Рибалка Палунко та його дружина – Брлич-Мажуранич Івана

І

Обридло рибалці Палункові його злиденне життя. Жив він самітником на пустельному морському березі й цілими днями вудив рибу кістяною вудкою, бо про мережі в тім краї ще не відали. А що на ту вудку впіймаєш?

– Хіба то життя! – казав собі подумки Палунко. – Що за день упіймаєш, увечері поїси, і ніякої втіхи немає для мене на світі.

Але прочув Палунко, що живуть на землі багаті дукачі й усілякі володарі, живуть у добрі й веселощах, у золоті й розкошах. І вроїлася Палункові в голову думка, як би це й собі такі багатства побачити та пожити в розкошах. Заприсягся він, що три дні сидітиме у своїм човні серед моря, а риби ловити не буде, ачей допоможе йому цей зарік.

От і сидить собі Палунко три дні й три ночі у своїм човні серед моря, три дні сидить, три дні голодує, три дні риби не ловить. А коли четвертого дня стало благословлятися на світ, виринув з морської безодні срібний човен із золотими веслами, а в човні, немов королівна світла, стоїть яснолиця Дівчина-Зоряниця.

– Три дні зберігав ти життя моїм рибонькам, то скажи, яким добром маю я тобі за це віддячити? – спитала Дівчина-Зоряниця.

– Поможи мені виборсатися з моїх злиднів, з мого життя безрадісного. Ти ж бо знаєш, день крізь день тиняюсь я цим безлюдним краєм. Що вдень упіймаю, надвечір поїм, і не маю я ніякої втіхи на цім світі, – одмовив Палунко.

– Йди додому, там знайдеш усе, що тобі треба, – сказала йому Дівчина-Зоряниця. А мовивши, одразу й зникла зі своїм срібним човном у морській безодні.

Мерщій поплив Палунко до берега, а відтак бігцем додому. Тільки він на поріг, а навстріч йому дівчина, сирота сердешна, здорожена, знеможена мандрівкою далекою із самого загір’я. І каже дівчина:

– Померла в мене мати, й нікого я більше в світі не маю, візьми мене за дружину, Палунку.

Не знає Палунко, що його робити. «Чи не це воно те щастя, що його мені Дівчина-Зоряниця посилає?» Бачить Палунко: дівчина така ж бідна сиротина, як і він сам, але ж боїться він щось не так зробити і щастя своє проґавити. Тож погодився він взяти сироту собі за жінку. А вона така була притомлена, що відразу лягла і спала до наступного дня.

Ледь дочекався Палунко нового дня, щоб побачити, яке то щастя йому прибуло. Але день настав, і нічого не змінилося, хіба що коли він, зібравши вудки, пішов по рибу, жінка його подалася в гори по лободу. Прийшов увечері додому Палунко, прийшла й жінка, і повечеряли вони рибою та лободою.

«Коли це і є подароване мені щастя, – подумав собі Палунко, – то я міг би й без нього прожити».

Після вечері сіла жінка біля Палунка і, щоб розважити його, почала розповідати казки. Розповідає вона про багатих людей, королівські палаци, про зміїв, що вартують ті скарби, про королівну, що сіє в саду перли, а збирає діаманти. Слухає Палунко, і серце йому грає з радощів. Забув Палунко про свої злидні, він і три роки ладний був би слухати такі казки. А ще більше зрадів Палунко, коли подумав: «Ця жінка – чарівниця, вона мені вкаже путь до змієвих скарбів або до королівниного саду. Треба тільки терпіння мати, щоб не зобидити її».

Чекає Палунко, а день за днем збігає, минув отак рік, минув і другий. Вже в них і син знайшовся, Влатком малого назвали. Але все як було, так і лишилося: Палунко рибу вудить, жінка вдень у полонині лободу збирає, увечері вечерю варить, за вечерею дитя тішить та Палункові казки розповідає. І що далі, то кращі казки вона повідає, і все тяжче Палункові їх слухати. Але одного вечора все це йому обридло, і серед жінчиної розповіді про незліченні скарби та розкошування Короля Морського він підскочив розгніваний, ухопив жінку за руку й каже:

– Годі вже зволікати, завтра вранці поведеш мене до палаців Короля Морського.

Злякалася жінка, коли Палунко ото так підскочив. Каже, що не знає, де ті палаци Короля Морського, але розлючений Палунко побив жінку і похвалився зовсім її вбити, якщо вона не викаже йому чарівної таємниці.

Аж тепер збагнула сердешна жінка, що мав її Палунко за чарівницю. Заплакала вона та й мовить:

– Ніяка я, горопахо, не чарівниця, сиротина я сіромашна і ніяких таємниць не знаю. А що тобі все розповідаю, то серце мені підказує тебе розважати.

Ще більше розлютився на ту мову Палунко, – це ж довгі два роки дурив він себе сподіванками! Гнівно наказав жінці, щоб завтра вдосвіта разом із дитиною йшла берегом моря праворуч, а сам він, мовляв, піде ліворуч, і не повертатимуться назад, доки не знайдуть путі до Короля Морського.

Удосвіта прокинулася жінка та й зайшлася плачем, благає Палунка не розлучатися.

– Хто зна, де, коли і хто з нас стріне біду на цім скелястім березі, – казала вона.

Але Палунко знов насварився на жінку, тоді вона взяла дитину й пішла плачучи, куди чоловік їй звелів. А сам він пішов у другий бік.

От іде жінка з дитям, з малим Влатком, іде тиждень, іде другий. Ніде не бачить шляхів до Короля Морського. Геть зморилася, бідолашна, і одного дня заснула на камені побіля моря. А коли прокинулася, бачить – немає дитини, немає Влатка безпорадного.

І так жінка перелякалася, що сльози скам’яніли у неї в серці, а від великої туги урвалась їй мова, і вона оніміла.

Повернулася німа сиротина на берег і здовж нього прибрела додому. Другого дня прибрів і Палунко. Не знайшов він путі до Короля Морського, повернувся лихий та скажений.

Ступив до хати, аж глядь – немає малого Влатка, а жінка німа. Не може сказати йому, що сталося, лиш катується від туги.

Оце так у них відтоді й було. Жінка не плаче, не голосить, мовчки в хаті порається, за Палунком ходить, а хата тиха й порожня, мов труна. Якийсь час терпів Палунко це горе, а тоді зовсім досада його пойняла: саме як найбільше сподівався добутися до розкошів Короля Морського, і вхопила його ця біда, ця невдача.

Зважився Палунко та й одного ранку знову вибрався в море. Сидить у човні серед моря три дні, три дні голодує, три дні риби не ловить. А як настав четвертий день, з’явилася йому Дівчина-Зоряниця.

Розказав їй Палунко, що сталося, і поскаржився:

– Ще гірше мені тепер ведеться, аніж перше. Дитини не стало, жінка – німа, у домі пустка. Пропаду я від цього горя!

– Чого ж ти бажаєш? Поможу я тобі ще раз.

А в Палунка одна божевільна думка, яка запала йому в голову, – поглянути на багатства Короля Морського та й собі щось од них зажити. Тож і не прохає він, щоб йому дитину повернули або щоб жінка забалакала, про інше благає Дівчину-Зоряницю:

– Зроби мені ласку, Дівчино-Зорянице ясна, покажи мені путь до Короля Морського.

І знов нічого не заперечує Дівчина-Зоряниця, тільки навчає Палунка пильненько:

– Дочекайся молодика і як стане день займатися, сідай у човен і пливи за вітром на схід. Однесе тебе вітер до острова Буяна, до каменя Алатиря. Там я на тебе чекатиму й покажу тобі путь до Короля Морського.

Радісний повертався Палунко додому.

Діждався він молодика і, нічого не сказавши жінці, вдосвіта сів у човен та й поплив за вітром на схід.

Дмуха вітер, несе його до моря незнаного, до острова Буяна, що мов сад зелений пишається серед моря. А на ньому – буйні трави, луки, на ньому лози виноградні, мигдаль розквітлий. А серед острова – коштовний камінь, білий горючий камінь Алатир. Півкаменя над островом сяє, друга половина під островом у морі світить. І сидить на тім камені Алатирю посеред острова Буяна Дівчина-Зоряниця.

Чемно зустріла Палунка Дівчина-Зоряниця, добре його навчила. Показала йому млинове колесо, що плаває в морі недалеко острова, а біля того колеса Морські Дівчата гуляють, розважаються. Навчила вона Палунка, як те колесо ублагати, щоб воно його до Короля Морського спустило і то так, аби не поглинула морська безодня.

І ще сказала Палункові Дівчина-Зоряниця:

– Великого багатства і розкошів заживеш ти у Короля Морського, але знай: на землю повернутися вже не зможеш. Троє страховинних вартових стережуть шляхи звідти. Один хвилі здіймає, другий вітри підганяє, а третій блискавками небо крає.

Та що все те Палункові! Радісно сідає він у човен і пливе до млинового колеса, міркуючи: «Не знаєш ти, Дівчино-Зорянице, що таке злидні на цьому світі. Ніколи не забажаю я повернутися на землю, де саме тільки горе покидаю!»

Доплив він до колеса млинового, а навколо нього Морські Дівчата пустотливі гуляють, розважаються. У хвилі пірнають, одна одну доганяють, коси їм по хвилях метляються, срібні плавці їм тріпонуться, і рум’яні вуста всміхаються. І на колесо вони вибираються, і навколо нього море спінюють.

Доплив човен до колеса млинового, і Палунко вчинив так, як навчила Дівчина-Зоряниця: підняв весло вгору, щоб його безодня морська не проковтнула, і такі слова проказав:

– Колесо-коловертень, заверти мене хоч до безодні смертельної, хоч до Короля Морського.

Щойно вимовив Палунко ці слова, плюснули Морські Дівчата хвилею, немов рибки, скупчилися біля колеса, схопилися білими руками за шпиці й завертіли колесо, швидко завертіли, аж у голові запаморочилося.

І враз утворився в морі вир, жахливий вир, глибокий вир; захопив той вир Палунка, наче сірника тонесенького, і миттю спустив його до препишних палаців Короля Морського.

У вухах Палункові ще відлунював шум моря та пустотливий сміх Морських Дівчат, а сам він уже опинився на прегарному піску зі щирого золота.

Озирнувся Палунко навкруги й вигукнув:

– Ой леле, ой диво дивнеє, ціла галявина золотого піску!

Це тільки Палункові здалося, що то галявина, насправді ж то була велика зала палацу Короля Морського. Немов мармурові мури, зівсебіч залу оточувало море, і понад залою теж кришталевим склепінням стояло море. Від каменя Алатиря сіялося блакитне сяйво, подібне до сяйва місяця. Схиляються над залою гілки перлинні, підносяться тут і там столи коралеві.

А в кінці зали, в протилежному кінці, там, де бринить музика і видзвонюють дрібнесенькі балабончики, там у золотім піску виніжується і спочиває Король Морський. Занурився увесь у золотавий пісок, лише голову волячу вистромив. Біля нього стіл з коралів, позад нього – живопліт із золота.

І так ніжно бринять флояри, так дрібно видзвонюють балабончики, так ряхтить усе навколо й виблискує, що Палункові подібне щастя й раювання навіть і не снилося!

Запаморочилося Палункові в голові від бездумних радощів, здалося йому, ніби винця хильнув добрячого, заграло серце, ляснув він у долоні, побігав по золотому піску, немов метушливе дитя, беркицьнувся два-три рази, наче маленький пустун.

Дуже все це сподобалося Королю Морському. Ноги в нього важкі-важелезні, а ще важча голова його воляча. Зареготався Король Морський, наче грім загуркотів, аж золотий пісок, де він спочивав, хмаркою піднявся від того реготу.

– Справжній тобі хлопчисько легконогий, – мовив Король Морський і, зірвавши над головою гілочку перлів, подарував Палункові.

А тоді за велінням Короля Морського віли Підморниці винесли на золотих тарелях їстива добірного та питва медового. Розкошує Палунко побіч Короля Морського, коло столу коралевого, у шані великій.

Підобідав Палунко, й питає тоді його Король Морський:

– Може, ще чого тобі забажалося, голубе?

А що може забажати сіромаха злиденний, ніколи справжнього добра й не бачивши? Зголоднів Палунко за далекої дороги, й мало було йому їстива добірного та питва медового, тож і мовить він Королеві Морському:

– Коли вже ти мене питаєш про це, Королю Морський, то хотілося б мені дістати ще добру таріль вареної лободи.

Зчудувався тій мові Король Морський, а тоді збагнув, засміявся й каже Палункові:

– Ба, ба, брате мій, дорогенька в нас лобода, дорожча від перлів та перламутру, бо далеко від нас росте. Але коли вже ти забажав, виряджу я вілу Мореперелітку, принесе вона з твого краю лободи. Але ти мусиш іще три рази беркицьнутися.

Радий Палунко без міри, це ж йому зовсім не важко.

Схопився він на свої ноги легенькі, а тим часом до зали швиденько позбиралися і віли Підморниці, і вся інша челядь поглянути на те диво.

Розігнався Палунко по золотому піску і перекинувся спритненько і раз, і другий, і третій, немов та вивірка. А Король Морський і вся челядь регочуться та дивуються його спритності.

Та найсолодше сміялося дитя якесь маленьке, королевич малий, як нарекли його віли Підморниці, туляючись та пустуючи. Сидить молоденький королевич у золотій колисці, у шовковій сорочечці. Колисочка перлинними балабончиками оздоблена, а в ручках у дитини – золоте яблуко.

Як Палунко перекинувся, малий королевич засміявся солодко-солодко. Озирнувся Палунко на нього, поглянув на малого королевича і остовпів: це ж його дитинка, його пуцьверінок, Влатко малий.

Ой як вразило це Палунка! Він і в голові собі покласти не міг, що це його так вразити може.

Спохмурнів Палунко, розлютився, а трохи очумавшись, подумав: «Ти ба, халамидник, куди подівся, розкошує тут, бавлячись та пустуючи, а мати його вдома оніміла з горя».

Роззлостився страшно Палунко, не може ні себе, ні сина свого бачити в цих хоромах. Але ж і сказати нічого не сміє, аби його з дитиною не розлучили. І надумав він стати прислужником у свого сина, Влатка малого, так міркуючи: «Колись та опинюсь я сам на сам із дитям, нагадаю йому про батька та матір, та й втечемо з ним. Заберу звідси шибеника-сина, поверну його матері».

Так міркував Палунко, і якось таки випало, що лишився він наодинці з дитиною. От і каже він малому пошепки:

– Давай, синку, втечемо звідси, це ж я – твій батько.

Але Влатко був зовсім малий і нерозумний, та й під водою вже довгенько пробув, тож геть забув свого батька. Засміявся малий, засміявся королевич, думаючи, що це так жартує Палунко. Ще й ніжкою Палунка копнув:

– Ніякий ти не батько мені, ти блазень, бо перед Королем Морським перекидаєшся.

Вжалили ці слова Палункові в саме серце, помер би, здається, від образи. Пішов він геть і заплакав з досади гіркої. Скупчилася навколо нього челядь Короля Морського, та й кажуть одне одному:

– Еге, далебі великий пан був він на землі, коли в цих розкошах плаче.

– А так, – відказує ображений Палунко. – Був я в себе такий самий, як оце ваш Король Морський. Мав дитину, що мене за бороду смикала, жінку мав, що про всілякі дива мені розповідала, а що лободи тої, брате ти мій, – скільки забажаєш, і не треба на голові ні перед ким ходити за неї.

Дивується челядь з такого багатства, дають спокій Палункові, нехай собі журиться за своїм щастям. А Палунко й далі прислужує малому королевичу. Догоджає синові всіляко, сподівається, що колись таки намовить його втекти звідси. Та малий королевич день у день розбещеніший стає та бешкетніший. І що більше часу минає, то за більшого блазня Палунка має.

II

Доки все це відбувалося, жінка Палункова вдома самотувала та журилася. Першого вечора вогонь у хаті гляділа, вечерю варила, а не дочекавшись Палунка, покинула дбати про вогонь і більше його не запалювала.

Сидить ото сиротина німенька на порозі, і не робить, не порається, й не плаче, а тільки мордується горем своїм та тугою своєю. І не може ні в кого поради спитати, бо ж німа, і не може в море за Палунком податися, бо від туги геть знесилилася.

Ну, куди їй, бідолашній, податися, як не до рідного краю, у далеке загір’я, де поховано її матір. От і подалася вона туди одного дня. Стала над могилою материною, коли не знати звідки з’явилася перед нею струнка сарна. І проказала їй сарна німою мовою:

– Не сиди без діла і не побивайся, доню моя, бо серце тобі трісне і хата розвалиться. Мусиш щодня вечерю Палункові готувати, а зготувавши, сідай куделицю прясти. Як не прийде Палунко, ти на світанні візьми його вечерю та куделицю м’якеньку, а ще прихопи флояру двоїсту ніжноголосу і йди собі до скелля прибережного. Там у флояру заграй, і змії та змієнята вечерю їстимуть, а чайки куделицею гнізда обкладатимуть.

Усе достеменно зрозуміла донька, що їй мати наказала, і так і чинила. Щойно посутеніє, вечерю готує, потому куделицю пряде. Немає Палунка, то на світанні бере флояру й несе до скелля прибережного вечерю й куделицю. Там вона у флояру двоїсту грає; як заграє тонесенько у праву, меншеньку, сопілочку, виповзають зі скелля змії та змієнята. Вечерею ласують, жінці своєю мовою безголосою дякують. А як у ліву, більшеньку, сопілоньку загуде, чайки-кигиці з чаєнятами прилітають, куделю по гніздечках розносять та жінці дякують.

Отак і робила жінка щодень. Уже й місяць тричі народжувався, а Палунка нема та й нема.

І знову тяжка туга обсіла горопашну німу жінку, і знову йде вона на материну могилу.

Вийшла до неї сарна, а Палункова жінка й каже їй німою мовою:

– Матінко моя, все я зробила, як ви веліли, а Палунка немає! І так же мене вже змучило те чекання. Чи в море мені кинутись, чи голову розбити об скелю?

– Донечко моя, – відказує сарна, – не піддавайся зневірі. Лютою мукою мучиться твій Палунко. А ти ось послухай, як йому зарадити. Є у морі незнаному риба велика, і має та риба плавці золоті, а на плавцях у неї – золоті яблука. Якщо спіймаєш місячної ночі цю рибу, полегшиш муки своєму Палункові. Але на шляху до моря незнаного треба пройти крізь три печери з хмар: у першій печері – змія велетенська, мати всіх змій, вона море розбурхує, хвилі здіймає; у другій печері – птаха велетенська, мати всіх птахів, вона буревій роздмухує; у третій – бджола золота, мати всіх бджіл, вона блискавки засвічує й ними небо крає. Йди, доню, до моря незнаного, не бери з собою нічого, опріч вудки та флояри двоїстої ніжноголосої, а як у скруті лютій опинишся, відпори овій правий рукав, білий, непідрублений.

Запам’ятала все дочка, взяла другого дня човен, рушила у безмежне море і нічого не взяла з собою, окрім вудки та флояри двоїстої тонкоголосої. Довго блукала вона, морем мандрувала, поки принесли її хвилі до трьох страховинних печер з важчезних хмар.

Біля входу до першої печери піднесла голову змія страховинна, мати всіх змій. Страшною головою весь вхід затулила, а тілом уздовж печери простяглася і там велетенським хвостом вимахує, море каламутить та хвилі здіймає.

Не зважується жінка і близько підступити до страховиська. Тоді згадала про свою флояру двоїсту і стала на праву, меншеньку, сопілочку грати. Грає, висвистує, а з усіх країв далеких, скелястих квапляться, пливуть змії та змієнята. Припливли, примчали змії різномасті та змієнята маленькі й стали благати змію страховидну:

– Пропусти, матінко наша, цю жінку, хай вона пропливе човном крізь печеру. Вона великого добра нам чинила, щосвітання нас годувала.

– Крізь печеру не можу я її пропустити, бо мені сьогодні море належить розбурхувати, – відмовила страшна змія. – Але якщо ця жінка вам добро зробила, я добром їй і віддячу; воліє вона мати важкий самородок золота, а чи шість низок перлів?

Не спокусилася вірна жінка на перли та золото, таке відказала вона змії німою мовою:

– Я припливла сюди заради дрібнички, заради риби з моря незнаного. Як я тобі добро вчинила, пусти мене крізь печеру свою, зміє страховинна.

– Пусти її, матінко наша, – пристали до жінчиного прохання змії та змієнята, – це ж скільки вона нас годувала, скількох вигодувала. Ти ляж собі, матінко наша, поспи трішки, а ми за тебе море розбурхаємо.

Не могла змія відмовити численній рідні своїй, а ще спати їй страх як хотілося, тисячу років уже мріяла вона виспатися. Тож пустила вона жінку крізь печеру, а сама простяглася в ній і заснула, загадавши перед тим зміям та змієнятам:

– Дивіться ж, добре побурхайте море, доки я часинку спочину. Проминула німа жінка печеру, а змії та змієнята залишилися в ній. І замість розбурхувати море, стали його втихомирювати.

Тим часом жінка дісталася до другої печери, а в тій печері – птаха велетенська, мати всіх птахів. Вистромила птаха з печери голову страховидну, залізного дзьоба розтулила, величезні крила по печері розкрилила, махає ними, вітер роздмухує.

Дістала жінка флояру двоїсту й заграла на ліву, більшеньку, сопілочку. Позліталися з усіх усюд сірі чайки та маленькі чаєнята і благають страшну птаху пропустити крізь печеру човен із жінкою, яка багато добра їм зробила, щодня постачаючи куделицю.

– Не можу я її пропустити крізь печеру, бо мені сьогодні належить великий буревій роздмухати. А коли вона вам добро вчинила, я ще більшим добром їй відплачу. Дам їй живої води із залізного дзьоба, щоб до неї мова повернулася.

Дуже важко було бідолашній німій жінці відмовитися від того, про що вона навіть мріяти не наважувалася. Але вона лишилася непохитна і так відказала птасі:

– Я припливла сюди не заради власного добра, а заради маленької дрібнички, мені потрібна риба з моря незнаного. Якщо я тобі добро вчинила, пропусти мене крізь свою печеру.

Ублагали чайки матір-птаху, ще й намовили її лягти поспати, а вони, мовляв, за неї будуть вітер роздмухувати. Послухалася матір-птаха свою рідню, звісилася на залізних пазурах у печері й заснула.

А чайки й чаєнята, замість буревій роздмухувати, стали його втихомирювати.

Так німа жінка проминула й другу печеру і допливла до третьої.

У третій печері жила золота бджола. Біля входу вона злітає, блискавками вогненними небо крає, громами гримотить. Стугонить море й печера, брязкають блискавки по хмарах.

Жах охопив жінку, коли вона сама-самісінька опинилася серед цього страхіття. Та згадала вона про свій правий рукав; одірвала білий рукав непідрублений, змахнула ним проти бджоли золотої, і спіймалася бджола у той рукав.

Стихли в одну мить блискавки й громи, а золота бджола стала благати жінку:

– Відпусти мене, жіночко, на волю. А я тебе дечого навчу. Поглянь ген туди на море безкрає, велику радість побачиш.

Поглянула жінка на безкрає море: сонце саме ладналося виринути з хвиль, зажевріло небесне склепіння, зажевріло море проти сходу, і в цю ж мить з моря виринув срібний човен. У човні, немов королівна яснолиця, сиділа Дівчина-Зоряниця, а побіч неї була маленька дитинка у шовковій сорочечці, з золотим яблуком у руці. Це Дівчина-Зоряниця гуляла вранці по морю з малим королевичем.

Упізнала жінка свого синочка загубленого.

Ой ти ж диво дивовижне, і чого це море таке широке, що не може мати все його обійняти; і чого це сонце таке високе, що не може мати рукою його дістати.

Затремтіла мати з великої радості, тремтить вона, немов тонка трепета. І не знає, що їй чинити, чи то руки до дитини простягнути, чи гукнути її голосом лагідним, чи, може, найкраще просто дивитися на неї довіку?

Пливе срібний човен по морю рум’яному, от уже і загубився вдалині, пірнув човник у море. Аж тепер мати схаменулася.

– Я тобі путь покажу, – каже золота бджола. – Дістанешся до малого королевича, до синочка твого, з ним будеш у щасті жити. Але перше випусти мене на волю, щоб могла я блискавками з печери небо краяти, а ти вже щоб не сміла крізь печеру плавати.

Гірка печаль охопила бідолашну матір. Охопила і збентежила. Дитя своє вона побачила, жаданнячко жадане своє! Побачила, а не пригорнула, не поцілувала! Збентежила печаль жінку, не знає вона, що чинити їй далі, залишатися вірною Палункові чи забути про нього? Одпустити бджолу та до сина свого податися чи пливти крізь печеру до моря незнаного по рибу велику?

Дуже збентежила бджола жінку, аж їй сльози від серця одступили, жива мова їй повернулася, і вона живим словом бджолі проказала:

– Не печаль мене, золота бджоло. Не відпущу я тебе на волю, бо мушу крізь печеру пропливти. Я своє дитя оплакала і в серці своїм поховала. І сюди я припливла не заради щастя свого, а заради дрібнички малесенької, заради риби з моря незнаного.

Тихе-тихесеньке цього дня море було, втихомирилися вітри, бо в одній печері змія страховинна спала, у другій – птаха велетенська, а в третій – жінка зморена.

Отак тихо-мирно минав день, вечір наближався – ось і сяйво місячне вже посіялося. Коли місяць високо на небо зійшов, жінка запливла у море незнане, і посеред того моря опівночі вудку закинула.

III

Звечора малий королевич звелів Палункові сплести йому вночі добрі віжки шовкові.

– Завтра вранці запряжу я тебе в колиску, – сказало мале, – і ти возитимеш мене по золотім піску.

Ні, цього вже було занадто для Палунка. Адже досі йому щастило ховатися від Дівчини-Зоряниці, коли вона ранками до моря спускалася, а завтра вона побачить, як син його у колиску запряг.

Спить уся челядь, спить Король Морський, спить королевич розбещений, один тільки Палунко не спить, віжки плете. Туго плете, немов щось надумав. Як сплів, бачить, цупкі віжки вийшли, і мовить Палунко собі:

– Нікого я не питав, доки дурниці робив, не питатиму й тепер, коли знову розум до мене повернувся.

Так він проказав півголосом, тихесенько приступив до колиски, де міцно спав його син, попросмикував віжки крізь реберця колиски, прив’язав її собі на спину та й пішов, намірившись утекти з сином.

Нечутно ступаючи по золотім піску, Палунко минув простору залу, подібну до великої галявини, проліз крізь золотий живопліт, розсунув гілля перлинне. А приступивши до моря, що здіймалося вгору, немов мури, і хвилини не вагався Палунко, пірнув і поплив з дитиною на спині.

А що вже далеко, горе-горенько, від Короля Морського до світу білого! Пливе Палунко, пливе, але скільки може пропливти рибалка, та ще коли на спині в нього малий королевич із золотим яблуком та його колиска золота. Здається, що море над ними чимраз вище здіймається, чимраз важче стає!

Незабаром Палунко вже геть знемігся, а тут Іще почув, як брязнуло щось по золотій колисці, зачепилося за її реберця і потягло щосили.

«Оце вже час мені, бідолашному, з життям прощатися, – мовив Палунко подумки. – Це вже страховище підморське на ікла свої мене взяло».

Але то не були ікла морського страховиська, то був костяний гачок з вудки, що її закинула Палункова жінка.

Відчувши, що гачок зачепився, зраділа жінка, напружила всю силу і стала тягти, витягувати велику рибу, доки вона не встигла зірватися.

Коли підтягла поближче, показалися з моря найперше золоті реберця колиски. За місячного світла жінка добре не роздивилася й подумала собі одразу: «Це золоті плавці рибини».

Тоді вигулькнуло з моря дитя з золотим яблуком. І знов жінка подумала: «Це золоті яблука на плавцях». А коли з моря вистромилася Палункова голова, жінка радісно вигукнула:

– А ось і голова великої рибини!

Весело гукнула і ще ближче до себе притягла. А коли вже зовсім близенько притягла, – ой батеньку, світку мій, – хто б оце до ладу міг розповісти, що їм було від радощів превеликих, коли здибалися, нарешті, всі троє в човні, при місячнім сяйві, серед моря незнаного!

Проте не сміють вони часу марнувати, треба ж бо ще печери проминути, доки сторожа їхня не пробудилася. Узялися вони за весла та помчали так хутко, як до снаги їм тільки було.

Аж тут біда несподівана приключилася! Допіру малий королевич матінку свою уздрів, одразу й згадав її. Обняло дитя матінку обома ручками і випустило золоте яблуко. Впало яблуко в море, як камінь полетіло на дно, прямісінько до палацу і влучило Королеві Морському в плече.

Прокинувся той, рикнув люто. Посхоплювалася від сну вся челядь палацова. Вмить завважили, що не стало малого королевича та прислужника його. Вислали за ними погоню. Випливли під місячне сяйво Морські Дівчата, полетіли крізь ніч легкокрилі віли Мореперелітки, вирушили швидкі скороходці підняти варту в печерах.

Але човен уже проминув печери, і погоня помчала далі за човном. Веслують Палунко та його дружина, гребуть, скільки снаги стає, а гонитва триває; бурхають за ними Морські Дівчата, летять за човном стрімкі віли Мореперелітки, здіймається за ними море розбурхане, реве, шаленіє з-під хмар буревій. Усе ближче підступає до човна погоня, не втік би од неї і найбільший корабель, а що вже казати про маленький човник!

Довго не дається човник переслідувачам, але при самім світанні, коли білий день мав ось-ось зайнятись, обступили пострахи човен.

Перелетів вихор понад човном, наздогнали його спінені хвилі, сплелися вінком навкруги човна Морські Дівчата. Гойдається, колисається вінок навколо човна, випускають Морські Дівчата зі свого кола страхітливі хвилі, не випускають лише човна. Реве вітрюга, гримить море.

Здавив Палункові серце жах перед згубою, і, перестрашений на смерть, він заволав:

– Ой, допоможи нам, ясна Дівчино-Зорянице!

Виступила з моря Дівчина-Зоряниця. Палунка вгледіла, але не поглянула на нього, малого королевича побачила, та нічого йому не дала, а вірній дружині дарунок піднесла: хустку мережану та шпильку гостру.

З хустки біле вітрило піднеслося, а з шпильки кермо утворилося. Напнулося вітрило, пругке, немов яблуко, зробилося, а жінка твердою рукою схопилася за кермо. Розколовся вінок навколо човна, летить човен по синім морі, немов зоря по небу! Летить диво дивовижне попереду страшної погоні, і що дужча погоня, то більше тому диву помагає: що швидшає буревій, то швидше біжить поперед нього човен, швидшають хвилі – і швидше човен летить по хвилях.

От уже й скелястий берег показався в далечині, а на березі – хатинка Палункова.

Тільки берег завиднівся, підупала на силі погоня. Бояться землі віли Мореперелітки, далі від берега тримаються Морські Дівчата, над морем безкраїм лишаються буревій і хвилі, а човен летить просто до берега.

Долетів човен до берега, подолав білу переміль, вдарився в скелину. Розбився човен об камінь, потонуло вітрило й кермо, впала в море золота колиска, втекла бджола золотокрила, а Палунко з дружиною й дитям опинилися на обмілині попід своєю хаткою.

А як сіли вони в присмерку повечеряти лободою, то вже й позабували все, що колись діялося. І якби не було отої флояри двоїстої, ніхто про це і не згадав би. Але ж варто лиш дмухнути у двоїсту флояру, і ліва, більшенька, сопілка співає про Палунка:

А права, меншенька, його жінку згадує:

Так на весь світ співає флояра двоїста.