до грудей, стала слухати.
І раптом осміхнулася… Ще ледь-ледь тріпотіло життя в бідолашному Полупанкові.
Підвела старенька голову та й каже:
– Ану, швидше скочте, діти, аж на той край світу, за моря, за гори, у неходжені простори… Де стара верба за тином там стоїть моя хатина. Мчіть до мене одним духом золотую голку з вухом, ще й шовки-єдваби для цієї жаби.
Метнувся Петрик на одній нозі до Скробекової хатини і ну благати ластівок.
| Ластів’ята! Ластів’ята! Несіть мене на крилятах За чужі моря, за гори, У неходжені простори, Де стара верба за тином, Де бабусина хатина! Там знайду я одним духом Золотую голку з вухом, Ще й шовки-єдваби Принесу для жаби! |
І тут одна ластівка як защебече: от зараз полетить!
Скочив на ноги Петрик – фррр! – тільки його й бачили. Помчав, як вітер.
А бабуся тим часом розпалила вогонь, поклала на нього гіллячки навхрест, варить зілля, мастить горло Полупанкові.
Гноми допомагають їй, як можуть,– той хмиз носить, той мішком вогонь роздмухує, той горщика тримає. Сам король підводить Полупанкові голову. Ледве гляне на нього – так сльози і сиплються на землю.
Не минуло й десяти хвилин – залопотіли над долиною ластів’яні крила. Петрик хутенько скочив на землю і вже дякує ластівці, подає бабусі золоту голку й шовкову нитку.
Почепила бабуся на ніс окуляри, шовкову нитку в голку засилила й ну зашивати горлянку бідоласі-музикантові.
Гноми оточили її, повитягали носи, заглядають один одному через плече… А бабуся зашила все як слід, притулила стеблину дягеля хворому до носа й дмухнула тричі.
Тут Полупанок як чхне! Наче з гармати стрельнув!
Гноми так і сипнули врозтіч з переляку, а Полупанок розплющив одне око й заплющив знову; розплющив друге й став помалу підводитись.
Нарешті підвівся, сів, озирнувся, шукаючи ноти, ухопив їх у лапи й роззявив рота для співу.
Але що це – голосу немає! Ще ширше роззявив пащу – хоч би писнув! Роззявив утретє та тільки кумкнув.
Оце була наука!
Відтоді хвалькові і на думку не спадало змагатися із справжніми музикантами.