Жив собі чоловік з жінкою. Довго не мали дітей, аж на старість появився в них син Дмитро, а за ним – Юрко.
Оба хлопці файно росли, оба вродливі були, лише, що старшого Дмитра всі любили, а Юрка не дуже. Тато казав:
– Дмитро – ледачий, але веселий. Юрко працьовитий, та коли такий мовчазний, що не знати, що він думає.
Так минав рік за роком. Хлопці підростали. Дмитро дуже не любив молодшого Юрка – бив, старшував над ним, знущався
Але одної ночі приснився Юркові сон: ніби прийшла до нього старенька жінка й сказала, що він стане королем. Розказав сон братові. Той став ще більше знущатися над Юрком.
Малі діти ростуть скоро. Вже вони парубки.
Одного дня хлопці поснідали, а тато каже:
– Сини мої, досі я на вас працював, а тепер – не годен уже. Ідіть собі в світ свого хліба шукати. Ви здорові, дорослі, нічого вам не бракує – вирушайте в щасливий час, у добру годину.
Зрихтувала мама синам торби, дала по хлібині та й заплакала:
– Йой, як то буде? Вдома Дмитро над Юрком знущався та й у світі не перестане.
А тато навіть не обняв Юрка, лише Дмитра.
Пішли брати. Йшли вони, йшли, аж зайшли в темні ліси. Сіли вони відпочити та й пообідати. Розв'язав Юрко свою торбу, Дмитро підсів, поміг братові все з'їсти – пішли далі. Йшли вони до вечора. Ввечері сідає Дмитро вечеряти, а брата не просить. Юрко хотів узяти хліба, а Дмитро вихопив у нього з рук та ще й побив брата. Ночував Юрко голодний.
Ранесенько вони розійшлися різними дорогами. Ішли-йшли цілий день, зайшли в страшні хащі, дороги погубили, а ввечері знов зійшлися. Хотіли би назад вернутися, та не знають, у який бік іти.
Третьої днини вже оба голодні йдуть. Куди Юрко ступає, все галуззя проступається, а Дмитра б’є кожна гілка.
Говорить Дмитро:
– Гій! Юрку! Мені гілля пооббивало все лице, а ти смалиш уперед і тебе ніщо не торкається.
Юрко нічого не відповів.
Йшли вони, йшли, аж прийшли над лісове озеро. Дмитро забив у ногу якусь тернину, сів вишпортувати, а Юрко підійшов до води й побачив, що в озері купається золота лебедя. Юрко якось так щиро, так замиловано дивився на лебедю, що вона приблизилася до берега та й пустила коло його ніг золоте перо. Лебедя побила крилами по воді та й полетіла, а Юрко хапнув те перо й сховав у пазуху. Дмитро замітив та й питає:
– Що ти в пазуху сховав? Жабу чи вужа?
– Ні, то я почухався, бо мене засвербіло,– відповів Юрко.
Але Дмитро запідозрив, що брат у пазусі щось має. Йшли вони ще до ночі. Вночі полягали спати, але Дмитро не спить – хоче конче знати, що брат поклав у пазуху. Коли Юрко заснув, пхає він руку під сорочку. Тягне перо, а воно так засіяло, аж Юрко пробудився.
– Брате, що ти в моїй пазусі шукаєш?
А той:
– Що ти там сховав?
Юрко не хотів сказати, перевернувся на другий бік, але вже ні старший, ні молодший не заснули до ранку.
Повставали вони із сонцем та й ідуть. Юркові було легше йти, бо корчі давали йому дорогу, а Дмитра далі били. Так зайшли вони між старі грубі дерева. Думає собі Дмитро: «Цеї ночі вб'ю брата, але здобуду те, що він має в пазусі». Надвечір показалася їм серед лісу якась хатина. Зайшли досередини, а в хатині є старенька-престаренька бабуся. Просяться брати переночувати.
Подивилася на них бабуся та й каже:
– Що з вами робити? Тебе, Юрко, я прийму до хати спати, а твій брат най на призьбі ночує.
Дмитро розсердився на стару й каже:
– Хіба я гірший за Юрка?
– Ти не гірший, але знаєш сам, чому тобі з братом спати не можна.
Переночував Юрко в хатині, а Дмитро на призьбі. Раненько дала бабуся обом поснідати та й заставляє до роботи. Юрко роботу любить. Заставила сад чистити – чистив, заставила пивницю копати – копав, заставила керницю вимурувати – вимурував, заставила хатину переправити – переправив. А Дмитро лежав та й сміявся з брата, що той все робить.
Ще пройшла доба. Каже бабуся Юркові:
– Ну, сину, тепер заплачу тобі за твої щирі мозолі, але не грішми. Даю свого песика. Він переведе тебе через золотий міст, і ти зайдеш до діамантового палацу. Там на тебе твоє щастя чекає.
– А мені що даси? – питає Дмитро.
Бабуня каже:
– Буде і тобі плата. Ти задумав рідного брата вбити за золоте перо, що лебедя впустила, але я його врятувала. Він працював у мене, а ти лежав горілиць під деревом. Ти все життя знущався над ним, але твій брат стане королем, а ти зі зрадливим серцем пропадеш, як псова слина!
Бабуся як подула – звіялася буря, вхопила Дмитра й понесла аж додому.
А Юрко взяв песика, попрощався зі старою й пішов. Недовго він ішов, треба переходити золотий міст, а там два леви: один з одного боку до поруччя прив'язаний, а другий – з другого. Песик як гаркне на одного лева – лев відсахнувся, Юрко пробіг, песик як гаркне на другого – лев відсахнувся, Юрко пробіг. Так він дістався до діамантового палацу. Але ж бо той палац обпаркований діамантовим парканом, діамантова брама є, а за брамою діамантові вартові стоять.
Песик підбігає до брами, шкрябає лапкою – брама відкривається, виходять два вартові, беруть Юрка й ведуть до короля.
А той король живе в діамантовому палаці і має таку бороду, що стіл сім разів обвиває довкола й тягає по палацу.
Питає король, хто він і чого прийшов?
Юрко говорить:
– Королю могучий, не знаю, що ти накажеш: чи голову мені стяти, чи живим відпустити, але прийшов я доньку твою сватати.
Задумався король, а тоді каже:
– До вечора відпочивай, а ввечері дам тобі завдання.
Наївся Юрко, пішов спати. Але не спиться. Думає, що король скаже робити і чи не позбудеться він, Юрко, дурної голови-
Уже зайшло сонце, прийшов королівський посланець і каже:
– Вечеряй, іди до лісу,– сказав король, аби за цю ніч голими руками витіг із землі два столітні дуби, що діамантове листя мають, і приніс під королівський палац так, аби з них ні один листок не впав.
Він вечеряє, але їжа не лізе в рот. Думає: «Деревина рік росте, та й уже людина не може її із землі витягти. А як столітні дуби з корінням витягати?»
Пішов Юрко до діамантового лісу, сів та й зажурився. Дивиться: перед ним королівна стоїть. Питає його:
– Чого зажурився, козаче?
А він узяв та й розказав.
Вона говорить:
– Я тобі поможу з тими дубами, але подаруй мені щось.
– Та я нічого не маю, хіба золоте перо, що золота лебедя впустила.
– Мені якраз того пера й треба, бо без нього я не можу заміж вийти.
Вийняв Юрко з пазухи золоте перо, дав королівні, вона й каже:
– Лягай спати, а дубами не журися.
Тут найшов на нього такий солодкий сон, що не спам'ятався, як заснув. Вранці хтось його будить. Дивиться – стоїть перед ним учорашня молоденька вродлива королівна й говорить:
– Вставай, Юрку, вже треба бути перед палацом. Біжи до короля, поки він ще спить.
Побіг Юрко до палацу, сів між двома дубами й чекає. Тут виходить з палацу король і говорить:
– Дякую тобі, сину, за твою добру роботу. Ти всіх нас з тяжкого закляття визволив. Моя праправнучка була в лебедю зачарована, а ти її знов людиною зробив. Я через це вмерти не міг. Сватай мою праправнучку. Дарую вам оцей палац. Коли поблагословлю вас, тоді прийме мене сира земля, бо я вже тисячу років живу й бородою столи по палаці тягаю.
Прийшла королівна, поблагословив їх обох король. Відбулося бучне весілля. Відгуляли його. А тоді бородатий король умер. А молодята в діамантовому палаці жиють, хліб жують і постолом добро возять. Що нам до них?