Був собі хлопчик Петрик. Ходив він до школи, учив уроки, на санчатах катався. І був би він найкращим хлоп’ям у світі, та на лихо любив книжки псувати. На букварі кораблики намалював, літаки, розфарбував усі малюнки всередині; «Казки», що бабуся подарувала, кирпатими пиками прикрасив; на арифметиці намалював чи то кота, чи то зайця.
Подарував тато Петрикові великий гарний атлас. Багато-багато карт у ньому, всі моря, всі країни є. І Москву там можна знайти, червоною зірочкою позначену.
Радий був Петрик, на атлас не надивиться, перед товаришами не нахвалиться. Та тільки на третій день з’явилися на півкулі ніс, рот, вуха, а по Африці чорні чоловічки забігали.
Розсердився тато і не пустив Петрика на каток. Плакав Петрик, плакав та й заснув. Тільки став йому каток снитися, як раптом щось стукнуло й розбудило його.
Дивиться він – з полиці книжки стрибають і до нього прямують. Протер Петрик очі, а книжки вже на диван до нього вилізли.
– Ти навіщо нас забруднив? – сердито запитали «Казки». – Ми були такі гарненькі, чепурненькі, а зараз пиками кирпатими розмальовані.
– Зітри негайно усі літаки і кораблики! – грізно сказав буквар.
– А я, вчений атлас, на що тепер схожий?
– От ми тебе провчимо! – разом вигукнули книжки. Вони підстрибнули і злегенька ляснули Петрика – хто по лобі, хто по носі, хто по щоці.
«І зовсім і не боляче, – подумав він. – А за те, що лаялися, намалюю на них завтра по страшенній пиці».
Уранці Петрик устав, умився, сів снідати. Глянула на нього мама і руками сплеснула:
– Що ж це ти з обличчям своїм зробив?
Підбіг він до дзеркала – й скрикнув: на носі у нього жук намальований, на лобі – пика, на одній щоці – кораблик, на другій – коник. Він мерщій – до умивальника, мився, мився – не допомагає.
– Як же я до школи піду? – заплакав Петрик.
– А як ми ходили? – запищали в портфелі книжки.
Витяг їх Петрик, глянув, а вони чистісінькі, неначе він зроду їх не розмальовував.
– Де ж усі малюнки поділися? – здивувався він.
– А ми на тебе їх перевели, як перебивні картинки, – відповіли книжки.
– Як же я тепер до школи піду? – знову забідкався Петрик і залишився дома.
До вечора він нудьгував, у вікно поглядаючи. А як забачив, що хлоп’ята з гірки на санчатах катаються, не витерпів і побіг до них.
Угледіли Петрика хлопчаки, санчата кинули, обступили навкруги і давай сміятися. Заплакав він і втік додому. Плакав, плакав і заснув на дивані.
Прокинувся він од голосної розмови. Дивиться – книжки біля нього зібралися.
– Ну як, Петрику, – запитують, – чи гарно бути розмальованим?
– Ой, – схлипнув він, – не можна мені ані в школу, ані на вулицю показатись!
– Так, – зітхнув буквар, – тепер тобі в школу не ходити, засміють хлопчаки.
– Так, – продовжували «Казки», – тепер тобі на ковзанах не кататися.
– Так, –закінчила арифметика, – тепер тобі сидіти все життя у кімнаті.
– Ой я нещасний, бідолашний! – облився сльозами Петрик.
– І ми були нещасними, бідолашними, коли ти нас до школи носив розмальованими, – відповіли книжки.
– Не буду я більше вас розмальовувати!
– Ну добре, нехай уже, – сказали «Казки», –ми тобі пробачаємо. Попроси промокатку, щоб вона забрала з твого обличчя малюнки.
– Промокатко, люба, забери малюнки! – заблагав Петрик.
– Гаразд, пожалію тебе, – відповіла промокатка.
Вона підстрибнула і стала притулятися до носа, лоба, щік.
– Ну, тепер можеш спати спокійно, – сказали книжки і рушили на свої місця.
Прокинувся Петрик уранці і мерщій побіг до дзеркала. Малюнків наче і не було.
З того часу він книжок більше не бруднив, не малював на них нічого.