Раз зимою по містечку ходить баран та збирає стеблі сіна, що порозтрушувались з возів. На ганку лежить цап та гріється на сонці. Цап углядів барана та й давай глузувати, сміятись з його:
– Гей ти, опудало-мужичище! Впутався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сюрдуті[1].
– Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало,– каже баран.
– А дивись, баране, який я гарний в сюрдуті та як мені легко танцювати,– каже цап да скік з місця!
Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору та мах на один бік головою! Круть на другий бік рогами! Верть хвостиком! Загнув шию дугою ще й борідкою потряс.
Баран витріщив очі на цапа та й каже:
– Постривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, хто з нас кращий.
Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за лісу виглянув страшний мороз з очима! Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрілив. В лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Варанові байдуже: тепло йому в кожусі.
Як скрутить мороз цапа,– мій цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив.
– Гей ти, лапище-мужичище! – кричить цап до барана.– Скидай швидше кожух, нехай я трохи погріюсь!
– Чи то можна, щоб такий пан та впугався в простий кожух? – каже баран.
Тоді цап давай просить барана:
– Ой, братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!
– Та йди вже, чванько, грійся,– каже баран.– Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та це, бач, не першинка, що сюрдут коло кожуха боки гріє.
[1] Сюрдут – сюртук.