Жив собі дід та баба, і такі вони собі були бідні – нічого не мали: що зароблять, то й проїдять – та й нема. От баба і напалась на діда:
«Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою».– «Що ти, дурна, говориш – навіщо тобі той бичок здався?» – «Зроби, я то вже знаю навіщо».
Дід – нічого робить – взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою. Переночували. От на ранок баба набрала мичок[1] і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою – пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.
Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка: «Хто ти такий,– питає,– скажи мені!» А бичок і каже: «Я бичоктретячок, з соломи зроблений, смолою засмолений». Ведмідь каже: «Коли ти солом’яний, смолою обсмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!» Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік–давай смолу оддирати. Оддирав, оддирав, та й зав’яз зубами, та ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав – ні! Затяг того бичка бог зна куди!
От баба прокидається, дивиться – аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться – ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
«Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів – іди його вбий!» Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у льох.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю[2] й погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.
Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: «Хто ти такий? Скажи мені!» – «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!» – «Коли ти смолою засмолений,– каже вовк,– то дай і мені смоли засмолити бік, а то прокляті собаки обідрали!» – «Бери!» – Вовк зараз до боку, хотів смоли оддерти. Драв, драв, та зубами й застряв, що ніяк уже й не оддере: що хоче назад, то й не може. Так вовтузився з тим бичком!
Прокидається баба – аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,– та й пішла. Коли дивиться – вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у льох укинув.
Погнала баба й на третій день бичка пастись: сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка: «Хто ти такий?» – питає бичка. «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений».– «Дай і мені смоли, голубчику, приложу до боку: прокляті хорти трохи шкури не зняли!» – «Бери!»
Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у льох і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.
От як назбиралось їх, дід сів над лядою у льоху, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» – «Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури бабі й собі кожуха». «Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу».– «Ну, гляди!» – взяв і випустив ведмедика.
Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» – «Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить».– «Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену».– «Гляди!» – і вовка випустив.
Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає: «Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?» – «У лисички,– каже,– гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять».– «Ой не здіймай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу!» – «Ну, гляди!» – і лисичку пустив.
Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а сам увесь тремтить. Коли дід і каже: «У зайчика шкура м’якенька, тепленька – будуть мені на зиму рукавички і капелюх».– «Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі капусти нанесу багато-багато, тільки пусти на волю!» Пустив і зайчика.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж: дер-дер! Щось до діда в двері. Баба прокинулась: «Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить; піди подивись». Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улик меду припер. Дід узяв мед, та тільки що ліг, аж у двері знов – дер-дер! Коли вийде – аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей – усякої птиці; зайчик наносив капустки багато, багато… І дід рад, і баба рада. Взяли, попродали овечки, та накупили волів, та став дід ходить тими волами у дорогу, та так забагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.
[1] Мичка – пучок конопель або льону, підготовлений для прядіння. [2] Кужіль – прядиво.