Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?»
От баба й просить діда:
– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає:
| Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику,– І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати! |
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький, Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком.
Росте той синок та й росте – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне весельце: буду рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібне весельце, спустили на річку – він і поїхав. їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
| Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. |
Телесик почув.
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
| Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. |
А він чує.
– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
| Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. |
Він почув.
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
| Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. |
А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем:
– Пливи, пливи, човнику, далі!
Пливи, пливи, човнику, далі!
Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля:
– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері.
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
| Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. |
А він думав, що то мати.
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
Приносить до хати:
– Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила: змія ввійшла в хату.
– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:
– Сідай, Телесику, на лопату!
А він каже:
– Коли ж я не вмію, як його сідати?
– Та вже сідай! – каже Оленка.
Він і поклав на лопату руку.
– Так? – каже.
– Та ні-бо, сідай зовсім.
Він і поклав голову.
– Отак, може?
– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.
– Та ні-бо,– каже Оленка.– ні, не так!
– Ну так покажи ж,– каже Телесик,– бо я не знаю як.
Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.
От змія прилітає з гостями.
– Зміючко Оленко, відчини.
Не чуть.
– Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
– От вража Оленка – десь повіялась!
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві:
– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А Телесик із явора:
– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони слухають: «Де це?» Та знов:
– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А він знову:
– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони знову: «Що воно таке?»
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризлигризли, аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля.
– Ковалю, ковалю, скуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей.
Телесик їх і просить:
| Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити. Ще й хороше походити! |
А гуси й кажуть:
– Нехай тебе середні візьмутьі
А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
| Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! |
Так і ці йому кажуть:
– Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії – та й знову гризуть, відпочинуть – та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
| Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! |
І ці кажуть:
– Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик – от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось – насилу летить. Телесик до нього:
| Гуся, гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! |
От воно:
– Сідай! – каже,– та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низько несе. А змія за ним – чи не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала. От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку знадвору, а само ходить по двору, пасеться.
Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:
– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
– А Телесик знадвору:
– А мені?
А вона знову виймає пиріжки та й каже:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знов:
– А мені?
Вони й почули.
– Що це? Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
– Та то,– каже дід,– мабуть, так учувається.
То знов баба:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
– А мені? – з причілка каже Телесик.
– Отже, таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно,– аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!
А гусятко ходить по двору, мати й побачила:
– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та й заріжу.
А Телесик каже:
– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його і напоїли, і під крильце насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.