Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. Не було у їх ні хати, ні повітчини, нічого. От жінка все й гризе голову чоловікові, все й гризе:
– Давай-таки, чоловіче, хоч яку-небудь хату напнем. Сяк-так та й буде в нас своя хата.
Пішов чоловік на заробітки, приніс трохи грошей, почали вони строїти хату. Хоч воно й на хату не було похоже, а все ж таки в своїй жили.
Тепер жінка знову починає чоловікові голову гризти:
– Напни, чоловіче, хоч яку-небудь повітчину, щоб таки й ми були похожі на хазяїнів. Постав хоч сохи та напни верх, може, нам доля таки що-небудь пошле.
– Придумай ще що! – каже чоловік.
– Не одному-таки доля посилала! Ну, а може, нам і пошле,– каже жінка.
Сяк-так та й нап'яв чоловік повітчину. Покликав жінку та й каже:
– Ну що ж, повітка як повітка. Нехай тепер тобі доля посилає, що вона тобі пошле!
– Ну, та вже чи пошле, чи ні, а повітчина є,– каже жінка. Так вони побалакали та й пішли в хату вечерять. На другий день встала жінка раненько та й побігла в повітчину подивитися, чи нічого доля їм не послала. Туди,– аж там стоїть коняка.
– А що, не казала я тобі, що доля щось пошле нам?
– Балакай, дурна! Яка там доля?! Голодна чиясь коняка ходила та й зайшла в повітчину, думала, що жолоб там стоїть та поживиться чим.
– Ну, вже чия не є, а нам доля послала. Поведи її зараз у ярмарок.
Взяв чоловік ту коняку, взяв хліба собі в торбу та й повів її у ярмарок.
Іде та й іде, іде та й іде та й дійшов до лісу.
– Куди ж його тут, – каже. – Чи піти лісом, а чи другу дорогу пошукати? Е, що там не буде – піду лісом.
От іде він лісом. Слухає, аж вільха рипить. «А,– думає собі чоловік,– це вона коняку купить хоче». А вільха все.
– Ри-и-ип-рип! Ри-и-ип-рип!
– Купуєш?
– Ри-и-ип-рип!
– Двадцять п'ять?
– Ри-и-ип-рип!
– Підождать?
– Ри-и-ип-рип!
– До неділі? Ну, добре,– каже чоловік.– Тоді я її прив'яжу отут коло ясенка, а в неділю прийду за грішми.
Покинув він ту коняку в лісі, а сам приходить додому і без коняки, і без грошей.
От жінка як побачила, що він іде сам:
– Бач, таки й послала нам доля! Продав коняку та й будуть гроші такі, як і в других людей. Ну що, продав?
– Продав.
– А ярмарок великий?
– Та я його і не бачив
– Оце гарно! А де ж ти коняку продавав? А за скільки?
– Та ну, от уже і напала! Продав я її в лісі на борг.
– Тьфу на тебе, дурний чоловіче! Да ж таки видано, щоб коняку на борг продавать?!
– У неділю піду за грішми.
– Ну кому ж ти хоч продав?
– Та я ж таки тобі кажу – в лісі. Іду ото я лісом, аж слухаю – вільха. «Ри-и-ип-рип!» – Пита мене, чи продаю. Ну, от я сторгувався та й продав її. Тільки вона попросила підождати до неділі.
От діждали вони неділі. Устає чоловік рано та й іде до вільхи получати гроші. Прийшов, а вільха вп'ять:
– Ри-и-ип-рип!
– Що? Нема?
– Ри-и-ип-рип!
– Підождать?
– Рп-и-ип-рип!
– До неділі?
Пішов чоловік оп'ять ні з чим додому. Приходе додому, жінка його вп'ять напорола.
– Оце,– каже,– тільки ти мені в неділю не принесеш грошей, так я тобі й очі повидираю!
От діждав чоловік неділі та й пішов вп'ять до вільхи правити гроші. Приходить, а вільха тільки:
– Ри-и-ип-рип!
– Що? Нема?!
– Ри-и-ип-рип!
– Підождать?
– Ри-и-ип-рип!
– До неділі? Е, ні! – каже чоловік.– Я й так довго ждав. Та я з тебе й шкуру здеру, як ти грошей не віддаси зараз.
Вирізав кийок та й давай вільху лупити.
– А що, оддаси?! А що, оддаси?! Я й так довго ждав! Пооббивав уже всю кору внизу, а далі як лусне по вершку, а відтіль щось як гупне!
«Що за диво?» – дума чоловік. Оглянувся, коли бочонок лежить. Він туди, коли там повно червінців.
Взяв він той бочонок, приніс додому та й каже жінці:
– Оце й так! Оце й заплатила! Оце й послала тобі доля...