Жила собі дівчинка Яна. А високо в небі горіла маленька Зірочка. Щовечора, коли дівчинка лягала спати, Зірочка заглядала до неї у віконце.
– На добраніч, моя маленька, – шепотіла Яна.
А Зірочка підморгувала їй очками.
Та якось серед глупої ночі Яна прокинулась. На ліжку у неї сиділа маленька Зірочка.
– Що ти тут робиш? – запитала дівчинка.
– Ох, – зітхнула Зірочка. – Я зазирала до тебе у вікно, але дуже перехилилась і бухнулася прямо в кімнату.
– Чудово, – зраділа Яна. – Тепер ти завжди будеш зі мною.
І вона простягла руки узяти Зірочку і покласти до себе під ковдру, бо від холоду вона цокотіла зубами.
– О ні, – відсахнулася Зірочка. – До світанку я маю бути на небі, бо вдень я геть осліпну.
І хоч Яна засмутилася, Зірочка стояла на своєму. З ліжка вона скікнула на підвіконня, звідти на подвір’я, а відтак намірилася сягнути й неба.
Та хоч як вона розганялася, підскочити вище підвіконня не ставало сил.
Зірочка стомилася. Вона зіщулилась і гірко заплакала.
– Не плач, Зірочко, не плач, – заспокоювала Яна.
Дівчинка схопилася з ліжка і взяла Зірочку на руки.
– Я підкину тебе високо-високо, – приказувала Яна. – Ану давай.
І вона підкинула її так високо, скільки було сил.
– Тепер ти полетиш, – підбадьорювала Яна. – Тільки не падай. Зірочко!
Але вона знову була на підвіконні.
– Спробуємо ще, – сказала Яна.
– Так, ще раз! – вигукнула Зірочка.
Дівчинка підкидала й підкидала її, аж поки їй не стерпли руки. Зрештою Яна сіла на ліжко, а Зірочка знову заплакала. Вона аж змарніла від сліз.
– Треба помізкувати, – запропонувала Яна і замислилась.
– Гаразд, гайда до Синиці! – вигукнула вона і, схопивши Зірочку за руку, побігла в сад.
– Синичко! – гукнула дівчинка.
– Що трапилося? – спросоння запитала Синичка.
– Зірочка зазирала до мене у вікно, – щебетала Яна, – але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси Зірочку на небо.
– Це не по моїх силах, – мовила Синичка. – То дуже високо. Попроси Жайворонка він літає вище за мене.
Яна й Зірочка побігли в поле до Жайворонка.
– Жайворонку! – гукнула дівчинка.
– Що таке, Яно? – запитав Жайворонок.
– Зірочка зазирала до мене у вікно, – мовила Яна, – але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.
– Це не по моїх силах, – відповів Жайворонок. – То дуже високо. Попроси Орла.
Яна схопила Зірочку за руку і побігла до Орла.
– Орле! – гукнула вона.
– Агов, Яно! – озвався Орел.
– Зірочка зазирнула до мене у вікно, –- розповідала Яна, – але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.
– Це не по моїх силах, – басом мовив Орел. – То дуже високо. Попроси Пілота. Він живе коло міста.
– Я дуже втомилась, – звертаючись до Зірочки, ледь чутно сказала Яна. – Болять мені ноги. Давай трохи спочинемо.
– О ні, – благала Зірочка. – Поспішаймо.
Незабаром із-за моря вигулькне сонце. А коли настане день, я осліпну.
І Яна знову взяла Зірочку за руку.
– Сідайте мені на спину, – сказав Орел. – Я віднесу вас до Пілота.
Яна і Зірочка міцно вчепилися Орлу за пір’я.
– От і прилетіли, – сказав Орел, спустившись на землю.
– Пілоте! – покликала Яна.
– Що тобі, Яно? – запитав Пілот.
– Зірочка зазирнула до мене у вікно, – розповідала Яна, – але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.
– Я-то ні, – відповів Пілот. – А мій брат Космонавт віднесе Зірочку на небо. Він живе аж за містом, за полем, за лісом. Сідайте в літак, і полетимо до Космонавта.
Яна взяла Зірочку, і обоє вони опинилися в літаку.
– Спасибі, Орле! – гукнула Яна.
І Пілот полетів за місто, за поле, за ліс до брата Космонавта.
– Отут він, – сказав Пілот і посадив літак на землю.
– Космонавте! – гукнула Яна.
– Слухаю тебе, Яно, – одказав Космонавт.
– Зірочка зазирнула до мене у вікно, – сказала Яна, – але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. А тепер їй треба повертатися додому, бо осліпне, якщо на землі її застане день. Відвези її на небо.
– З радістю, прошу тебе, маленька Зірочко, – запросив Космонавт. – Я вмить відвезу тебе додому.
Зірочка сіла в ракету.
– До побачення, – весело обернулася вона до Яни. – Спасибі тобі. Вітай Синичку, Жайворонка й Орла. Прощавай, Пілоте! – гукнула вона.
– В час добрий тобі, Зірочко, – відповів Пілот. – Гляди ж, більше не падай.
І ракета злетіла в небо.
Коли сонце зійшло і промінчиками пригріло Янине ліжко, мама зайшла до кімнати і сказала:
– Яно, ти, мабуть, не збираєшся вставати.
– Я ще трішки посплю, – благала Яна. – Сьогодні вночі до мене в кімнату впала Зірочка. Я віднесла її до Синиці, потім до Жайворонка, а тоді до Орла. Орел відвіз нас до Пілота, а Пілот до брата Космонавта. Бо маленька Зірочка осліпла б, якби на землі її застав день.
Мама усміхнулася і взяла Яну на руки.
– Це тобі приснилось, – сказала вона.
– Ні, не приснилось, – затялася Яна. – Ось почекай до вечора.
А коли взялося на вечір і мама поклала її в ліжко, Яна показала пальчиком на небо.
– Бачиш маленьку Зірочку? Оце вона й є. Космонавт відвіз її на ракеті. На добраніч, Зірочко.
А Зірочка підморгнула їй очками.