Жили-були два брати. Росли вони у бідній родині, знали тільки біду та нестатки. Настав час женитися. Старший, Юра, взяв собі за жінку стару дівчину, аби стати на багатство. Молодший, Михайло, оженився на молодій дівчині, але сиротині. І не велося йому добре, бо не мав нічого для господарювання, окрім голих рук.
Доки брати були нежонаті, вони шанувалися. А після одруження їх дороги зовсім розійшлися.
Юра одною разу розсердився на Михайла й каже:
– Аби я твоєї жебрацької ноги на своєму ґаздівстві не видів!
Михайло більше не заходив. Та надійшла весна, а у нього немає насіння і на одну грядку. Зажурився чоловік, що він нічого не посіє, а там прийде зима…
– Що чинити, жоно? – радиться з дружиною. – Мушу йти до Юри!
– Іди, може, лагідніше буде з тобою говорити.
Зібрався Михайло і пішов до брата.
– Так і так, – почав казати Юрі.
А той одразу крикнув:
– Геть із мого двору, що я тобі говорив?
Пішов молодший брат додому, зажурений ще більше, як був.
Жінка його питає:
– Ну, що казав Юра?
– Вигнав мене знову. Не дав ні зернини. Чим засіємо?
Жінка потішає:
– Не журися, якось воно буде…
Так настало й літо.
Хата в Михайла невелика, та під її стріхою – сила-силенна ластів’ячих гнізд. Знявся якось вихор і викинув із гнізд ластів’ят. Погинули пташенята, тільки одне лишилося, та й те зламало ніжку. Взяв Михайло пташечку, приклав до ніжки смерекові бильцятка, перев’язав, закапав молочком. Коли пташка видужала, Михайло виніс її з хати і випустив на волю.
Через кілька днів ластівка вернулася. Політала перед його хатою і випустила з дзьобика одну зернину дині. Михайлова жінка помітила першою.
– Еге, чоловічку, що принесла ластівка.
– Тепер ми вже ґазди! – радіє й Михайло. – Маємо насіння! Посадимо, щось вродить і нам.
І посадили зерня на городі. Скоро насінина прокільчилася, викинула листочки й потяглася паворозом[1]. Павороз собі розквітнув квітами, з квітів з’явилися плоди. Минуло літо – й виросли бідному чоловікові три великі дині, але такі великі, яких ще світ не бачив.
Михайло каже жінці:
– Принеси з городу одну диню, звариш і буде полуденок.
– Та як я диню принесу, коли така велика?
Пішли вони обоє. Взявся за диню чоловік, взялася і жінка – ледве її занесли до хати. Михайло взяв сокиру, розколов ту диню, а в ній повно усіляких страв та різних напоїв. Так багато всього усередині, що вистачить на довгі літа!
Внесли до хати другу диню. Та не встиг Михайло розрубати, як із неї вивалилася громада всілякого одягу – ціле село можна б одягти.
Чоловік і жінка вже чекають, що буде в третій дині! Заносять і її. Михайло втнув сокирою, а з дині нараз висипалася ціла громада золота і срібла.
Так бідний занемігся і вже нічого не ходив просити до старшого брата.
Позаздрив Юра Михайлові. Дуже хотів би дізнатися, звідки прийшли до бідного брата такі гаразди. І каже своїй жінці:
– Іди до Михайла – спитай, від чого став багатим.
Прийшла Юрова жінка до родича тоді, коли його дома не було. А господиня розповіла все, нічого не втаїла. Сказала, як злий вихор скинув ластів’ят, як чоловік виходив покалічене пташатко, як потому ластівка принесла насінину і з тої насінини виросли три дині.
Повернулась Юрова додому і все, що почула, сказала чоловікові.
Настала ще одна весна. Прилетіли ластівки, звили собі гнізда й під Юровою хатою. Вилупилися маленькі пташата, ціпкотять. Чекає багач вихора – вихор не налітає. Тоді він не витерпів – узяв довгу палицю і позбивав гнізда. Підняв одне пташеня з поламаною ніжкою, взявся лікувати. І ластів’ятко видужало. Юра виніс його на подвір’я, випустив на волю.
Минув час, і ластівка принесла багатому насінину дині. Зрадів Юра, пішов на город. Посадили з жінкою зернину і чекають, щоб і до них привалило щастя. Насінина проросла, зазеленіла листочками, потяглася паворозом і зацвіла золотистим цвітом. Та не виросли три дині, бо зав’язався тільки один цвіт. Юра й цьому радий. Ледве чекає, щоб настала осінь. Днює й ночує на городі, щоб якась мара не вкрала диню.
Прийшов і той час, коли вона достигла. Чоловік і жінка занесли її до хати. Махнув Юра сокирою, диня розлетілася на дві половини, а зсередини вибухнуло полум’я. Згоріла хата, згорів хлів і все-все довкола. Так багач став бідним. Ганьбився йти до брата просити допомоги й пішов по світу з торбою…
[1] Павороз – огудиння.