Жив собі дід та баба; дід служив на майдані майданником[1], а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні – нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба і напалась на діда:
– Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка й осмоли його смолою.
– Що ти, дурна, говориш, навіщо тобі той бичок здався?
– Зроби, я вже знаю, навіщо.
Дід – нічого робить – взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: «Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору, біжить ведмідь; наскочив на бичка:
– Хто ти такий? – питає. – Скажи мені!
А бичок і каже:
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
Ведмідь каже:
– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!
Бичок нічого – мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу оддирати. Оддирав-оддирав, та й зав’яз, та ніяк не вирве. Сіпав, сіпав – ні! Затяг того бичка бозна-куди. От баба прокидається, аж бичка й нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі, та додому.
Коли дивиться, – ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
– Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, – іди його вбий!
Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у погріб.
От на другий день, ще ні сніг ні зоря, баба уже набрала кужеля і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
– Пасись-пасись, бичку , натравиш, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору, вибігає сірий вовк та до бичка:
– Хто ти такий? Скажи мені!
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
– Коли ти смолою засмолений, – каже вовк, – то дай і мені смоли засмолити бік, а то сучого сина собаки обідрали.
– Бери!
Вовк зразу до боку, хотів смолу оддерти. Драв-драв та зубами й застряв, що ніяк уже не оддере: що хоче назад, то ніяк. Він так вовтузиться з тим бичком! Прокидається баба – аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», – та й пішла. Коли дивиться; вовк бичка тягає; вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.
Погнала баба і на третій день бичка пастись; сіла під могилою, та й заснула. Біжить лисичка:
– Хто ти такий? – питає бичка.
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
– Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: сучого сина хорти трохи шкури не зняли!
– Бери!
Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.
От як назбиралось їх, дід сів над лядою у погребі, давай гострити ніж. Ведмідь його й питає:
– Діду, навіщо ти ніж гостриш?
– Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури й собі, й бабі кожухи.
– Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу!
– Ну, гляди!
Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить Вовк його й питає:
– Діду, навіщо ти ножа гостриш?
– Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить.
– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
– Гляди!
Й вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:
– Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
– У лисички, – каже, – гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять.
– Ой не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу!
– Ну, гляди!
І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а він і каже:
– У зайчика шкура м’якенька, тепленька – будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
– Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі стьожок, серг, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив і того.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж –дер-дер! Щось до діда у двері. Баба прокинулась.
– Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить; піди подивись.
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улик меду припер. Дід узяв мед, та тільки що ліг. аж у двері знову – дер-дер! Коли вийде – аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей – всякої птиці; зайчик понаносив стьожок, серг, намиста доброго… І дід рад, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід ходить тими волами у дорогу, та так розбагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.
[1] Майдан – тут завод, на якому женуть смолу. Майданник (майданчик) – робітник-смолокур.