КазкиНародні казкиБурятські народні казкиЗолота чаша – Бурятська казка

Золота чаша – Бурятська казка

Колись у давнину жив, кажуть, у наших степах жорстокий хан Санад.

От якось надумався він разом з усім своїм народом перейти на інші землі, бо там і жилося легше, й паші для худоби було вдосталь. Але путь до цих земель довга й тяжка.

Перше ніж рушити в дорогу, хан Санад наказав повбивати усіх старих людей.

– Вони будуть тягарем для нас у дорозі! – сказав він.– Жодного старого не можна взяти з собою, жодного не можна залишити живим! Того, хто не виконає мого наказу, спіткає смерть!

Хоч як було тяжко людям, а довелося їм виконати жорстокий ханський наказ.

Усі дуже боялися хана, нікому й на думку не спадало, що можна йому не скоритися.

Тільки один з ханських підданців, молодий Цирен, не зміг убити свого старого батька.

Домовився він із старим, що заховає його у великий шкіряний мішок і так, потай від хана, від усіх людей, перевезе на нові землі.

А там – що буде, те й буде…

Знявся хан Санад з місця й з усім народом, з усіма табунами й стадами рушив з півдня на північ, у далекі степи.

І разом з усіма у великому шкіряному мішку, притороченому до сідла, їхав старий Циренів батько.

Крадькома від усіх Цирен годував і поїв його, на перепочинках, коли зовсім стемніє, нишком розв’язував мішок і випускав батька, щоб він міг хоч трохи розім’яти затерплі руки й ноги.

Довго йшли вони і нарешті прийшли до великого моря. Тут хан Санад наказав зупинитися на ночівлю.

Один з ханських слуг підійшов до води й побачив, що на дні моря щось виблискує й світиться. Придивився – аж то блищить золота чаша небаченої краси. Слуга зразу пішов до хана й доповів йому, що на морському дні, край берега, лежить дорогоцінна золота чаша.

Жорстокий хан, не довго думаючи, наказав негайно дістати йому з моря золоту чашу. Але ніхто не зважувався пірнути на дно.

Тоді хан звелів кинути жеребок.

Випав жеребок одному ханському слузі. Пірнув той у воду, а назад не виринув.

Випав жеребок другому.

Кинувся він з високої кручі вниз та й залишився навіки в морській безодні.

Так загинуло в морі багато людей хана Санада. Але жорстокий хан гнав своїх підданців на смерть. З його наказу вони один за одним пірнали в море й гинули під водою.

Нарешті припав жеребок пірнути по чашу й молодому Циренові.

Прийшов він до схованки, де сидів його батько, й став з ним прощатися.

– Батьку! – сказав.– Прощай! Загинемо ми обидва.

Стривай! Що ж таке сталося? Чому ти маєш загинути? спитав батько.

Цирен розповів, що йому припав жеребок пірнути в морську безодню й добути дорогоцінну чашу.

– Але звідти ще ніхто не повертався,– сумно сказав він.– Отак я загину з ханського наказу в морі, а тебе знайдуть і вб’ють жорстокі ханські слуги…

Слухав, слухав старий та й каже:

– Ех ви! Хоч би й усі потонули в морі – золотої чаші вам однаково не добути. Адже вона лежить не на дні моря! Бачиш оту гору, що височить неподалік? Он там, на вершині, й стоїть золота чаша. А ви бачите у воді лише її відбиток. Як же це ви досі не здогадалися?

– Що ж мені робити, батьку? – питає Цирен.

– Зараз іди на гору, знайди чашу й принеси ханові. Знайти її на вершині неважко: золотий блиск ти побачиш здалека. Та, може, чаша стоїть на такій стрімкій скелі, що на неї й вилізти годі. Тоді зроби от що: почекай, доки на скелі з’являться козулі, й сполохай їх. Козулі побіжать врозтіч і скинуть чашу вниз. Але хапай її миттю, бо чаша може впасти в глибоку ущелину!

Цирен зараз же рушив до тієї гори.

Ой же й нелегко було йому дертися на верховину! Чіплявся він за кущі, за дерева, за гострі камені, подряпав у кров обличчя й руки, пошматував одіж. Нарешті виліз майже на самісіньку вершину й побачив, що на високій стрімкій скелі сяє чудова золота чаша. Але на ту скелю, бачить Цирен, йому ніяк не видертися. Тоді він згадав батькову пораду й став чекати, коли на скелі з’являться козулі.

Чекати довелося недовго: незабаром на скелі з’явилося кілька козуль. Вони спокійно стояли й дивилися вниз. Цирен загукав, скільки сили в грудях. Козулі злякано заметушилися й скинули із скелі золоту чашу. Вона покотилася вниз, і Цирен спритно підхопив її.

Веселий і задоволений, з чашею в руках, спустився хлопець з стрімкої гори, прийшов до хана Санада й поставив перед ним чашу.

Хан спитав його:

– Як же ти дістав цю чашу з моря?

– Я дістав її не з моря,– відповів Цирен,– я приніс її з вершини он тієї гори. У морі ми бачили тільки відбиток чаші.

– Хто ж тобі сказав це?

– Сам здогадався.

Хан не розпитував далі й відпустив його.

Наступного дня хан Санад із своїм народом знову рушив у дорогу.

Довго йшли вони і прийшли нарешті до неосяжної пустельної землі. Сонце розжарило ту землю, спалило всю траву, ніде не було ні річки, ані струмка. Люди й худоба знемагали від спраги.

Посланці, що їх вирядив хан шукати воду, об’їхали скрізь, обдивились, але знайти води не змогли. Де не глянеш, стелилася суха, розжарена земля.

Людей охопив жах.

Ніхто не знав, що робити далі…

Тоді Цирен нищечком прокрався до батькової схованки й спитав його:

– Батьку, скажи, що нам робити? Люди, худоба гинуть без води!

Старий каже:

– Відпустіть на волю трирічну корову й простежте, куди вона піде. Там, де зупиниться й почне нюшити землю, копайте.

Цирен мерщій побіг і вигнав з череди трирічну корову.

Корова низько нагнула голову й стала блукати з місця на місце. Раптом вона зупинилася й стала, пирхаючи, нюшити гарячу землю.

– Копайте тут! – загукав Цирен.

Люди взялися копати, й незабаром під їхніми лопатами заклекотіло велике підземне джерело. Ринула холодна вода й струмком потекла по землі. Всі напились досхочу, повеселішали, підбадьорилися.

Хан Санад покликав до себе Цирена й спитав його:

– Як же ти зміг відшукати підземне джерело в цій посушливій пустелі?

– А я знав прикмети, через те й відшукав оте джерело,– каже йому Цирен.

Напились люди, відпочили й рушили далі.

Багато днів ішли вони й нарешті зупинилися на перепочинок.

Уночі раптово ринула злива й залила вогнища.

Хоч як мордувалися люди, ніяк не могли розпалити вогонь.

Змокли до кісток, змерзли – не знають, що їм робити.

Аж тут хтось побачив, що на вершині далекої гори блимає вогник.

Хан Санад звелів зараз же йти на гору й швидко принести вогню.

Один за одним побігли посланці виконувати ханський наказ. Троє видерлися на гору й побачили, що під великою крислатою ялиною справді горить вогнище, а коло нього гріється мисливець. Усі троє взяли з вогнища по головешці – вони палахкотіли ясним вогнем,– та ледве трапили під дощ, як головешки згасли.

Тяжко розгнівався хан Санад і наказав посланцям відрубати голови – чому не змогли донести вогню.

Припала черга йти по вогонь і Циренові.

Прокрався він нищечком до свого батька й питає:

– Що .ж його робити? Як донести під дощем вогонь з гори до стійбища?

Старий каже:

– Не бери головешок: вони однаково згаснуть – чи зотліють дорогою, а чи дощ їх заллє.

Візьми з собою великий горщок, наклади в нього жару, скільки вміститься, так і донесеш вогонь до стійбища…

Цирен усе зробив, як його навчив батько, й приніс з верховини повнісінький горщок жару.

Люди порозпалювали вогнища, обсохли, наварили страви…

Дізнався хан, хто приніс вогонь, і наказав Циренові з’явитися до нього.

Коли Цирен прийшов, хан сердито гримнув:

– Чого ж це ти знав, як донести вогонь, і мовчав досі? Чом одразу не сказав, як треба зробити?

– Бо я й сам не знав…– обмовився Цирен.

– А як же ти дізнався? – став допитуватися хан.

І так він довго допитувався, аж Цирен нарешті признався, що це старий батько порадив йому, як знайти золоту чашу, як відшукати в пустелі джерело та як донести вогонь до стійбища.

– А де ж був твій батько? – здивувався хан.– Як же він їхав з нами?

– А я віз його у великому мішку,– признався Цирен.

Хан звелів привести старого.

– Я скасовую свій наказ! – мовив йому.– Старі – не перешкода молодим. Де старість, там і мудрість… Не треба тобі ховатися – їдь разом з нами.