Жили собі два князі. Один мав трьох синів, а другий – одну доньку. Обидва князі щиро подружилися і, хоч жили в різних краях, частенько їздили один до одного в гості… Так минав рік за роком, а з роками прийшла і старість. І от якось один із князів – батько доньки – приїхав до товариша в гості та й каже:
– Старий я став і немічний. Не можу, як раніше, часто приїздити до тебе. Та й ти не молодий. Візьми ось оцю стрілу. Коли в мене буде радість, то на вістрі стріли виступить крапля молока. Коли ж мене спіткає лихо, то на вістрі ти побачиш краплю крові.
Віддав він другові стрілу, попрощався з ним та й поїхав додому.
Минали дні. Час від часу на вістрі стріли з’являлася краплина молока. Князь – батько трьох синів – тішився: у товариша була якась радість… Та одного разу він поглянув на стрілу й стривожився: на вістрі стріли червоніла краплина крові. Дуже від того князь зажурився, аж захворів. Сини забідкалися, почали розпитувати, що з ним. Князь довго мовчав, а тоді мовив:
– На стрілі, що її лишив мій товариш, – краплина крові. Отже, його спіткало лихо. А я вже старий, допомогти не зможу.– Він тяжко зітхнув і додав: – Хто з вас хоче втішити мене, той нехай поїде до мого побратима й допоможе йому, поки не пізно.
Сини відповіли в один голос:
– Якщо є між небом та землею те, чим можна допомогти твоєму товаришеві, ми дістанемо його і виручимо князя з біди.
Промовивши ці слова, не гаючи ані хвилини, сини осідлали своїх коней і помчали до батькового друга. Дісталися до нього, передали вітання від свого батька й запитали, що за лихо сталося в його домівці. Князь тяжко зітхнув і відповів:
– Мене спіткало страшне лихо: кілька днів тому зникла з дому моя єдина донька.
– Присягаємося,– промовили троє братів, – хоч що трапиться з нами, але князівну ми віднайдемо й повернемо додому.
Попрощалися джигіти з князем і поїхали шукати дівчину. Їхали вони та й їхали, аж доки опинилися в такому місці, що трудно й розібрати: чи то на місяці, чи в підземному царстві. Роззирнулися, нічого не видко, а тільки десь удалині блимає вогник. Зупинилися, а старший брат і мовить:
– Треба вирішити, кому їхати до цього вогника. Хай кожен скаже, що він уміє робити. Я, наприклад, можу сім днів пробути під землею, й ніхто мене не помітить, не знайде.
– А я можу ходити повітрям, ніби по землі, – озвався середульший.
– А я вмію ходити тихіше, ніж вітер. Можу з-під орлиці орля витягти, а вона й не помітить,– сказав наймолодший.
Старший брат подумав і каже:
– Моє рішення таке: тут необхідна обережність. Їдь-но ти, наймолодший брате, та подивися, що то за вогонь попереду.
Наймолодший сів на коня та й поїхав на той вогонь.
Під’їздить ближче й бачить: це не вогонь світиться, а вогненний змій виблискує. Змій спить, а поряд сидить донька князя і сльози ллє. Поспішив юнак до своїх братів і розповів їм те, що бачив.
– То кому ж, як не тобі, що вміє ходити тихше від вітру, рятувати князівну? – мовив старший брат.
Не кажучи ні слова, наймолодший брат помчав туди, де спав змій. Підкрався до змія, ухопив дівчину, посадив на коня та й привіз її братам. Тепер треба було якось заховатися від змія. За це взявся старший брат. Він зробив так, що й дівчина, й брати опинилися під землею. Сім днів сиділи там, а на восьмий стали задихатися і вирішили виглянути. Та тільки-но вони виглянули, як накинувся на них змій, схопив князівну, піднявся з нею попід хмари та й зник.
– Ну, тепер ти рятуй князівну! – сказав старший брат середульшому.
Полетів той попід хмари, наздогнав змія і вхопив у нього князівну. Потім разом з нею повернувся до братів, і всі вони знову сховалися під землю. Знову просиділи вони там сім днів. На восьмий день стали задихатися, хотіли вибратися з-під землі, та побачили, що змій затулив усі виходи.
– Я відпущу вас разом з князівною, але пообіцяйте принести мені з дому те, що у вас є, але про що ви ще не знаєте.
Брати подумали-подумали, порадилися та й погодилися, присяглися, як вимагав змій,– не задихатися ж гуртом під землею.
Змій відпустив їх і, коли вони вийшли, сказав:
– Доки вас не було вдома, у вашої матері народився четвертий син – Хамбор; ось його ви й мусите мені віддати, коли він підросте.
Почувши таке, брати дуже зажурилися. Та що поробиш – сіли на коней і поїхали. Дорогою джигіти заїхали до батькового друга, віддали йому доньку, вислухали слова подяки й повернулися до своїх батьків.
Мати одразу запримітила, що хлопці повернулися сумні, й стала допитуватися:
– Чого ви такі зажурені? Хіба ви не раді, що виконали батьків наказ?
Повідали брати матері печаль свою: розповіли, що заприсяглися віддати змієві свого брата, який народився, коли їх не було. Заплакала мати, але чоловікові нічого вирішила не говорити. «Може, забуде змій про Хамбора»,– намагалася втішити себе вона.
А Хамбор ріс як із води. І року не минуло, а він уже був мов юнак. Бачить, що мати все потайки плаче, та й запитав, що за лихо змушує її лити сльози. І тоді мати розповіла йому про змія.
– Не сумуй і не плач, нані, не боюсь я змія, я сам до нього піду, як стану зовсім дорослим джигітом,– мовив Хамбор.
Коли настав термін, призначений змієм, Хамбор вибрав собі зброю, випрохав у старших братів коня, сів у сідло та й поїхав. Прибув до князя – батькового друга – та й попросився ночувати.
Князь прийняв його, як гостя, а потім питає:
– Чий ти син і куди їдеш?
Оповів Хамбор господареві, чий він син і куди їде, а також про те, що брати мусили заприсягтися віддати його змієві, і от тепер він їде до цієї потвори, щоб урятувати братів од загибелі.
– Ти молодий, а я старий,– вислухавши гостя, мовив князь.– Мені вже й так недовго жити на світі. Прошу тебе: лишайся у мене вдома. Все, що бачиш довкола, хай буде твоє. До змія піду я. Твої брати врятували мені доньку, а тепер я виручу тебе.
– Ніколи Хамбор не піде на це! – вигукнув хлопець і, попрощавшись із князем та його донькою, поїхав до змія.
Чи довго, чи недовго він їхав, аж якогось-таки дня дістався до того місця, де жив змій.
Побачив хлопець його й каже:
– Тобі потрібен Хамбор? Так ось він сам до тебе приїхав!
– Я з’їм тебе,– відповів змій.
– Якщо мене переможеш, то, може, й з’їси,– сміливо відповів Хамбор.– Але ж ми ще не помірялися силою. Хочеш битися – я готовий! Тільки пильнуй, щоб без голови не лишився!
Змій розлютився:
– А якщо ти хоробрий такий, то здобудь мені наречену – царівну з-за семи гір, із-за семи морів. Коли здобудеш, то звільню я твоїх братів від їхньої присяги та й тебе відпущу.
– Гаразд! – мовив Хамбор.
І поїхав здобувати царівну. Їхав та й їхав, аж за сімома горами, сімома морями трапилося йому невідоме місто. Куди заїхати, де зупинитися, він не знав, тож вирішив довіритися своєму коневі. Пішов кінь вузькою вуличкою і зупинився біля невеликої хатки, де жила самотня бабуся. Побачивши вершника, бабуся сама вийшла назустріч і запросила його до себе… Хамбор скочив на землю, зайшов у хатку, відпочив, а потім пішов подивитися на місто. Неподалік побачив він палац, з усіх боків обгороджений гострими палями. Повернувшись додому, став розпитувати бабусю, що то за палац та чому його оточено гострими палями.
– В цьому замку,– сказала бабуся,– живе царівна. У царя двадцять два сини й тільки одна донька, найвродливіша дівчина на всій землі. Звуть її Альбіка. Брати стережуть її, мов ока в лобі. А палі чекають на тих, хто має зухвалість свататися до неї.
– О, – промовив Хамбор, – то це саме по цю красуню й послав мене змій!
І розповів бабусі історію своїх братів та про завдання змія.
Коли бабуся довідалася про намір Хамбора, то почала відраювати його і просити навіть близько не підходити до замку:
– Сім синів було в мене. Кожен з них мріяв украсти Альбіку. Але всіх їх звели зі світу царські сини. Залишайся жити в мене, будеш мені замість сина, а про Альбіку та змія забудь.
– Коли я не повернуся, то змій знищить моїх братів. Ніколи Хамбор на таке не піде! – вигукнув юнак.
Як його не вмовляла добра бабуся, він вирішив таки прокрастися до палацу. Тоді добра бабуся подлубалася у скрині, знайшла якусь намистинку, подала сміливцеві й сказала:
– Ось тобі чарівна намистинка. Доки вона при тобі, ти зможеш перекинутися на будь-якого птаха, зайця чи навіть на зерня, тільки треба промовити чарівні слова. Але пильнуй! – не перетворюйся двічі на одне й те саме, бо загинеш, як полягли мої сини.
Узяв Хамбор намистинку та й пішов до палацу. А свого коня лишив у бабусі. Коли підійшов до палацу, намацав намистинку в кишені, вийняв і поклав її до рота. А тоді й каже:
– Хай я стану качкою!
І миттю перекинувся в качку. Полетів та й сів на дорозі, якою їхали царські сини з полювання. Побачили ті качку та й кажуть:
– Візьмімо її з собою. Хай наша сестра Альбіка побавиться.
Принесли качку в палац, віддали сестрі. Альбіка зраділа: вона дуже любила птахів, тільки бачити їх їй доводилося рідко, бо з палацу її нікуди не випускали.
Коли Альбіка принесла качку до себе в кімнату, пташка раптом закрякала, а далі промовила людським голосом:
– Хай я знову стану людиною!
І Хамбор перетворився на джигіта.
Альбіка спершу перелякалася, хотіла була закричати, покликати братів. Але Хамбор попросив:
– Не клич братів, послухай мене!
І оповів їй усе, як було. Закінчив він так:
– Я прийшов із-за семи гір, із-за семи морів по тебе. Поїдьмо зі мною.
– Мені до вподоби твоя сміливість. Напевне, добра ти людина, якщо на видиму смерть заради братів своїх пішов. Я згодна їхати з тобою. У палаці є таємний хід, але я боялася сама спускатися туди, а вдвох ми зможемо вибратися звідси! – сказала Альбіка.
– Вийти б тільки з палацу, а там уже покладись на мене,– відповів Хамбор.
Дівчина взяла його за руку й повела за собою. Таємним ходом, через темне підземелля, вони вибралися з палацу й прибігли до бабусі, яка давно вже чекала їх – коня уже було нагодовано й осідлано. Бабуся побажала молодятам доброї путі й провела їх до міської околиці. Хамбор та Альбіка попрощалися з нею, вйокнув хлопець на коня, та й помчали вони вперед.
Але ось позаду почули вони гамір і тупіт. Обернулися – аж то женуться за ними двадцять два царських сини. Що робити? І раптом Хамбор згадав про намистинку.
– Злізьмо з коня, – сказав Хамбор,– кінь сам додому прибіжить, а ми обернемося на птахів.
Відпустили вони коня, Хамбор узяв чарівну намистинку й каже:
– Хай ми станемо голубами!
І враз стали вони голубом та голубкою. Піднялися угору й полетіли далі. Брати Альбіки побачили голубів, здогадалися, в чім тут справа, і випустили навздогін яструба. Став яструб наздоганяти втікачів. Тоді голуби опустилися на землю, і Хамбор вигукнув:
– Хай станемо ми зайцями!
В ту ж мить стали вони зайцем та зайчихою. Проте царські сини випустили на них цілу зграю хортів. Як кинулися хорти за зайцями навздогін – ось-ось наздоженуть! Що робити, як урятуватися? І раптом Хамбор побачив на землі зернята проса й вигукнув:
– Хай ми станемо зернятами! Хорти підбігли, але зайців уже не знайшли: на землі було тільки розсипане просо. Альбічині брати витягли з подорожніх торбів півнів і пустили їх дзьобати просо. Та щойно півні взялися дзьобати зерно, як Хамбор з Альбікою перетворилися на яструбів, налетіли на півнів і розтерзали їх. А далі – піднялися високо в небо, аж за хмари, так високо, що царські сини їх і побачити вже не змогли…
Позбувшись переслідувачів, Хамбор та Альбіка знову стали людьми. Тим часом до них прибіг кінь Хамбора. Вони сіли на нього й щасливо дісталися в ті краї, де жив змій.
– Ось ми й приїхали,– зітхнувши, мовив Хамбор.– Тут живе змій, який послав мене по тебе. Але я не віддам тебе потворі. Ти хочеш стати моєю нареченою?
– Я б рада бути твоєю нареченою. Але ж змій погубить як не тебе, то твоїх братів. Залиш мене змієві!
– Ніколи Хамбор такого не вчинить! – вигукнув юнак. – Якби я мав два життя – я їх віддав би за тебе та моїх братів.
Сховав він Альбіку в надійній місцині, а сам пішов до змія.
– Привіз я царську доньку, але тобі не віддам! Ходімо битися!
Билися вони з рання до вечора. Жоден не хотів поступатися. Коли вже почало заходити сонце, Хамбор улучив мить, налетів на змія, мов яструб, і гострою шаблюкою відтяв йому голову…
Потім повернувся він до Альбіки, посадив її поперед себе на коня, і вони рушили додому.
А там уже й не думали побачити сина живим. Коли ж побачили його – та ще й з нареченою,– то й батьки, і три старші брати зраділи неймовірно. Тут-таки справили весілля. Був на тому весіллі й старий батьків побратим з донькою своєю. Покохав її старший із братів Хамбора. І замість одного весілля відгуляли два. Багато було на тих весіллях гостей, пригощалися, співали й танцювали там сім днів та сім ночей.