Жили колись два брати. Старший, Гаврило, був лінивий, та багатий, а молодший, Іван, роботящий, але бідний, як церковна миша.
Ходить Іван по своїй ниві і нарікає. Земля і насіння такі, як у брата, нива оброблена ще ліпше. Та в Гаврила густа, як ліс, пшениця, а в нього стирчить із землі по стеблу.
Раз уночі вийшов Іван у поле і побачив, що якесь чудовисько – не дитина, не щеня і не птах – з його ниви колоски з корінням вириває та засаджує на Гаврилову.
Підкрався він до того чудовиська, схопив його за шию і почав душити.
– Хто ти? Чому нищиш моє добро?
– Я Щастя твого брата Гаврила і йому допомагаю,– відповіло чудовисько.
– А моє Щастя де?
– Твоє Щастя приспала твоя Біда. Поки вона буде на волі, ні про що не говори «моє» або «наше». І спробуй розбудити своє Щастя, бо інакше загинеш. А як хочеш знати, котра твоя Біда, то глянь на ниву.
Подивився Іван, а на ниві потвора сидить і зуби шкірить. Підбіг до неї, хотів ударити, а вона скочила йому на шию і сміється. Ніяк не міг відірвати Іван від себе Біду і мусив з нею іти додому. У хаті потвора відпустила свого господаря і сховалася під припічком.
Ввечері пригнали корову з череди. Іван гукнув жінці:
– Іди, прив'яжи нашу корову.
А корова зразу загинула.
Діти та жінка плачуть, а Іван бідкається:
– Що тепер будемо робити? Як будуть жити наші діти без молочка?
На другий день Іванові діти пішли купатися і потопилися.
Зажурився тяжко Іван, задумався, як йому розбудити своє Щастя, що на печі мохом заросло. Просив, молив. А Щастя спить і не чує. Розгнівався Іван, почав його лаяти і бити. Розкрило Щастя очі і заговорило:
– Не бий, а слухай мою пораду. Сховай мене в торбу, лише щоб твоя Біда не бачила, і кидай свою мізерію1. Бери з собою лише торбу і тікай із жінкою від Біди, куди хочеш.
Іван так і зробив. Вночі взяв торбу на плечі, жінка взяла дзбан для води і пішла з дому.
Вже далеко були за селом, коли Іван здогадався, що забув постоли.
– Вернуся я, жоно, за постолами, бо як босому ходити? – каже він.
Прийшов додому, а на печі Біда взувається в його постоли. Побачила свого господаря і скочила йому на шию.
Мусив Іван нести з собою і Біду. Наздогнав жінку і пішли разом. Вона несе Щастя, а він Біду.
Коли прийшли до річки, Іван згадав:
– Ей, жінко, не замкнув я хату, ще якась біда зайде та й нічого не залишить з нашої мізерії.[1]
Сказав і оглянувся на село. А хата його вже горить.
– Тьху на тебе, Бідо! Бодай ти пропала! – вилаявся Іван.
А Біда сидить на шиї і сміється.
Посумували Іван з жінкою, що хата згоріла, та й пішли далі.
– Треба, жоно, якось через ріку перебиратися,– каже Іван.– Хіба перепливемо.
Біда із шиї питає:
– А зі мною що буде?
Поміркував Іван та й радить:
– Лізь, Бідо, у дзбан, а ми будемо плисти та й тебе перед собою переправимо.
Залізла Біда, а чоловік заткнув дзбан, прив'язав до нього камінь і кинув у ріку.
Тоді з торби обізвалося Щастя.
– Вертайся, чоловіче, додому. Відтепер будеш жити у добрі та гаразді.
Прийшов Іван з жінкою в село, ходить по згарищу і думає, як зробити якусь колибчину[2]. Відкинув він один камінь, а там котел із золотими грішми.
І зажив відтоді Іван добре. Збудував велику хату, накупував худоби. Та й син у нього скоро народився.
Позавидував Гаврило своєму братові й питає:
– Як ти, Йване, збувся Біди? Розкажи та, може, і я своєї збудуся.
Розповів Іван усе, як було. Почав Гаврило міркувати, як би Іванову Біду на волю випустити. Пішов на те місце, де Іван кинув дзбан у річку. Бачить, з води стирчить мотузка, що зачепилася за кущі. Смикнув за мотузку і витягнув дзбан. Розкрив, а звідти вискочила Біда і скочила йому на шию. Потім потягла його у воду і втопила, бо думала, що то її хазяїн.
Приплелася Біда на старе місце, а там нова хата стоїть і Йван по двору живий-здоровий ходить. Зрозуміла, що не свого господаря втопила, і від люті аж зубами заскреготала. А коли побачила в Івановій хаті Щастя, почала нігті відточувати.
Журиться Іван, бо гине його худоба, хліб у полі гниє. Раз радить йому Щастя:
– Знаєш що, чоловіче, лишай своє обійстя, бо знову волочиться Біда. Та й мене не забудь.
Взяв Іван торбу з Щастям і пішов з жінкою та дитиною у світ. У сьомому селі найнявся в одного господаря служити. Коли відбув рік, хазяїн подарував йому за добру службу корову.
– Видиш, жоно, вже маємо свою корову,– похвалився Іван. Та тільки це сказав, корова загинула.
«Недобре,– подумав Іван.– Наша Біда знову нас знайшла».
А Біда вже сидить йому на шиї і сміється:
– Думаєш, утечеш від мене? Я тебе до смерті не лишу.
Наймається Іван служити на другий рік та й каже господареві:
– Не треба мені ніякої платні. Дайте лише той камінь, що у вас за хатою.
Дивується хазяїн, що його слуга буде робити з такою величезною брилою. А Іван нічого більше не хоче.
– Віднині най буде цей камінь мій,– каже він.
– Най буде, про мене,– згодився хазяїн.
На другий день Іван показує жінці на брилу:
– Аби ти знала, що то наш камінь.
Тільки сказав це, бачить – з одного боку брила погризена.
Кожного дня ходив Іван до каменя і промовляв: наш, наш. А через рік брила дуже змалілася – Біда її згризла. Раз прийшов Іван подивитися, чи багато ще лишилося гризти, і побачив здохлу Біду з вищербленими зубами.
Зрадів Іван, взяв молот і розбив недогризок каменя, щоб не заважав на подвір'ї. А з-під .уламків заблищали золоті гроші.
Іван хотів віддати золото хозяїну, але той заперечив:
– За нашим договором камінь твій, то й гроші належать тобі.
Розпрощався Іван з хазяїном, взяв торбу із Щастям, гроші і пішов додому разом з жінкою та сином. Дома завів собі нове господарство, тепер уже без Біди.
[1] Мізерія – дуже мала кількість чого-небудь. [2] Колиба – житло для пастухів і чабанів.