П’ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно. Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувались до своєї квартири – сиділи прямісінько в один рядок, одна за одною. Сонце світило на стручок і гріло його, а дощик обмивав. Всередині було дуже затишно – удень світло, вночі темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все більше та більше думали,– треба ж було робити що-небудь!
– Невже я назавжди залишусь тут сидіти? – спитала одна з них.– Так можна й затверднути від довгого сидіння. Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття!
Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк.
– Весь світ жовкне,– казали вони. І це було знову ж таки цілком вірно.
Одного дня горошини почули якийсь тріск, їх щось штовхнуло в стручку; стручок зірвали людські руки і сунули в кишеню, де лежало ще багато стручків.
– Ну, ми швидко будемо на волі! – казали вони й чекали, що буде потім.
– Хотіла б я знати, хто з нас найдалі піде,– сказала найменша горошина.– Ну, це швидко виявиться!
– Хай буде, що мусить бути! – промовила найбільша.
Крак! Стручок лопнув, і всі п’ять горошин викотились на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача.
Одразу ж він всунув у нього горошину й вистрілив у повітря.
– Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! – і з цими словами перша горошина зникла.
– Я лечу прямо на сонце! – сказала друга.– Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається!
І вона полетіла.
– Поспимо, де не опинимось,– сказали ще дві горошини й покотилися по підлозі. Але й вони потрапили в пугач.
– Хай буде, що буде! – сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно кімнатки на горищі – в м’яку землю і мох.
В кімнаті на горищі жила бідна жінка, що вдень ходила чистити пічки, пиляти дрова та робити іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Дома в кімнатці лежала її єдина донька-підліток, тоненька й худенька.
Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ані видужати, ані вмерти.
– Умре й вона, як її маленька сестричка,– сумувала, бідна жінка.
Хвора дівчинка лежала тихо й терпляче довгі-довгі дні, поки мати ходила на заробітки.
Була весна, і якось вранці, коли мати збиралася йти з дому, сонячне проміння пробилося крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно.
– Що там зеленіє? – спитала вона.– Он, гойдається од вітру!
Мати підійшла до вікна й відкрила одну половину.
– Ах! – сказала мати.– Це горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона потрапила сюди в щілинку? От і в тебе буде свій садочок під вікном!
Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла бачити, як росте горошина, а сама пішла на роботу.
– Мамо, мені здається, я видужую! – сказала дівчинка увечері.– Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко!
– Якби ж то! – мовила мати, хоч сама не вірила цьому.
Проте ввіткнула коло ніжного зеленого паростка тоненьку паличку, щоб його не зламав вітер,– адже цей паросток розбудив у її хворої дитини бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягнула її до підвіконня, щоб гороху було де витися, коли він полізе вгору. Щодня можна було помітити, як росте горох.
– Подивись! На ньому вже квіти! – мовила жінка одного ранку, і в ній зажевріла надія, що її хвора дитина видужає.
Вона згадала, як жваво розмовляла останній час її дочка. Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку й дивилась променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.
За тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілась вона на теплому сонечку.
Вікно стояло відчинене, і за вікном гойдалася пишна біло-рожева квітка горошку. Дівчинка нахилилася й обережно поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.
А що ж трапилося з іншими горошинами?
Та, що полетіла по всьому світу й так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе! – упала в ринву. Там здзьобав її голуб.
З іншими двома сталося те саме. Їх з’їв голуб, і цим вони принаймні дали користь.
А четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в стічний рівчак і лежала дні й тижні в брудній воді. Вона уже набубнявіла.
– О, як чудово я поправилась! – казала вона.– Я, найвизначніша з усіх п’ятьох сестер у стручку!
І рівчак погодився з нею.
А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка. Очі її промінили, щоки були рум’яні, вона склала тонкі руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.