Чорт одягнув найкраще вбрання, узяв подарунки та й пішов сватати доньку торпаря[1]. Її мати швидко зрозуміла, що то за жених завітав. Стара прийняла подарунки, відкликала юнку в куток і прошепотіла:
– Візьми ці дві лозини, і коли увечері жених прийде до тебе, боляче цьвохни його.
Коли споночіло, чорт прокрався до кімнати нареченої, а та заходилася стьобати його лозинами. Чорт кричав і завивав, пістрибував попід стінами, поки зрештою обернувся на малесенького в’юнкого черв’яка і хотів вишмигнути в замкову щілину. Одначе торпарева донька вже очікувала на нього за дверима з пляшкою: спіймала чорта в посудину, міцно закоркувала й відрізала:
– Тепера там і сиди, жених нещасний!
Та й кинула пляшку в глибочезне провалля.
Минуло десять років. Чорт у пляшці геть зігнувся і змалів, проте чекав порятунку. Та хто ж полізе в ту безодню?!
Минуло ще десять літ, і ось у проваллі опинився вояк, який щойно повернувся з турецької війни. Бідарем ішов, бідарем і зостався. Але перед смертю йому закортіло розбагатіти, і почав він шукати в рідному краї рудоносну жилу.
На дні провалля вояк побачив блискучу пляшку. Взяв її до рук і співчутливо роздивлявся чорта. Звісно, той прохав жалісливо, щоб служивий випустив його, обіцяючи за допомогу п’ять монет зі щирого злота. Одначе вояк потрусив пляшкою, усміхнувся й поцікавився:
– Звідки ти візьмеш, голодранцю, такі гроші?
Чорт збільшив винагороду й пообіцяв колишньому солдатові до кінця життя платити по п’ять золотих щодень.
Вояк одкрив корок, і чорт вибрався з пляшки. Багаторічна неволя геть змучила його – шкіра та кості, але як тільки жадібно вдихнув повітря, став хвацьким хлопцем і сказав:
– Сідай-но мені на спину – й вирушимо роздобувати тобі платню!
– Куди це? – запитав солдат.
– А що тут гадати, – до Туреччини, там живе багатий народ, –. пояснив чорт.
– Та я недавно повернувся звідти й не бачив нічого, крім мерців, крові й бруду, – кинув вояк.
– Ти не був там, де золото блищить, – одповів чортисько і наказав чоловікові всістися йому на спину.
Той послухався, і вони щодуху помчали до Туреччини. Невдовзі дісталися Константинополя й спинились біля султанового палацу.
Походжали вдвох гомінливими вулицями й роззиралися довкола.
– Де ж те блискуче золото? – запитав солдат, тримаючи хвостатого за руку, щоб не втік, бува.
– Тут, у палаці, де господар сидить на мішках із грошима, – відгукнувся чорт, і вони зупинилися перед управителем султанової скарбниці.
– У цього паші є донька, – заговорив чорт, – чарівна дівчина, яку батько називає світлом очей своїх. Розташуйся на заїжджому дворі, а я проберуся до серця доньки паші й зроблю так, що вона занедужає. Почнуть шукати лікарів, але жоден не зможе вилікувати її. Тоді з’явишся ти, дмухнеш їй повітря в уста, і юнка тієї ж миті одужає. Але вчиниш це лише після того, як паша пообіцяє тобі щодня платити п’ять золотих монет до кінця життя.
Чорт учинив, як пообіцяв, і чарівна донька паші злягла в постіль. Батько, звісно, запросив наймудріших лікарів Туреччини, та вони не могли збагнути, на що хвора дівчина, про лікування ж годі й говорити.
Тоді вояк підійшов до паші:
Минуло десять років. Чорт у пляшці геть зігнувся і змалів, проте чекав порятунку. Та хто ж полізе в ту безодню?!
Минуло ще десять літ, і ось у проваллі опинився вояк, який щойно повернувся з турецької війни. Бідарем ішов, бідарем і зостався. Але перед смертю йому закортіло розбагатіти, і почав він шукати в рідному краї рудоносну жилу.
На дні провалля вояк побачив блискучу пляшку. Взяв її до рук і співчутливо роздивлявся чорта. Звісно, той прохав жалісливо, щоб служивий випустив його, обіцяючи за допомогу п’ять монет зі щирого злота. Одначе вояк потрусив пляшкою, усміхнувся й поцікавився:
– Звідки ти візьмеш, голодранцю, такі гроші?
Чорт збільшив винагороду й пообіцяв колишньому солдатові до кінця життя платити по п’ять золотих щодень.
Вояк одкрив корок, і чорт вибрався з пляшки. Багаторічна неволя геть змучила його – шкіра та кості, але як тільки жадібно вдихнув повітря, став хвацьким хлопцем і сказав:
– Сідай-но мені на спину – й вирушимо роздобувати тобі платню!
– Куди це? – запитав солдат.
– А що тут гадати, – до Туреччини, там живе багатий народ, – пояснив чорт.
– Та я недавно повернувся звідти й не бачив нічого, крім мерців, крові й бруду, – кинув вояк.
– Ти не був там, де золото блищить, – одповів чортисько і наказав чоловікові всістися йому на спину.
Той послухався, і вони щодуху помчали до Туреччини. Невдовзі дісталися Константинополя й спинились біля султанового палацу.
Походжали вдвох гомінливими вулицями й роззиралися довкола.
– Де ж те блискуче золото? – запитав солдат, тримаючи хвостатого за руку, щоб не втік, бува.
– Тут, у палаці, де господар сидить на мішках із грошима, – відгукнувся чорт, і вони зупинилися перед управителем султанової скарбниці.
– У цього паші є донька, – заговорив чорт, – чарівна дівчина, яку батько називає світлом очей своїх. Розташуйся на заїжджому дворі, а я проберуся до серця доньки паші й зроблю так, що вона занедужає. Почнуть шукати лікарів, але жоден не зможе вилікувати її. Тоді з’явишся ти, дмухнеш їй повітря в уста, і юнка тієї ж миті одужає. Але вчиниш це лише після того, як паша пообіцяє тобі щодня платити п’ять золотих монет до кінця життя.
Чорт учинив, як пообіцяв, і чарівна донька паші злягла в постіль. Батько, звісно, запросив наймудріших лікарів Туреччини, та вони не могли збагнути, на що хвора дівчина, про лікування ж годі й говорити.
Тоді вояк підійшов до паші:
– Якщо платитимеш мені п’ять золотих монет щодня до кінця мого життя, то вилікую твою доньку.
Паша пообіцяв платити. Солдат нахилився і дмухнув дівчині в уста.
Чорт негайно облишив стискати серце юнки, і та підхопилася здоровісінька на ноги.
Вояк отримав платню наперед, вийшов на вулицю, де став очікувати на чорта. Вигулькнувши, той сказав:
– Тепера ходімо до султана, оглянемо головний палац магометан.
Обійшли чудовий палац навколо і зрештою натрапили на кухню. В напіводчинене вікно линули незвичайні пахощі. Чорт і вояк без запрошення ввійшли туди й побачили, що султанша порається біля плити й смажить своєму високому повелителю ласі шматочки.
– Тепера я зачаклую цю жінку – і вона захворіє, а ти вилікуєш її, – мовив нечистий солдатові і разом зі стравою проник у її нутрощі.
Від цього жінка почала так буянити, що казанки й сковорідки полетіли шкереберть, а жарини з печі аж бризнули навсібіч.
Вояк вишмигнув із палацу, втягнувши голову в плечі, і став знову жити на заїжджому дворі.
Через кілька днів до нього дійшла чутка, що султан шукає лікаря, який би порятував його жінку, в котру знагла вселився злий дух. Вояк прийшов до палацу, став перед султаном і заявив, що він лікар і може вилікувати хвору, але зажадав, щоб йому збудували палац на березі Мармурового моря.
Султан запевнив, що палац буде, а солдат сказав:
– Я пройдуся з хворою морським узбережжям і там вижену з її тіла злий дух, одначе для цього у місті повинні вдарити у всі дзвони, засурмити в усі труби.
Султан пообіцяв сповнити це бажання, і вояк повів узбережжям змучену хворобою жінку.
Коли з міста долинули калатання дзвонів та звуки сурм, солдат дмухнув жінці в уста. Чорт одразу полишив її і запитав:
– Що це у вас за радісне свято ні з того ні з сього почалося в місті – дзвони так і заливаються?
Вояк одповів:
– Чував я, що це твоя теща йде сюди, аби стрітися з тобою. Це вже вона прибула напевне, бо так лунко бомкають дзвони.
– Моя теща? – у чорта очі на лоба полізли. – У мене взагалі немає тещі!
– А ота стара з фінського пралісу, що навчила доньку, як запхнути тебе в пляшку, прийшла сюди, і, схоже, будуть тобі непереливки.
– Та невже стара чаклунка тут?! – жахнувся чорт. – Що ж мені робити?
– Тікай звідси хутчіш хоч у киргизькі степи, – порадив солдат.
– Так я і вчиню, – пообіцяв чорт і чкурнув – лиш камінці сипонули з-під його копит.
А солдат повів султаншу до султана. За це йому побудували розкішний палац на березі Мармурового моря. А паша, скарбничий володаря, віддав йому за дружину свою чарівну доньку. Адже все одно мусив платити щодня п’ять монет зі щирого злота.
[1] Безземельний селянин, який орендує шмат поля.