Були собі Брехач і Побрехач. Зійшлися вони якось та й розповідають, що де видів котрий. Брехач каже:
– Я сьогодні видів одного птаха, який зніс таке яйце, що дванадцятеро людей підіймали і з місця не могли зрушити.
А Побрехач каже:
– То правда, бо я на власні очі того птаха бачив. Він як сів на один будинок, так той будинок під ним і запався, лиш трохи вуха було видно.
– Більше нічого не бачив?
– Бачив,– каже.– Бачив я одного чоловіка, що зрубав головку капусти. Було сто кроків до хати, то він мусив дванадцять пар волів запрягати, аби ту капустину до хати привезли. То воли десять раз відпочивали, поки її до хати затягнули!
Побрехач каже:
– То правда, і я тобі вірю. Я сам бачив сьогодні на власні очі, як той ґазда привіз ту головку капусти до міста на продаж. Але почав дощ накрапати, а він не мав куди сховатися від дощу. Як урвав листок з тієї капустини і підняв догори, то ціле місто сховалося під ним від дощу.
Кажуть вони один одному:
– Ми обоє мудрі, ходім-но разом красти, і буде нам добре.
Радяться, куди б піти.
– Ходімо до міста. Я там,– каже Брехач,– знаю одного пана, і ми його обкрадемо.
– Добре,– каже Побрехач.– Ходім!
Приходять вони до пана, а двір пана був опарканений довкола парканом, і було дванадцять псів, що не можна було до пана ніяким способом дістатися. Пішов Брехач до міста і купив для тих псів отрути. Приносить її, кинув за паркан, пси з'їли і всі дванадцятеро потруїлися. Брехач з Побрехачем перелізли в двір, зв'язали всіх псів докупи і перевісили шестеро на один бік, а шестеро на другий бік паркана. Тепер ідуть вони пана обкрадати. А той пан жив сам, тримав лише одного лакея. Кожного вечора лакей говорив панові байки, бо пан любив їх слухати.
Лакея того вечора десь не було, пішов собі у місто на прогулянку. А пан кричить, щоб лакей ішов байки оповідати. Брехач каже Побрехачеві:
– Стій тут, під вікном, а я піду до покою, буду красти і тобі через вікно подавати.
Всунувся Брехач до покою, а пан питається:
– Хто там? Може ти, Ясю?
– Я,– каже Брехач (бо того лакея звали Ясем).
– Розкажи-но, Ясю, які байки! – каже пан.
– Та якої панові буду оповідати?
– Якої вмієш.
– Було то так: жили собі Брехач і Побрехач, і прийшли вони до пана, наприклад, так, якби до вас, та й той Брехач зняв зі стіни дзеркало та й каже Побрехачеві у вікно: «На!» А той не обзивається. Тоді узяв образ зняв зі стіни і каже: «На!» – і вже образ надворі.
Каже той Брехач до пана: «Чи пан сховали ключик від каси, що мають там у кутку в покоях?» А пан каже: «Іди-но там подивися, чи я замкнув її, чи ні?»
Пішов Брехач в куток, надибав касу і каже: «На!» – і каса вже надворі. Досить того, що викрав усе, лишень пана лишив у ліжку самого, а в покоях хоть свищи. Каже пан до Яся:
– Ти іншої не вмієш, крім казки про Брехача і Побрехача, казати?
– А якої буду, прошу пана, оповідати?
– Як ти не знаєш іншої, то йди собі спати.
Виходить Брехач з покою, іде до Побрехача, свого товариша, що йому все подавав крізь вікно, забирають все. що накрали, й ідуть тим ділитися. Переділили все – вийшло добре. Але як дійшли до бунди[1], то не могли поділитися, бо бунда лиш одна була. Каже Брехач:
– То моя бунда!
А Побрехач каже:
– То моя бунда!
Брехач каже:
– То мені належиться!
А Побрехач каже:
– То мені належиться!
Ніяк не можуть бундою поділитися.
– Слухай, друже,– каже Брехач.– Ходім до пана, я запитаюся, чи вона тобі належить, чи мені.
– Бійся бога,– каже Побрехач,– як пана питати, він же нас зловить?!
– Хай ловить, хай не ловить, але я хочу тієї правди дійти, кому бунда належить: чи тобі, чи мені?
Ідуть вони обоє та й каже Брехач Побрехачеві:
– Ти знову стій тут і слухай добре, а я йду питатися. Як пан скаже, що бунда належить мені, то моя, а як скаже, що тобі, то буде твоя.
Всувається Брехач до покою. А пан питає:
– Хто там? Ти, Ясю?
– Я, пане.
– Що ти хочеш?
– Я хочу доказати байку про того Брехача і Побрехача.
– Доказуй!
– То, пане, так: вони обидва йшли дорогою і знайшли бунду. Кому, пане, належить ця бунда, чи Брехачеві, чи Побрехачеві?
– Та ж звісно,– каже пан,– що Побрехачеві, бо збрехати може будь-хто, але побрехати, то головніше, ніж збрехати! Ну, іди спати!
Виходить Брехач з покою до Побрехача і каже:
– Твоя бунда!
Але вони не хотіли того пана обікрасти, лишень хотіли йому збитків наробити, аби він трохи пожурився. Куди вони йдуть досипати тієї ночі до дня? Ідуть на кухню до того пана, натикаються на корито, лізуть під нього і там ночують. Пан вдосвіта пробудився, дивиться, що його обкрадено, і не знає, як це сталося, що він не чув, коли його обікрали. Встав з ліжка,, одягнувся, ходить по покоях і дуже сумує. А пан мав брата ксьондзом у тому місті. Як учув ксьондз, що брата обікрали, почав дуже сміятися, що той у покоях був і його обікрали. Каже пан сам собі:
– Не досить того, що мене обікрали, але ще й брат з мене сміється! Якби хто такий знайшовся, щоб мого брата так обікрав, як мене, то подарував би половину свого маєтку!
Коли чує, щось під коритом у кухні застукало (а то Брехач і Побрехач). Пан злякався, але Брехач і Побрехач кажуть йому:
– Не бійтеся, пане, нас. Ми вас обікрали, але все те стоїть у вашому городі, можете собі забрати – не пропало нічого. То кажете, що брат-ксьондз сміється з вас і тому, хто обікрав би його так, як вас, подаруєте половину маєтку… Ми не те що вашого брата обікрадемо, а живцем його сюди принесемо. Довіку не буде вже з вас більше сміятися.
І пішли вони обоє до міста. Брехач пішов до ставу і наловив повен міх[2] раків, а Побрехач купив воску, і чекають до вечора. Насукали з того воску, може, так із шістсот свічок. Вже й вечір, чекають вони до дванадцятої години. Ідуть до церкви, входять всередину. Засвітили свічку, потому висипали усіх раків з мішка посеред церкви, кожному ракові – свічку межи клешні (а кожна свічка засвічена). Як раки розлізлися по всій церкві, стало видно, хоч мак збирай. Позасвічували світло і перед усіма святими та на престолі. Тоді Брехач убирається так, як ксьондз на службу божу, вилазить на престол і галасує на цілу церкву. Побрехач став собі за дверима й чекає, що з того має бути. Виходить ксьондз з покоїв у двір, бачить світло в церкві. Думає: «Що то значить, що таке світло в церкві?» Вертається до покоїв, збирається і летить до церкви що має сили. Лише відчинив двері, а тут рак із свічкою. Ксьондз хреститься (бо колись давно і ксьондзи не знали, що ті раки значать). Скочить раз, а там рак, скочить другий, а там рак – досить того, що не було де стати на землю, бо раків повно. Приходить ксьондз до престолу, хреститься, а Брехач каже:
– Я, яко архангел Гавриїл, зісланий від господа Бога із святими ангелами за вами, бо ви яко добрий пастир добре народ научали і вас господь Бог полюбив і мене зіслав, щоби вас живцем до нього завести. Ідіть, збирайтеся швиденько, бо я тут чекаю на вас із золотим міхом, і будемо відходити в дуже-дуже далеку дорогу.
Приходить ксьондз додому та й каже своїй жінці і дітям:
– Мушу вас тепер лишити, бо господь Бог полюбив мене за те, що я добре народ навчав. Зіслав святого архангела Гавриїла із святими ангелами, і прислав господь Бог за мною золотий міх, аби мене живцем до неба на ложе Авраама занести.
Попрощався ксьондз зі своєю жінкою і дітьми, убрався в усе так, як годиться, і каже жінці:
– Не журіться, я за пару днів буду господа Бога умовляти, щоб вас живцем до неба занесли, як мене.
Прибігає ксьондз до церкви. Тоді зліз святий архангел Гавриїл з престолу на землю і наставив золотий міх від раків, щоб ксьондз туди залазив. Ксьондз і заліз. Святий архангел Гавриїл зав'язав і каже до ксьондза:
– Аби ви знали, що ми маємо йти через дванадцять мостів до неба – може, де через котрий міст і гуркне, то мусите вибачити!
Брехач скинув те, у що був одягнений на службу божу. Ввійшов з-за дверей Побрехач, змели усіх раків докупи, усі свічки погасили. Беруть ксьондза, Брехач за голову, а Побрехач за ноги, і виносять надвір. Лишень винесли, розгойдали та й гримнули раз у церкву, а другий раз через пліт кинули. Так носили через кілька плотів, аж поки дійшли до того пана, ксьондзового брата. Ще раз перекинули ксьондза через паркан, перелізли й самі. Беруть міх і несуть до двору. А перед двором росла липа тонка та висока. Виліз Побрехач на самий верх тієї липи. Як дістався до верху, пригнув його аж до самої землі. Тоді взяли ксьондза, прив'язали догори ногами, а вниз головою до верхівки. Як пустили, а той верх кинув догори тим ксьондзом, а ксьондз каже:
– Ух!
Гадав, що вже у небі. А липа то догори, то вниз гнеться. Думає ксьондз: «Певно, я грішний, бо гадають, що зі мною робити, чи пустити до неба, чи не пустити».
Брехач з Побрехачем посідали собі під липу і чекають, поки пан устане. Аж ось пан устав, виходить надвір, дивиться, сидять вони обоє під липою, а ксьондза нема. Питається пан:
– Ви казали, що мого брата принесете живцем до мене, де ж він?
– Дивіть, пане, ваш брат-ксьондз на вашій липі.
Пан дивиться вгору, а на липі мішок.
– А де ти, брате? – каже пан.
– Я в небі,– каже ксьондз.
– Та де ж ти в небі, коли ти на моїй липі.
– Ой, брате, бійся бога, спусти мене з сеї липи.
– А бачиш, брате, як мене обікрали, ти сміявся, аж по підлозі качався. А знайшлися такі, що тебе не те, що обікрали, а живцем до мене занесли.
Тоді виліз Побрехач на липу, пригнув верх до землі з тим міхом, що в нім ксьондз був. Відв'язав міх, а потому випустив ксьондза.
Каже пан:
– Бачиш, брате, не смійся з мене, бо то сміх чоловіка побиває.
Тепер каже ксьондз до свого брата:
– Якщо б тобі яка пригода сталася, то я з тебе не буду сміятися, а ти щоб з моєї пригоди також не тішився.
[1] Бунда на Гуцульщині короткий кожушок без рукавів. [2] Міх – мішок.