Жив Поганий цар. Мав він трьох дочок. Хотів знати, як його дочки люблять, тому покликав дівчат до себе:
– Котра з пас як мене любить?
Старша каже:
– Я вас люблю так, як вино.
Каже середуща:
– Я вас люблю, як хліб.
Каже наймолодша:
– Я вас люблю так, як сіль.
Розсердився цар на молодшу доньку, прогнав її з дому.
Бідолашна дівчина пішла, плачучи, дісами, полями, пустелями. Ходить по світу, пе має, небога, де голову прихилити. Зустріла раз вона стару жінку.
- Чого ти, дівчино, так гірко плачеш?
- Як мені, бабусю, не плакати, коли було нас три у батька, а мене він прогнав.
– Та чому тебе прогнав?
Розповіла дівчина, як старий цар покликав їх до собе, як питав їх і як вона сказала.
– Не плач, не журися! Йди до мого брата! Будеш у нього добро жити.
– А як я його знайду?
– А так. Підеш до лісу, побачиш велике озеро, коло озера – хата, а в хаті мій брат.
Пішла дівчина до лісу. Справді, знайшла велике озеро, коло озера красну хату. На дворі побачила чоловіка.
– Чи ви мене не взяли б до себе служити?
– А чому ні? Служницю мені треба...
Так дівчина залишилася в лісі.
Одного разу дівчина на поточку прала білизну. І якось непомітно загубила з пальця дорогий перстень. Та до озера ходив купатися царський син, побачив він перстень – вода його принесла, – підняв і думає собі:
“А чий він може бути? Хто його мав на руці?” Зайшов царський син до хати в лісі. Дивиться, а тут сидить засмучена красна дівчина.
– Чого ти, дівчино, така сумна? – питає.
Та як мені не сумувати, коли я загубила перстень? Царський син впиняв перстень і показав дівчині.
- Ой, перстень мій! – скрикнула радісно дівчина. Парубок дівчині надів перстень на палець, посміхнувся до неї привітно і промовив:
- Ходи зі мною! Ти моя суджена.
Дівчина хоче йти, бо парубок теж красивий, а господар каже:
– Чекай, я тобі за добру службу мушу віддячити. Поклали слуги на віз багато добра і запрягли до воза коней.
Повінчалися молоді й покликали на гостину велику громаду людей. Прийшов на гостину і Поганий цар.
Відданиця наказала куховаркам наготувати всіляких варенин і печенин, та щоб нічого не було посолене. Несолену страву подали Поганому цареві.
- Що таке? Чому тут нема солі? – розсердився Поганий цар, кинув ложкою і пішов з-за столу.
Відданиця підійшла до батька й каже:
- Світлий царю! Ви не любите несолену страву? А чи пам'ятаєте, як ви свою молодшу доньку прогнали з дому за те, що вона вам сказала: «Я вас люблю так, як сіль».
Цар впізнав свою доньку тільки тепер. Він розцілував її і почав просити, щоб вернулася додому.
Летів через високі гори сірий горобець, а цій казці – кінець.