Жили-були собі чоловік та жінка. І не мали вони дітей. Були ті чоловік із жінкою дуже щедрі: хто давав їм десяток – вони повертали сотню, хто давав сотню – віддавали тисячу. Проте нічого їх не тішило. «Ех, навіщо нам оте добро,– казали вони,– коли немає в нас дитяти, щоб милуватися ним».
Якось прийшов до них дервіш[1]. Щедрою міркою одміряла йому жінка зі свого добра. Каже дервіш:
– Жінко, чому інші дають мені чашкою, а ти – міркою?
– Що вдієш, братику,– відповідає вона,– в господі усе є, та лиш немає спадкоємця, для кого ж берегти?
Вийняв тоді дервіш із кишені три яблука й подав жінці, кажучи:
– Візьми оці яблука, через три дні з’їж по одному,– не мине й року, як матимеш сина.
Узяла жінка яблука й сховала їх у миснику. Увечері, як прийшла до хати, взяла в руки яблука – ще раз помилуватись ними. Але вони були такі гарні, що жінка не витримала й одкусила шматочок яблука. А яблуко було таке смачне, що жінка з’їла усі ті яблука.
Минуло дев’ять місяців, дев’ять днів, дев’ять годин – у жінки знайшлося телятко.
Засмутилася, зажурилася, затужила нещасна жінка. Що вже плакала – годі й описати. Удень і вночі проливала сльози й недобрим словом згадувала дервіша.
Не минуло й року, як помер чоловік тієї жінки. А телятко росло, уже й воликом стало. Уранці волик ходив на луг пастись, а увечері приходив додому й, сказавши матері «Добраніч!», вкладався спати.
Так минуло три роки. Якось увечері волик каже матері:
– Матусю, я вже виріс, треба мені одружуватись. Уранці встанеш раненько, підеш, до царя й скажеш: «Мій волик хоче взяти твою дочку за дружину».
Здивувалася жінка, проте нічого не сказала. «Так чи інакше,– роздумує,– тут щось є. Чого б це мій волик ні сіло ні впало захотів царську дочку сватати!»
Ще звечора подалася до царя. Прийшла й сіла на камені, де свати сідають. Зібралися назири-візири, хочуть її підвести з каменя, та жінка з місця ані руш. Просить, щоб дали цареві знати: прийшла, мовляв, одна жінка й хоче одружити свого волика із царською дочкою.
Звелів цар покликати жінку до себе. Як привели її в царські палати, цар і питає:
– Що ти хочеш, матінко?
– Довгіх літ цареві! – привіталася жінка.– Мій волик хоче з твоєю дочкою одружитись.
– Дуже добре, що хоче,– відповідає на те цар,– та я хотів би спершу загадати йому три бажання. Якщо він їх виконає – одружиться з моєю дочкою, якщо ні – злетить голова з пліч! Отож іди до свого волика й скажи, щоб він прислав мені велику золоту тарілку, повну золота і золотою тарілкою вкриту.
Підвелася жінка й попленталася додому.
Повернувся увечері з поля волик, бачить – мати зажурена сидить біля вогнища.
Каже:
– Доброго вечора, матусю! Чого це ти так зажурилася? Що сказав тобі цар?
– Як же мені не журитися? Навіщо нам було царську дочку сватати? Таке мені загадали, що, якби взятися та виконати,– не вистачило б і нашого дому, і всього майна!
– Що ж вони хочуть, матусю?
– Забажав цар великої золотої тарілки, повної золота і золотою тарілкою вкритої.
– І тільки цим ти журишся, матусю? – син на те.– Це ж дуже легко виконати. Увечері, перед тим як лягти спати, візьми мідну тарілку, насип у неї мідяків, накрий зверху мідною тарілкою і поклади в ліжко. Уранці, поки я не встану, до ліжка не підходь й ні до чого не торкайся.
Як волик сказав, так мати й зробила.
Полягали спати.
Уранці підвелася мати, бачить: мідні тарілки стали золотими, мідяки перетворились у золоті й через вінця висипаються.
Узяла це жінка й віднесла цареві. Здивувався цар, та загадує знову:
– Йди й скажи своєму воликові, щоб виготовив таку сукню, якої не торкалася б ні рука, ні голка.
Підвелася жінка й попленталась додому. Увечері повернувся з поля волик, бачить: зажурилася мати, сумна сидить біля вогнища.
– Доброго вечора, матусю! Чого це ти так зажурилася? Що цар загадав?
– Як же мені не журитися, синку, тепер от зажадав цар такого, що весь світ обійдеш, а не знайдеш.
– Що ж він хоче, матусю?
– Для своєї дочки замовив цар тобі сукню, якої б ні людська рука не торкалась, ні голка.
– Не журись, матусю, це неважко зробити,– каже він.– Перед сном візьми листочок інжиру, вклади його в скриньку, прикрий Кришкою, поклади на постіль і вранці, аж поки я не встану, скриньки не чіпай.
Як волик сказав, так мати й зробила.
Полягали спати.
Вранці, як підвелися,– побачили, що мідна скринька стала золотою, а листочок інжиру став сукнею, якої не торкалась ані голка, ані рука людська.
Узяла це жінка й віднесла цареві.
Втретє загадує цар:
– Іди й скажи своєму воликові, нехай мою доньку так приведе у свій дім, щоб над її головою не було сонця, а під ногами – землі.
Підвелася жінка й попленталася додому.
Увечері волик вернувся з поля, бачить: зажурилась мати, сумна сидить біля вогнища.
– Доброго вечора, матусю! Чого це ти так зажурилась? Що цар сказав?
– Як же мені не журитися, синку, тепер от зажадав цар такого, що не чувано й не бачено.
– Що ж він хоче, матусю?
– Загадав цар, щоб ти привів його доньку у свій дім так, аби вона над своєю головою сонця не бачила, а під ногами – землі.
– Не журися, матусю, це зробити неважко,– відказує на те волик.– Увечері, перед тим як спати лягти, наповни мішок ганчір’ям і стружками й поклади в ліжко. І поки я не прокинуся – мішка не чіпай.
Як волик сказав, так мати й зробила.
Полягали спати.
Опівночі волик устав, узяв мішок і подався до царських палат.
Коли дійшов, став із мішка по стружці висипати й біля неї ганчірку класти і так – аж до своєї домівки. Зробивши це, знову заснув собі.
Уранці бачать – стружки перетворилися у верби, а ганчір’я – на килими.
Волик із музиками пішов до царського палацу. Сім днів і ночей весілля справляли, а потім одіслав цар свою доньку в дім волика.
От прийшли вони додому, одвели їх спочити. Бачить царівна: наречений скинув волову шкуру і став таким гарним юнаком, що на нього – мов на сонце – аж очам боляче дивитися. Зраділа тому царівна. А вранці юнак устав, знову натяг на себе волову шкуру й подався в поле орати.
Так минув день, два, три, і хоч як молода дружина просила свого чоловіка не надівати волової шкури, він не слухався. Тоді жінка встала якось уночі, вкинула шкуру в тонир[2] і спалила.
Уранці чоловік прокинувся – шкуру свою шукає. Та хоч як шукав – ніде не знайшов. А як зрозумів чоловік, що шкура щезла,– перетворився в голуба й полетів.
Взяла його жінка тоді три яблука й вирушила услід за ним. Чи довго йшла, чи недовго, аж бачить – сидить на дорозі хлопчик.
– Хлопчику, чи не бачив ти чоловіка, що йшов би цією дорогою? – питає.
– Ні,– відповідає хлопчина,– не бачив. Зранку тут лише голуб пролітав.
Віддала жінка одне яблуко хлопчикові й пішла собі далі.
Довго йшла чи недовго, бачить – іде юнак по дорозі.
– Юначе,– питає,– чи не бачив ти чоловіка, що йшов би цією дорогою?
– Ні,– відповідає хлопець,– не бачив. Опівдні тут лише голуб пролітав.
Віддала жінка друге яблуко хлопцеві й пішла далі.
Довго йшла чи недовго, бачить – якийсь літній чоловік сидить на дорозі.
– Чоловіче добрий,– питає,– чи ніхто тут не проходив?
– Ні, дочко,– відповідає чоловік.– Нещодавно тут лише голуб пролітав, поквапишся–наздоженеш його.
Віддала йому жінка останнє яблуко й пішла далі.
Довго йшла чи недовго, аж бачить – летить, перетворившись у голуба, її чоловік. Перетворилась у голубку й вона і полетіла за ним. Упав її чоловік у бездонне море – жінка за ним. Зустрілися вони на дні морському й зажили щасливо.
Досягли вони свого щастя, досягніть і ви.
[1] Дервіш – монах-жебрак, що ворожить, чаклує. [2] Тонир – піч у вигляді ями.