Раз було, де не було, у сімдесят сьомому царстві, де вода не тече й камінням не мече, за скляною горою, під дідовою бородою – там жив один Монька, що звався Полонька, мав постоли личані, а ногавиці[1] полотняні – дайте й мені, то розповім вам казку.
Був, де не був, бідний чоловік, що мав одного сина. Сяк-так дітвак виріс, дійшов старших літ. А тут царські бандури вербують до війська. Хлопець каже батькові:
– Няньку, ви й так бідні, не знаєте, де дітися. Наймуся я до війська.
Пішов до вербувальників. Запитали прізвище.
– Іван… Іван Гичка, – записався хлопець.
А коли він одягнувся у вояцьку форму, то став дуже красний. Його взяли одразу служити до царського двору. Було хлопцеві добре, як десь у раю.
Правда, не так швидко то робилося, як я розповідаю, але служба прийшла до кінця – і пускають вояків додому. Іван не дуже рветься, бо дома страшна бідність. А він, служачи в царя, дуже красно навчився писати. І почав проситися:
– Чи не міг би я, пресвітлий царю, лишитися тут писарем?
Цар погодився.
Вислужив леґіник ще п’ять років. А через п’ять років цар йому нагадує:
– Може, ти, Іванку, хотів би подивитися, як живе твій нянько, як там обходиться з бідою?
Хлопець зібрався у дорогу. Осідлав собі коня. Цар дав йому шкіряні бесаги, наповнені срібними, і дуже красний одяг.
Іван Гичка їде – як молодий принц! Пустився просто пустами й лісами, але і так їхав дуже довго. Коли наближався до свого села, люди думали, що їде якийсь цар, падали на коліна. Він почав кидати людям срібні. Потому питає:
– А де такий і такий бідняк? Чи він ще живе?
– Ой, давно помер, – відповіли хлопцеві селяни. – І хати вже немає. Там, де стояла його хата, росте один бур’ян.
Іван Гичка дуже зажурився, що в такому великому смутку застав своє домівство. Зайшов до корчми. Коли поїв і випив – трохи повеселішав. А тоді відкрився, хто він є.
Люди були раді, що їхній сельчанин – при царському дворі. А хлопець залишив їм усі свої срібні та й зібрався їхати назад.
Дорога для Івана була далекою й додому, а з дому – ще дальше. Доки добрався до палацу, за писаря сидів уже інший. Але цар сказав:
– Не біда, Іванку. Можеш бути в мене двірником.
Іван пристав і на таку честь.
Геть-геть довго служив двірником. А спав у саду. І раз опівночі почув, як хтось його покликав:
– Гей, Іване!
Хлопець підхопився, а його відразу поніс вихор. І заніс в такі далекі гори, куди птахи не долітають, сонце не догріває. Іван роздивився, а перед ним блищить скляна дорога. Па ній один до одного поставлені столи – з тарілками, склянками, пляшками, але все порожнє. Іван одразу зголоднів, аж зарябіло в очах. Взявся за дорогою: йде і думає собі, що десь мусить бути на столі і страва. Дійшов до кінця. А там побачив шафу, на якій лежала тонка книжечка, ніби з одних обкладинок. Іван собі каже:
– Візьму і почитаю – може, трохи забуду за голод. Відкрив книжку, а там одне слово. Прочитав:
– Гей-руп.
І нараз хтось до нього обізвався:
– Що наказуєш, Іване?
Хлопець оглядається, але ніде не бачить жодної душі. Та якщо запитують – чого б не відповісти. І сказав, що дуже він голодний, хотів би поїсти.
За хвилину все було готове. Іван наївся і напився, і вже йому, як то кажуть ткалі, усі нитки в берді. Знову боре книжечку:
– Гей-руп!
– Що наказуєш, Іване?
– Хочу стати таким красним принцом, аби мене нараз полюбила царева дочка.
Дивиться – на ньому появився одяг, що аж засвітився. І завволів, аби ще нині стати у царському дворі. Лише сказав Гей-рупові, як уже був там.
А Івана ніхто не впізнав: у сім разів красивіший, як був, і в такому одязі, що ніхто б ніколи й не подумав, що він служив царським двірником. Цар дуже радо прийняв молодого витязя і поселив його у кімнату, в яку й сам заходив лише раз на рік. А невдовзі видав за нього дочку.
Жив Іван у розкошах, які йому й не снилися. Царівна тільки думала про малу дитину, а колиска стояла в кімнаті, повна золота. Досить було всього їсти й пити – і на нижніх, і на верхніх поверхах. Іван уже почувся царем. Тому грізно покликав:
– Гей-руп!
– Що наказуєш, Іване?
– Який я тобі Йван! Я для тебе цар!
Гей-руп розгнівався на нього і не сказав нічого.
Вранці Іван прокинувся – а лежить на лавиці в царському саду. Царівна – коло нього. Піднялася, глянула на свого чоловіка і нараз упізнала, що він – їх двірник. Схопилася, побігла в палац і, плачучи, сказала цареві, що вона не хоче більше жити зі своїм чоловіком, бо він – простий Іван.
Цар дуже розізлився, що той хлопець із його дочкою зробив такий сміх. Послав гінців у дванадцять міст, аби скликали суд. Так судді зійшлися і почали Івана судити. Один каже повісити, другий – розстріляти, третій – порубати… Радять, хто як хоче. А дванадцятий суддя був дуже старий, мав сто двадцять років, і мовчав, не говорив нічого. Та коли всі виговорилися, озвався і він:
– Недобре ви судите. Недобре. Я би казав так: най його засудить сама жінка.
А царівна, як тільки почула, що Івана хотіли би стратити, одразу заявила:
– Я його не засуджую. Я хочу з ним жити.
Тоді цар їх вигнав на ферму, до худоби.
І почали вони двоє жити у великих злиднях. Хотіли різати худобу, та у хліві з дев’яти волів стало дев’ять шершнів. Нічого поїсти, нічим навіть дихати, бо повітря здушене. Іван лежить на голій соломі й уже ледве відганяє шершнів. І раз каже:
– Ой жіночко люба. Скоро мене покине й душа, а ти не покидаєш. Я ж не маю, що тобі й лишити, аби мала пам’ятку. Хіба книжечку…
Жінка взяла в руки його таємну книжечку, відкрила й прочитала:
– Гей-руп…
І нараз чує:
– Що наказуєш, простачко?
– Ой, що хочу? – схопилася жінка. Хочу, щоб це зникло, як поганий сон.
Хлів тої ж хвилини розсипався на порох, у якому ще лежав Іван. Він не чув Гей-рупа, зате жінка чула дуже добре. Знову відкрила книжечку:
– Гей-руп!
– Що наказуєш, простачко?
– Зроби, щоб ми були знову красні та багато вбрані.
Так і сталося. Іван піднявся з порохів у дорогій одежі, й царівна аж не вірила: перед нею вже був не Іван, а той красний витязь, за якого вона віддалася.
За третім разом попросила Гей-рупа поставити великий палац, де би в кожному кутку світилося золото і було досить їсти-пити – хто що забажає.
Все поставилося їм. І почали знову жити добре.
Іван збагнув, чия то робота. І боявся, аби й жінка якось не образила Гей-рупа. Взяв чарівну книжечку, розвів потай у полі вогонь і кинув її в полум’я. Тоді з вогню відкрився Гей-руп: він став такий високий, що голова була аж у небі. Іван перелякався, та несподівано почув:
– Ой, дякую, Іване, що ти мене випустив на волю. Я був зачарований, а тому ходив такий маленький, що ніхто мене й не бачив. Тепер можу ступити так широко, бо чуюся господарем і в горах, і в долах. Живіть собі щасливо!
Так і жили паші молодята. Навідався до них старий цар. Не міг надивуватися, яка тут краса і яке багатство. Зняв корону з голови і каже:
– Не сердися, Іванку, за те, що я тебе судив. Мені стало образливо, бо я завжди був до тебе добрий, а ти тоді мою дочку скривдив. Та все те минуло. Бери корону і царюй.
Іван відповів:
– Дякую вам, няньку. Але нам не треба ніякого царства, бо ми й так щасливі. А я би не йшов звідси і золотою дорогою. Най буду просто – Іван Гичка.
[1] Ногавиці – полотняні штани.