В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивів у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати, нехай лучче в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає:
– Що ти таке?
А він каже:
– Я – пан Коцький.
Лисичка каже:
– Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Ото веде його лисичка до своєї хати, так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От колись зайчик побачив лисичку та й каже їй:
– Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому каже:
– Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлись докупи, стали думати: як би тут побачити пана Коцького – та й кажуть:
– А зготуймо обід!
І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
– Я піду по м’ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
– А я піду по буряки, по картоплю.
Ведмідь:
– А я меду принесу на закуску.
Заєць:
– А я капусти.
От подобували всього, почали обід варити. Як зварили, стали радитись: кому йти кликати на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
– Я не підбіжу, як доведеться втікати.
А кабан:
– А я теж неповороткий.
Вовк:
– Я старий уже і трохи недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться.
Прибіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігла та й дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
– А чого ти прийшов?
Він каже:
– Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до нас на обід!
А вона каже йому:
– Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Зайчик прибігає до звірів та й хвалиться:
– Ховайтесь, казала лисичка, бо пан Коцький як прийде, то й подушить нас.
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан риється у хамло[1], а зайчик лізе в кущ. Коли це веде Лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, а він побачив, що на столі м’яса багато, та й каже:
– Ма-у!. ма-у!.. ма-у!..
А ті думають: «От вражого сина син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
Ізліз пан Коцький на стіл та й почав їсти, аж за ушами лящить. А як наївсь, то простягся на столі. А кабан лежав близько стола в хамлі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і повернув; кіт же думав, що то миша, та туди – та кабана за хвіст. Кабан як схопиться – та навтіки!
Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево й подрався туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе на нього, почав вище лізти по дереву та до того доліз, що й дерево не здержало. Так він додолу впав – гуп! та просто на вовка – мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними – забіг не знать куди.
А потім посходились та й кажуть:
– От який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
[1] Хамло – дрібні галузки і хмиз.