Голодна лисиця бігла понад лісом, задерши морду вгору, приглядалась на ворон, зазівалась і полетіла в яму. Яма була глибока, викопана мисливцями, щоб зловити якого-небудь звірюку.
Лисиця цілий день гибіла в ямі голодна, силкувалась виплигнуть і ніяк не могла вибраться звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задерши голову; хвостиком ворушив, борідкою потру-хував, головою покивував.
Побачила лисиця козла, почала його улещувать: «Ей, земляк! Чого ти там спекою тиняєшся? Іди до мене в холодочок». – «Не хочу, там сиро; я краще піду в ліс, там, може, собі водиці надибаю, а то душа горить, пити хочеться». – «Ех ти, дурень кудлатий, де ж ти там води знайдеш? Та навіщо й шукать, коли ось у мене під ногами е чиста холодна вода. Плигай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця... І умирать не треба!.. А ти там печешся на сонці, нудьгуєш».
Козел послухався, плигнув до лисиці в яму, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю замалим не задушив.
А вона йому: «Тихше, бородатий дурень, ти всю мене обляпав грязюкою!» А сама тим часом, не довго думавши, плигнула козлові на спину, а зі спини на роги, і вистрибнула з ями.
А козел зостався у ямі і був там ще два дні, поки натрапили на нього пастухи і витягли звідти на віжках.