Раз було, де не було, жив дуже бідний циган. Аби не вмерти з голоду, він зарізав останню козу. Наївся циган м’яса і ліг перепочити. А поруч, на травичці, простер козячу шкіру, щоб сушилася. Бачить, її обліпили мухи. Ляснув долонею по шкірі та й за одним разом задавив сто мух. І що прийшло циганові на думку? «Може, з тої шкіри я ще й проживу, – міркує собі він, – Треба тільки на ній написати, що я – великий витязь із сімдесят сьомої держави – одною рукою вбиваю сто душ. І ту шкіру носити на грудях».
Так він і зробив. Але односельчани сміялися із цигана – добре знали, що він за один. Пішов по других селах. А там люди тікають від нього, ще й іншим гукають:
– Рятуйтеся, людкове, бо йде витязь, який годен одною рукою убити сто душ!
І цигавин мусив іти далі. Вже не знати, скільки він ішов, але дістався до царя, котрий мав два царства – старе і нове. На старому все геть опустіло: там запанувала якась нечиста сила, що знищила в царя багато війська. Коли цар довідався, що в його державі з’явився славний витязь, і від його одної руки паде сто десять душ – то люди вже мало й прибрехали! – він розіслав бандурів по селах, аби знайшли того силача і красненько привели в палац.
А циганин тим часом зайшов до ворожілі. Дістав од неї неварену ниточку, яку напряла семирічна дівчинка…
І скоро він потрапив до царського двору. Цар вийшов сперед цигана із великим почтом і почав казати:
– Якщо ти смілий витязь, то заночуй у моїм палаці, що у старому царстві. Треба підвартувати, що там з’являється вночі. Станеш моїм стражем.
Циган налякався, не може вимовити й слова. Уже сам не радий, що пустив про себе таку фіглю. Але вибору нема, і він лише подумав: «Мушу йти – чи там умру, чи залишуся живим!»
Так і пішов – ні живий ні мертвий. Зайшов один у старий палац, сів на маленький стільчик і гадає: ба що з ним тепер буде? Але в нього на грудях, на козячій шкірі, написано так, як і було – що він може одною рукою убити сто душ.
Опівночі в палаці загриміло – заскочив старий чорт. Нараз побачив чоловіка, але кинув оком і на те, що в цигана написано на грудях.
«Гей-гей, – думає собі, – та тут не встигнеш кліпнути, як той одною долонею накриє нас сто!»
Чортище аж зігнувся. Не підступає до цигана ближче, але й не відходить.
А циган бачить, яке діло, і дістав сміливості. Він схопився і підбіг до чорта з невареною ниткою, котру пряла семирічна дівчинка. Прив’язав пропасника за одне копито до стовпа, а той не має сили й ворухнутися, щоб порвати ниточку.
Тоді циган прийшов до царя:
– Ходіть, гляньте, кого я спіймав…
Цар вирушив з усім своїм почтом, але йде попліч з циганом. Зайшли вони у старий палац, а там на тонкій ниточці прив’язаний нечистий. Циган при цареві почав грозити чортові:
– Слухай, ти, пекельнику! Коли хочеш, аби я тебе отут не похрестив, пиши, що ти у сьому палаці не маєш що глядати![1]
Чортище нараз прогриз собі руку і чорного кров’ю на писав, що ніколи за свого життя сюди вже не загляне.
А цар каже:
– Ну, мій славний витязю, раз ти собі виборов од чортів палац, бери його собі.
І не подумати, що циган міг дістати таку нагороду! Але коли це сталося – живе собі в палаці й царює. А він був молодий – привів собі й циганку.
Жили вони, жили – і народився у них хлопчик. Справили хрестини. Цар прийшов за батечка, цариця – за маточку. А цигани зібралися тут, либонь, з усього світу. Гуляли, веселилися. Та цигани такої натури: хоч як було би добре на одному місці, а їх тягне далі. Цигани перепилися і разом із витязем та його дружиною повіялися геть. Забули й про дитину.
Приходить цар поглянути на малого хресника, а той аж посинів: кличе й не докличеться батьків. Цар наказав перенести хлопчика до свого палацу, і служниці годували його разом із царським сином.
Обидва хлопці підросли і пішли до школи. Циганчук одразу похопився добре вчитися: що було написано на дошці – все напам’ять знає. Цар подумав, що коли так хлопцеві піде й далі вгору, то похресник сягне дуже високо. Зробив його коло себе писарем.
І так воно помалу велося. Циганчук при царському дворі жив собі, як принц. Бував на всіх гостинах, ходив у ліс на лови. Та цар йому суворо наказав, аби ніяку живу звірку із хащі не приводив.
Раз циганчук заходить у ліс, бачить – загорівся величезний дуб. А з дуба щось волає тонким голоском:
– Легінику, зніми мене звідси, бо я тут згорю!
Циганчук не знає, хто то є, та думати ніколи. Швидко вирізав жердину і підняв до дуба, а з гілки скочила на неї зелененька жабка. Та, опинившись на землі, жабка одразу зникла – хлопець не помітив, куди вона поділася.
Прийшов додому і ліг спати. Рано встає, йде до канцелярії. А служниці застеляють постіль і видять – на подушці сидить мала жабка. Кинулися з криком до царя.
Цар почув, що сталося, і запалився гнівом. Закликав писаря до себе, почав гримати:
– Я говорив, щоб ти не приносив нічого живого?
Що відповість писар – не хотів і слухати. Наказав заперти його в льох, або, як ми кажемо, в пивницю.
Але царський син засумував, бо циганчук йому – як рідний брат. На третій день узяв далекогляд, бо пивниця була дуже довга, і заглянув у ключеву дірку. Дивиться він, дивиться, а в пивниці його побратим проходжується з дивною красунею. Побіг до царя:
– Няньку, чорний братик водить по пивниці таку красну дівчину, якої світ не видів!
Цар наказав випустити хресника: він сам хоче бачити, яка з ним красуня. А коли побачив – не міг відірвати від неї очей. Каже:
– Мила дівчино, з такою красою тобі тільки царицею бути. Тебе візьме за жінку мій син – молодий царевич. А з моїм похресником ніяка ви не пара.
Дівчина відказує:
– Ні, пресвітлий царю! Не віддамся за вашого сина – за молодого царевича. Я суджена вашому похресникові, а він суджений мені.
Цар розсердився:
– Де бачили ви бога, що вас одне одному судив? Ану йдіть, шукайте його знову. Кажіть, що я чекаю його в гості!
Зібралися наші молодята – йдуть пустами, хащами.
Ходили так три роки, а через три роки зустріли одного сивенького діда, на грудях якого звисали шматки козячої шкіри… – так, так, дитинко, то був старий циган, нянько циганчука. Він запитав молодих:
– Чого ви тут блукаєте?
Вони все розповіли: цар послав їх пошукати бога і привести його до палацу; хоче, аби бог йому підтвердив, що вони, молодята, одне одному суджені.
Старий циган, коли таке вчув, то аж очі в нього засвітилися. Він написав на шматочку шкіри, аби цар зарізав найбільшого вола, спалив його на вугіль і з того вугілля приготував гостину – тоді до нього бог прийде у гості.
Вернулися до царського двору і дали цареві прочитати, що написав старець. Цар на те засміявся: дати в жертву одного вола? Таж він звуглить цілих сто волів! Най бог видить, з ким має до діла.
Приготував богові гостину, сидить і чекає. Приходить сивий дідо і переказує цареві, щоб вийшов надвір. Виходить цар з усім своїм почтом, а циган питає:
– Впізнав ти мене, царю? Може, й не впізнав. Еге, з тієї шкіри, яку носив на грудях, висять одні клапті.
І піднімає руку, аби нею махнути: минулася молодість!
А цар собі одразу подумав, що той одною долонею вжене в землю і його, і стражників – бо їх саме сто. І зі страху тут же упав мертвим.
Його син сів на новому царстві, а циганчук з молодою жінкою дістав старе царство.
Чи й донині вони там царюють – сього вже не знаю, бо казка скінчилася.
[1] Глядати – шукати.