Був цар. Він мав три парубки і три дівчини. Як він умирав, то сказав: «Хлопці, як хто буде ці дівки питати, то ви їх віддавайте, тручайте їх з дому».
Вмер цар. І цариця вмерла. Полягали одного разу брати й сестри спати. А надворі вітер віє. І хтось стукає у вікно: «Вийди надвір». І ніхто не хоче надвір виходити. Лиш менший брат вийшов. А то прийшов жених Вітер. «Дай за мене старшу сестру»,– сказав Вітер. Найменший брат пішов до хати, взяв старшу сестру за руку, вивів її і віддав Вітрові за жінку. А як віддав, зняв із неї собі на пам’ять перстень.
Опівночі світить місяць і гуде вітер надворі. І знов стукає хтось у вікно: «Вийди надвір». ї знов ніхто не хоче виходити, лиш найменший брат вийшов. А то прийшов жених Місяць. «Дай за мене середущу сестру». Пішов найменший брат до хати, взяв середущу сестру за руку, вивів її і віддав Місяцеві за жінку. А як віддавав, зняв із неї собі на пам’ять перстень.
Настав ранок. І так сонце гріє, так сонце гріє. І чути надворі голос: «Мой, вийди надвір». Виходить найменший брат.
А то прийшов жених Сонце. «Дай за мене свою меншу сестру». Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру за руку, вивів її і віддав Сонцеві за жінку. І як віддавав, зняв із неї собі на пам’ять перстень.
Повставали брати – сестер нема, нема кому їсти варити. Ловлять старші брати меншого і б’ють. Покинув їх менший брат і йде світом. Іде, дивиться, граються хлопці буками в скраклі.
– Гай я з вами буду гратися,– каже менший брат.
Став він із ними гратися, а тут іде баба і несе збанки з водою. Він кинув буком і побив її збанки. А вона каже:
– Синку, аби ти тоді оженився, коли Білу Челядину знайдеш.
Іде він шукати Білу Челядину. «Де ж вона живе, щоб я міг її взяти?» – питає у людей. А люди кажуть: «Є в цім краю вербова лунга[1]. Межи тою лунгою вона спить щодня опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл».
Знайшов царевич ту лунгу. Біла Челядина спить, а він забрав тихо рушницю, хорта і сокола. А тоді збудив її:
– Гай вставай.
Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і сказала:
– Ти переміг. Я буду твоя жона.
А була вона така файна, що в світі такої більш нема.
Узяв він її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила кудись по штири калачі. І як ішла, то все казала чоловікові: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений». А йому цікаво було, що в тім хліві. Узяв він та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. І каже змій:
– Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і три хліби.
Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з’їв три хліби, на ньому лопнули три обручі.
– Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і штири хліби.
Дав йому царевич штоф вина і штири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з’їв штири хліби, лопнуло на ньому п’ять обручів. Лишилося ще штири обручі.
– Дай мені ще штоф і три хліби.
Той бере дає. І як випив змій те вино, як з’їв той хліб, як подувся, всі обручі полопали.
А Біла Челядина якраз поверталася додому. І змій хапнув її недалеко від хати. І як ніс її змій, вона крикнула чоловікові:
– Будеш мене шукати в Золотих горах, в Скляних дворах!
Іде він шукати ті Золоті гори, Скляні двори.
Одного разу приморився він і сів на криницю спочити. Прийшла якась дівчина брати води і дала йому напитися. А то була дочка його старшої сестри. Він напився і кинув дівчині у воду перстень старшої сестри. Приходить дівчина додому і каже:
– Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень.
Мати подивилася і пізнала свій перстень.
– Приклич того чоловіка сюди,– сказала мати.
Він прийшов, а сестра каже:
– Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула, брате, що ти ся оженив.
– Оженився, та й жінки не маю,– каже брат. Та й питає: – Твій чоловік – Вітер. Чи він не видав, чи він не слихав, де ті Золоті гори, Скляні двори?
– Спитай його. А ти лягай під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.
Ліг він під корито. Приходить Вітер.
– Ах, прісна душа тут є. Але прісна – не прісна, а ти давай їсти.
Дала жінка йому їсти та й каже:
– Чоловіче, якби котрий мій брат з’явився, що б ти йому зробив?
– Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, теж би це зробив, а якби менший, прийняв би його, як великого гостя.
А вона каже:
– Менший тут.
– Any, покажи його.
Вона показала, а Вітер каже:
– Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув я, що ти ся женив.
– Кумнате, в мене вкрали жінку. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?
А Вітер каже:
– Не видав.
Та посадив його Вітер за стіл, та файно прийняв його. А тоді каже:
– Я йду спитаю свою птаху.
Скликав Вітер свою птаху і спитав. Сказали – не знають.
Дає сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів коло другої криниці спочити. Коли це приходить брати води дочка середущої сестри.
– Дай-ко вуйкові напитися води,– сказав він. Вона дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.
Приходить дівчина додому та й каже:
– Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду.
Мати подивилася – перстень її.
– Іди приклич того вуйка сюди.
Приходить брат.
– Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула, що ти ся женив.
– Оженився, та й жінки не маю. Змій у мене вкрав її. Казала вона, щоб я, шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік – Місяць, він скрізь пересвічує. Спитай його, чи він не видав, чи не слихав.
А сестра каже:
– Добре. Але ти лягай під корито, бо як він прийде, то розпече тебе на грань.
Приходить додому Місяць.
– Є в хаті прісна душа. Але прісна – не прісна, давай їсти.
Дала жінка Місяцеві їсти та й питає:
– Якби котрий брат мій з’явився, що б ти йому зробив?
– Якби старший, я би його на грань розпік, якби середущий, теж би це зробив, а якби менший, за великого б гостя прийняв.
А вона каже:
– Та менший тут і є.
– Ану, покажися,– сказав Місяць.
Брат показався.
– Видом видати, слихом слихати, чув я, що ти ся женив.
– Оженився, та й жінки не маю. Чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?
А Місяць каже:
– Давай перш поїмо.
Та посадив його за стіл. Повечеряли. Пішов Місяць і скликав усю свою птаху. І птаха сказала: «Не знаємо».
Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала, і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів на криницю спочивати. І прийшов до тої криниці хлопець меншої сестри. Набрав хлопець води, а менший брат каже:
– Дай-ко напитися вуйкові.
Той дав. Вуйко напився і кинув у казан перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі:
– Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень у воду.
Подивилася вона – її перстень.
– Іди приклич його сюди,– сказала вона синові.
Прийшов менший брат, а вона й каже:
– Брате, видом видати, слихом слихати, чула, що ти ся женив.
– Оженився, та й жінки не маю. Змій забрав. Казала, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік – Сонце, він усе пересвічує, то чи не бачив він, де Золоті гори, Скляні двори?
– Добре, я спитаю. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік.
Приходить Сонце і каже:
– Прісна душа тут є. Прісна – по прісна, давай їсти.
Якби котрий брат мій з’явився, що б ти йому зробив? – питає жінка.
– Якби старший, я би його на грань спалив, якби середущий, теж би це зробив, а якби менший, за великого б гостя прийняв.
А вона каже:
– Та менший тут є.
– Ану, покажися,– каже Сонце. Брат показався.
– Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув я, що ти ся оженив.
– Оженився, та й жінки не маю. Змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ви скрізь пересвічуєте, то чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?
– Сідай за стіл. Я спитаю своєї птахи. Може, вона знає.
Пішов Сонце питати свою птаху. А птаха сказала: «Не знаємо. Але ззаду летить орел. Він знає, де Золоті гори, Скляні двори».
Прилетів орел. Сонце каже:
– Візьми цього чоловіка і покажи йому, де Золоті гори, Скляні двори.
І сказав орел царевичу:
– Візьми дві банки яловичого м’яса і дві пляшки води. Коли я буду підійматися дуже високо, дай мені води, а коли буду спускатися низько, дай м’яса.
Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:
– Перелетіли ми річку?
– Ні що.
Орел май далі летить. І знов питає:
– Перелетіли річку?
– Перелетіли,– каже царевич. Тоді спустив його орел на землю та й полетів назад. Глянув царевич, а річки вони ще не перелетіли, він ще на цім боці. А коло річки б’ються хлопці.
– Мой, хлопці,– питає царевич,– над чим ви б’єтеся?
– Над татовим добром.
– А яке це татове добро?
– Це такий бучок, що як махнеш ним, то в річці вода розійдеться на боки, і такий капелюшок, що вид іти тебе ніхто в нім не буде. І такі черевички, що можна йти по воді і мокрий не будеш. Отаке татове добро.
– Мой, хлопці, я вас судити буду,– каже царевич.– Дайте мені це все. Я вберуся, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий борте це все візьме, того й буде.
Дали вони йому те все. А він річку перейшов, але не кидає їх добро, а йде з ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.
Приходить він до Скляних дворів, а там грається малий хлопець. А то був його син, дитина його жінки. Царевич мав золоте яблучко. Дав він його дитині і сказав:
– На і скажи мамі, що це від першого ненька.
Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко і каже:
– Мамо, це від першого пенька,
– А де він, той перший ненько?
– Тут він був.
Вона подивилася – нема нікого. (А він був у капелюсі.)
– Покажися, де ти,– сказала вона. Царевич скинув капелюх, і жінка побачила його.
А змія дома не було.
Царевич каже жінці:
– Спитай змія, де його душа.
Заховався чоловік. Тут прилетів змій. Жінка і питає його:
– Скажи, де твоя душа?
– Моя душа у віникові.
Взяла жінка віник, назлотила його, замітає – нема душі у віникові. Знов питає вона змія:
– Скажи правду, до твоя душа?
– Моя душа в барана в рогах.
Назлотила вона баранові роги. Баран бився, позлітка з рогів злетіла, а баран живе. Питає вона знов:
– Чоловіче, де ж твоя душа?
І змій розказав їй:
– Є скеля, а в скелі – коза, а в козі – моя душа. Та коза виходить раз на день, шовкової трави хапне тричі і назад входить у скалу.
Бере царевич булаву, йде до скали й чекає на козу. Вийшла коза, хапнула три рази трави і втекла. А на другий день вийшла, лиш раз хапнула, а він махнув булавою і вбив її. А з кози заєць вискочив. Він вбив і зайця. А з зайця вийшла качка. Убив він і качку, а з неї випало яйце. Царевич бере яйце в руки, аж тут змій летцть. Царевич кинув яйце на землю, і воно розбилося. І змій одразу сконав.
А царевич забрав свою жінку та сина, поїхав до двірця і жив з ними до кінця.
[1] Лунга – долина.