Жили собі набридливі діти. Яким найбільше подобалося слухати казки. Тільки-но скінчиться одна, вони вже просять розказувати другу. І ніколи не стомлювались. Не відчепляться, хоч ти вже язиком ледве володаєш.
Але знайшовся казкар, який розповів їм таке:
– Якось ішов я дорогою, шукаючи пригод, і, коли звертав на інший шлях, натрапив на вервечку індиків. Вони тяглися один за одним. Я спробував був проскочити крізь них. але де там! Ступає індик, за ним другий індик, за ним знов індик, потім ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик…
Один із дітлахів, який уже стомився слухати, спитав у нього:
– Ну а далі, далі що?
– Далі? Треба зачекати, поки пройдуть усі індики. Я також чекав, поки всі вони пройдуть. І дивився, як іде індик, потім ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик, І ще індик, і ще індик, і ще індик, і ще індик…
Так він тягнув розповідь доти, поки діти не повтікали.– їм набридла казка, яка не має кінця.