Був собі чабанець, та такий, що ще ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав.
От раз і випав йому з неба камінь, не якийсь там камінь, а у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться – аж ось і камінь летить, та як упаде, так було по коліна у землю і вгрузне. А то візьме покине серед стену сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:
– Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому й байдуже: качає та й качає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець прочув та й похвались:
– Я б того змія,– каже,– батогом забив.
Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає його.
От приступивсь він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
– Що ти кажеш! Ти ще молодий!
А він, звісно, хлоп'я:
– Нічого,– каже.
Ну. ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків, і полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув:
– Боже мій! – каже.
От, не доходячи за стільки там гін[1] до того змія, покидає він свої полки і наказує:
– Дивіться ж,– каже,– як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як полум'я, то він мене. Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так духом і побиває. От як зобачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.
– Ну,– питає,– за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?
– Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим, щоб биться.– Змій йому й каже:
– Та ти піди ще три роки погуляй, та тоді і приходь.
– Ні,– каже,– я вже своє відгуляв.
– А чим ти,– питає,– мене будеш бити?
– А оцим батогом.
А в нього батіг так, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив'язаний.
– Ну,– каже змій, – бий мене!
– Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить же він того чабанця, так той меч на цурки і розскочивсь.
– Держись же,– каже чабанець,– тепер я тебе ударю.
Як шмагоне його тим камінцем – змій так і розпластавсь, і дим пішов у трубу.
Тут його військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець.
От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець на одділі[2], живуть вони собі. А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жаль. І засилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити.
Скоро і знайшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і зачув уже, що це до нього биться йдуть. Прийшли вони, він і питає:
– З чим, добрі молодці, прийшли, чи будем битися, чи миритися?
– Авжеж,– кажуть,– що битися.
– Стривайте ж,– каже,– я богу помолюсь.– Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.
– Ну,– каже,– тепер бийте!
От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве – тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох як здавив докупи, так маслаки[3] з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не величає, а прямо каже:
– А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде!
Тоді і годі цар його чіпати.
[1] Гони – українська старовинна міра довжиною від 60 до 120 сажнів (сажень – 2,134 м). [2] Одділ – відділена земля для нової сім'ї. [3] Маслаки – великі кістки людей чи тварин.