Казка про собачий хвостик
Слухай же, Дарочко, сиди гарно й спокійно, а я розповім тобі казку. Знаєш яку? Ну, наприклад, казку про собачий хвостик.
Так ось, жив собі раз песик на прізвисько Фоксик. Знаєш, який був цей песик? Весь білий, тільки мав він чорні вушка, чорні, мов терен, очі й чорну, мов антрацит, мордочку. А на ознаку, що він справжній чистокровний тер’єр, була в нього чорна пляма на піднебінні. Так, як і в тебе. Бачиш, ти про це й не знаєш. Покажу тобі її колись у дзеркалі, коли позіхатимеш. Ну, а хвіст у нього був такий довгий, як і його родовід, і так він вимахував оцим хвостом, що міг ним тюльпани стинати. Цього, звичайно, він не робив, але така сила в його хвості була.
Цей песик Фоксик був страшенно відважний і не боявся нікого. Гідних людей він не кусав, гостей також ні, та цього й не треба робити, а коли тільки чув про когось негідного, скажімо, про розбишаку, то зразу ж кидався на нього й душив, просто хапав злодюгу за горло й тріпав ним, поки той не сконає.
Якось наш Фоксик довідався, що в горах, у печері, живе жорстокий-жорстокий змій. Знаєш, що таке змій? Це такий лютий і гидкий семиголовий пес, що жере звірят і людей та навіть – зваж на це – собачок. Уяви собі, скільки такий змій з сімома головами може схаласувати.
І ось вибрався Фоксик на цього страшного змія, щоб задушити його. Та й думаєш не задушив? Го-го, ще й як задушив: кинувся змієві на вухо, як ти ось на мамине, а змій заплакав і втік. Такий-то був з Фоксика герой.
А ще якось ходив він душити небезпечного велета, що проживав аж там десь на Панкраці. Цей велет був відомий людожер та собакожер, і мав він грізне ім’я – Гицель. Та Фоксик не боявся Гицеля, бо носив на шиї собачий значок (це такий чарівний амулет, що надає собакам неймовірної сили, тому ото й носить його кожний порядний собака). І що ти скажеш – не задушив? Задушив. Скочив Гицелю на ноги та й роздер йому штани. Угледівши в Фоксика на шиї чарівний значок, оцей велет вилаявся так, аж сіркою засмерділо, і втік. Радієш, еге ж?
А втретє вибрався цей молодець Фоксик проти самого жорстокого татарського хана Пеліхана, який жив десь у Страшніцах. Спершу Фоксик статечно загавкав на цього татарина. Хан Пеліхан так злякався, аж серце йому в п’яти сховалося, й він увесь трусився й ніяк не міг знайти своїх окулярів. Без окулярів хан бачив погано, а Фоксик тим часом безпечно вимахував перед ханом хвостом. Тож хан і подумав, наче то палаш або шабля, схопив свого кривого меча, замахав ним і таки відсік, бузувір, кінчик Фоксикового хвоста. Фоксик, звичайно, розсердився та, навіть забувши про хвоста, наїжився і схопив татарина за п’яту. А що серце татарина було в п’яті, то герой Фоксик прокусив серце хана Пеліхана, й той упав мертвий, і ніхто більше його в тім краю не бачив.
На вічну пам’ять цієї славної перемоги над кровожерним ханом Пеліханом усі прямі й чистокровні нащадки героя Фоксика, так звані грубошерсті фокстер’єри, дають собі кінчик хвостика відтинати. І тобі ось, Дарочко, відітнуть, коли настане пора. Це, щоправда, трохи болить, але доведеться це якось стерпіти.
Отак-то воно. Дякую за посиденьки.
Ну от і гаразд.
Чому тер’єри гребуться в землі
Сиди, Дарочко, гарно й не вовтузься! Я наставлю лише об’єктив, натисну спуск – і готово. А ти тим часом почуєш якусь казку. Наприклад, про те, чому песики-тер’єри гребуться в землі. Люди кажуть, що вони шукають там мишей. Де там мишей! Ти ж іще й не бачила мишей, а вже гребешся в моїх грядках. А знаєш чому? Не знаєш? То я тобі розповім.
Я вже розповідав тобі казку про те, як герой Фоксик, праотець усіх справжніх фокстер’єрів, утратив на герці з татарином кінчик хвоста. Після перемоги над лютим ханом Фоксик знайшов на землі відтятий кінчик свого славного хвоста. А щоб, чого доброго, не гралися його колишнім хвостиком кицьки, Фоксик узяв та й закопав його глибоко в землю. Ну, сядь же ти, непосидюхо!
Відтоді всі справжні фокстер’єри пишалися героїчними вчинками свого великого предка й на пам’ять про нього носили обтяті хвости. Інші ж собаки – такси, які ходять із довгими хвостами, позаздрили їхньому славному історичному минулому й почали зловмисно твердити й гавкати, ніби це неправда, ніби згідно з новими історичними дослідженнями ніякого бою з татарином не було, як не було, мабуть, ніякого праотця Фоксика ані хана Пеліхана; все це, мовляв, лише легенда без історичної основи.
Цілком ясно, що грубошерсті фокстер’єри не могли цього слухати спокійно й почали гавкати, що казка про Фоксика – це справжнісінька правда, й на доказ показували свої обтяті хвости. Та довгохвості такси – лукаві й твердолобі. Вони закинули, що відсікати собі хвоста може хто завгодно, що на Малій Страні є навіть кіт з відтятим хвостом. Тож вони не повірять, поки не побачать справжнього кінчика хвоста героя Фоксика Великого. Хай, мовляв, фокстер’єри знайдуть цей священний залишок свого знаменитого предка й доведуть таким робом своє славне походження.
Відтоді, Дарочко, фокстер’єри й шукають хвіст свого праотця, закопаний десь глибоко в землю. Як тільки пригадають собі, що такси насміхаються з них, то миттю починають гребти й нюшити мордою землю, аби винюхати, бач, чи не тут саме похований хвіст їхнього праотця. Досі ще вони його не знайшли, але догребуться напевно. А тоді вже поставлять великий мармуровий стовп з золотим латинським написом: «Cauda Foxlii», тобто Фоксиків хвіст.
Ми, люди, Дарочко, навчилися цього саме від вас, фокстер’єрів, та й собі риємося в землі – шукаємо в ній попелу та кісток прадавніх людей і виставляємо їх у музеях. Ні, Дарочко, цих кісток не гризуть, їх лише оглядають.
От і готово!
Про Фокса
Посидь-но, Дарочко, хвилинку, і я за те розкажу тобі казку про Фокса. Хоч Фоксик – найславніший фокстер’єр в історії, проте не він був перший фокстер’єр на світі. Першого фокстер’єра звали Фокс, і той Фокс був увесь білий, без єдиної плями. Та як же він міг бути не такий сніжно-білий, коли його створили для раю, щоб там розкошував разом із ангелами. А що йому давали їсти у тім раю? Ясно що: і сирки, й сметану. М’яса не давали, бо ж ангели – вегетаріанці. А той Фокс був іще страшенно бешкетливий та непосидющий, як і всі фокстер’єри; коли ж він виходив з раю… (Пхе, пхе, невже ти собі гадаєш, що в раю можна було робити калюжки? У помешканні це теж не годиться, запам’ятай собі раз назавжди і бери приклад з Фокса). Тож завжди, коли йому хотілося надвір, він шкрябав у райську браму, – хочу, мовляв, вийти на хвилиночку. Стривай, на чому я зупинився? Ага, так отой Фокс по кілька разів на день вибігав із раю. А поза райською брамою той непосидюга грався з чортами. Мабуть, він думав, що то якісь собаки, – вони ж бо з хвостами, тоді, як в ангелів лише крила. Як же він грався з чортами? Ганяв з ними по леваді, кусав їх за хвости, качався по землі й таке інше. А коли знову загавкав під райською брамою, щоби впустили, то на ньому були рудуваті плями від землі й чорні від панібратства з чортами. Відтоді в усіх фокстер’єрів чорні та гніді плями, знаєш?
А раз сказав Фоксові його приятель чорт, отаке миршаве чортеня, бісеня, чортяче щеня:
– Слухай, Фоксе, мені кортить поглянути, як там у раю. Візьми мене туди!
– Не можна, – відповів Фокс, – тебе туди не пустять.
– Тоді знаєш що? – сказав чорт на те. – Бери мене в рот та й занеси туди. Ніхто тобі в рот не заглядатиме.
З доброго серця взяв Фокс того чорта в пельку та й прошмигнув з ним до раю. А щоб не привернути до себе уваги, він весело махав хвостом. Та від всевидющого творця, відомо, годі затаїти що-небудь.
– Діти, діти, – сказав він, – здається мені, що тут у комусь чорт сидить.
– Не в мені! Не в мені! – закричали ангели.
Тільки Фокс мовчав, щоб той чорт не вилетів йому з рота. Він лише гаркнув «гав!» – і тут же закрив рота.
– Ось що, Фоксе, – сказав творець. – Коли в тобі сидить чорт, то й не годен ти жити з ангелами. Геть на землю й ходи там за людиною!
Відтоді, Дарочко, всі фокстер’єри мають бісика в тілі та на піднебінні чорну пляму. Так-то воно. Егеж! А тепер можеш собі бігти.
Про Алика
Стривай-но, Дарочко, сьогодні я сфотографую, як ти розумно й чемно сидиш на ґаночку.
Був собі колись фокстер’єр на ймення Алик: весь біленький, як сніг, вуха мав коричневі, а на спині – гарну чорну пляму, наче попонку. Жив оцей Алик у чудовому саду, повному квітів, метеликів та мишей, був там іще басейн з білими ліліями та рожевим лататтям. Однак Алик у той басейн не падав ніколи, бо він не був такий навіжений і недотепа, як дехто…
День якось видався задушний, збиралося на бурю й дощ. А що всі собаки в такий час їдять траву, їв траву і Алик. І що ж сталося? В цій траві росла стеблина чародійної травиці, яка зветься латиною «міракульоза магіка». Проте Алик того не знав та й з’їв чародійну травичку. І тут же перевернувся на прекрасного білого принца з коричневими кучерями та з гарною чорною латочкою на спині. Коли Алик іще не збагнув, що він уже не собака, а зачарований принц, та підняв за звичкою задню ногу, щоб почухатися за вухом, і угледів золоті черевики на ногах… Гей, куди ти, Дарочко, стривай же! (Отут, на найцікавішому місці, Дарочка перестала слухати й кинулася за горобцем. Тому казки про Алика я не міг розповісти до кінця.)
Про доберманів
Щоправда, деякі інші собаки також мають відтяті хвости, як ото добермани – знаєш, який у них вигляд, га? Це такий чорний або гнідий бовдур – самі тобі ноги, а хвіст у нього геть відчикрижений. Але ж це не на пам’ять про Фоксика, де там. Сядь тихо, і я розкажу тобі, чому доберманам відтинають хвости.
Жив собі колись доберман, і мав він ім’я Астор чи Філіпп, або щось таке. А цей Астор чи Філіпп був такий дурний, що не вмів інакше гратися, як тільки ганятися за своїм власним хвостом.
– Почекай ось хвилиночку, – гарчав він на хвоста, – й тебе трошечки вкушу!
– Не почекаю, – казав хвіст.
– Почекай, кажу, бо розсерджуся! – загавкав доберман.
– Не почекаю! – сміявся з нього хвіст.
– Коли не почекаєш, то я тебе з’їм! – погрозив доберман.
– А не з’їси! – заповзявся хвіст.
Тут доберман розлютився, скочив на свого хвоста, схопив його зубами і зжер; був би, напевно, й самого себе геть ізжер, коли б не прибігли люди та не прогнали його палицями від себе самого.
Відтоді люди відтинають доберманам хвости, щоб ті добермани не могли свої хвости їсти.
Ото й усе. Швидко нам час сьогодні збіг, еге ж?
Про хортів та інших собак
Де там, хортів творець не сотворяв. Це неправда. Хортів сотворив заєць. Творець передусім сотворив усіх тварин, а собак, як найкращих з тварин, він залишив собі напослідок. А щоб робота спорилася, він приготував три купи матеріалу: купу кісток, купу м’яса та купу шерсті, й заходився робити з усіх трьох куп собак.
Спершу він виліпив фокстер’єрів та гончих пінчерів, – тому вони такі розумні, а коли взявся до інших, саме тоді задзвонили на полудень.
– Ну гаразд, – сказав творець, – хай почекають, за годину я знову візьмуся творити.
І пішов відпочивати.
А тут якраз біля купи кісток пробіг заєць. Костомахи зашаруділи, підхопилися, загавкали та погналися за зайцем. Отак і створився хорт. Ось чому в хортів самі кістки, а м’яса майже немає.
Купі м’яса тим часом закортіло їсти: почала вона крутитися й скавучати, аж поки не зробився з неї бульдог, тобто боксер, який одразу ж пішов їсти. Тому бульдоги – саме м’ясо.
Як побачила це купа шерсті, то почухалася й собі пішла їсти. Так з’явився сенбернар – ніби самі патли. А з рештків цієї шерсті зробився пудель – також самі пелехи, а що залишився там іще жмуток шерсті – то з цього зробився так званий «япончик», або ж пекінський песик.
Коли творець повернувся через годину до своїх трьох куп матеріалу, там уже не було майже нічого. Лишився тільки один довгий хвіст, пара вух від гончака, чотири коротенькі лапки й довжелезний тулуб. Що було робити? Взяв творець та й зліпив з оцього таксу.
Отож запам’ятай собі це, Дарочко, й не водися ні з бульдогами, ні з сенбернарами, ані з пуделями, бо не до пари тобі ці собаки.
Кінець.
Про собачі звички
Те, що я розкажу тобі сьогодні, Дарочко, вже не казка, а чистісінька правда. Вірю, що ти хочеш бути освіченим собакою, тож слухатимеш уважно.
Сотні й тисячі років тому собака ще не служив людині, як тепер. Людина тоді була ще дика й не можна було з нею жити. Собаки жили собі в собачих зграях, але не в лісах, як сарни, а на широченних лугах, що звуться преріями або степами. Тому всі собаки так люблять луги й тому так ганяють по них, аж вухами тріпають.
А знаєш ти, Дарочко, чому кожний собака тричі обкрутиться навколо себе, перш ніж лягає спати? Це тому, що коли собаки ще жили в степах, вони мусили втоптувати собі високу траву, щоб гарно їм у ній, як у кожушині, лежалося. Так вони роблять ще й досі, навіть коли сплять, як ти ось, на кріслі.
А знаєш, чого собаки гавкають і перекликаються вночі? Це тому, що колись у степах вони мусили озиватися, аби не загубити свою зграю.
А знаєш, чому собаки підносять ніжку на кожний камінь чи пень та й кроплять його? Це так вони робили в степу, щоб кожний пес із їхньої зграї міг понюхати й пізнати: ага, тут уже був наш колега – ось на камінні він залишив свій підпис.
А знаєш, чого ви, собаки, загрібаєте в землю кістки та скоринки хліба? Так ви робили ще за тисячі років, аби мати хоч який-небудь запас на голодний день. Бачиш, які ви споконвіку мудрі були.
А знаєш, чому собака почав жити разом з людиною? Це було так. Угледівши, що собаки живуть зграями, люди й собі почали жити зграями. А тому, що ось така людська зграя ловила чимало всякої дичини, навколо її табору валялося багато кісток. Побачивши це, собаки сказали собі:
– Навіщо мені бігати за звіриною, коли в людей он тьма-тьмуща кісток?
З тієї пори собаки стали ходити за людськими таборами, й дійшло до того, що люди й собаки здружилися.
Тепер уже собаки належать не до собачих зграй, а до людського гурту. Люди, з якими вони живуть, і є їхніми зграями: собаки люблять людей, як рідних.
Отак, а тепер гайда, гасай по лузі – це ж твої прерії!
Про людей
Нічого не вдієш, Дарочко, вже скоро тобі йти поміж інші люди. Там матимеш собі іншу зграю. Отож я розповім тобі дещо про людей.
На думку деяких тварин, людина, мовляв, недобра, й це кажуть також деякі люди, але ти цьому не вір. Якби людина була недобра й безсердечна, то ви, собаки, не горнулися б до неї, а й досі дико жили в степах. А те, що ви ось приятелюєте з нею, свідчить, що людина й тисячу років тому гладила вас, почухувала за вухом та годувала.
Є кілька видів людей.
Одні з них – великі, гавкають вони низьким голосом, як мисливські собаки, й звичайно мають іще бороди. Звуть їх татами. Цих ти тримайся, вони-бо ведуть людську зграю й тому трохи суворі. Та коли ти сама будеш добра, вони не скривдять тебе й на макове зерно, а навпаки почухають за вухом. А ти ж це любиш, га?
Другий вид людей – дещо менші, гавкають вони тонким голосом, а мордочка в них гладенька, безборода. Це матері, отож тримайся і їх, Дарочко, бо вони тебе й нагодують, і шубку вичешуть, і дбатимуть за тебе, й погладять тебе, й не дадуть тебе скривдити. Передні їхні лапки – це сама доброта.
Третій вид людей – це зовсім маленькі. Вони трохи більші за тебе, а пищать та скавучать, як щенята. Це діти, і їх ти тримайся. Діти існують для того, щоб гратися з тобою, тягати тебе за хвіст, бігати з тобою по степу та й взагалі для того, щоб улаштовувати якісь розваги. В людській зграї, як бачиш, усе добре влаштовано.
Іноді ти також гратимешся на вулиці з собаками й тобі буде радісно й весело – вони ж бо твоя кров і твій рід. Але так, як у себе вдома, Дарочко, ти будеш почуватися тільки між людьми. З людьми-бо зв’язує тебе дещо дивніше й ніжніше, ніж кров. Це «дещо» – довір’я й любов.