Дрібнятко з нового рою – Врублевська Валерія

Новий бджолиний рій оселився в окремому вули­ку. Хазяїн поставив цей вулик у квітучому садку по­руч з іншими бджолиними родинами.

А літо було таке щедре, таке буйно-квітуче, що бджілки не знали ані днини, ані часини спочинку. Сновигали від вуликів до квітів, і раз у раз запеча­тували обважнілі од меду стільники в рамах.

Новий рій не відставав. Кожен працював, не шко­дуючи легких крилець. Та ось досвідчені бджоли почали помічати, що одна маленька бджілка Дрібнятко, котра літала так тихо, що навіть нечутно було її дзижчання, сідає то на одну, то на іншу квітку, та ніколи не опускає свого носика в чашечку з нек­таром.

Овва! Що ж це за робота?

Надвечір, коли всі бджоли зібралися до вули­ка, загув рій. Кожне натрудилося за день, нано­сило меду, і образилося, що є серед них отакі нероби.

Бідне Дрібнятко не знало, куди подітися з страху і сорому.

А вляглось обурення, старші почали міркувати, що ж робити з такою бджілкою.

– Чому ти нехтуєш обов’язками бджоли?

– Чому ти не збираєш меду, а тільки сидиш на квітках?

– Чому… тому…-–ледь чутно, безпомічно мови­ла бджілка, – що я їх… нюхаю.

– А навіщо ти їх нюхаєш? – допитувались бджілки, прагнучи з’ясувати: чи вчити її, чи прогна­ти геть, як невиправного ледаря.

– Я… мене… ваблять пахощі…

– Всіх ваблять пахощі. Але ніхто не кидає ро­боти, щоб насолоджуватися пахощами. Добре, ми навчимо тебе.

Наступного дня дві бджоли опікувалися малень­кою бджілкою Дрібнятком, показували їй, як збира­ти нектар, як заливати його в соти. Бджілка Дрібнятко старалася, їй так хотілося догодити своїм товаришам. Адже вона щиро прагнула бути разом з ними, робити, як вони.

Та тільки лихо! Ніяк не давалася їй ця робота. Ледве-ледве зробила один політ, і вже не стало їй сил.

Що діяти? І нічого іншого вона не придумала, як втекти, щоб не відчувати своєї недоладності, щоб не бути тягарем для всіх.

І от вилетіла вона з вулика, сховалася під широ­ким листом, не знаючи, куди подітися. Сиділа там і бачила, як летіли по взяток її сильні, гарні това­ришки, такі щасливі, заклопотані, і гірко почувалося їй, і заздрила вона великому роєві.

– Ти зч-зч-зч-зщо тут робиш-ш-ш? – налетів зненацька і задзижчав, загудів біля Дрібнятка ста­рий Джміль. – Чом це ти не працює-ш-ш?

– А-а-а, – махнуло волохатою лапкою Дрібнятко.

– Що то значить, а-а-а? – здивувався старий Джміль.

– Я не вмію збирати меду, – зітхнула бджілка.

– Не вмієш? – аж злякався старий Джміль. – Даруйте, – перейшов він раптом на «ви», – але я по­важаю бджіл з ваших вуликів. Мені не хочеться, щоб вони подумали, начебто я розважаю тих, хто не працює.

І швиденько відлетів.

Нічого не сказала йому на це бджілка, тільки безпорадно оглянулася на свій колишній дім – но­вий та гарний. її товариші вже вертали з першим вантажем вранішнього меду, і Дрібнятко гірко за­плакало.

– Чого ревеш, малеча? – виринула не знати звід­ки довгоноса, жовта, мов крапля, меду, Оса. – Що, дали тобі чосу родичі? – захихикала.

Може, тому, що бджілці було так тужно і са­мотньо, розповіла вона лукавій Осі все, що з нею сталося.

– Кажеш, не збирала меду, – замислено пере­питала Оса, сидячи в пелюстках полуниці, – кажеш, нюхала квіти? А може, знаєш, на яких найбільше меду?

Бджілка ствердно кивнула голівкою.

– Знаєш що? Ходімо до нас жити. У нас гарно. Ми мешкаємо в дуплі старого дуба. Але, – хитро під­моргнула вона Дрібняткові, – ти будеш для нас ню­хати квіти. Ми тебе за це не осудимо.

–- Не осудите? – зраділа і здивувалася бджіл­ка. – Дозволите?

– Аякже! Гайда!

Оса сказала правду. На зеленому дубі у старому дуплі жити було приємно, і робота для Дрібнятка була гарна, любима.

Тільки кожного разу, коли вона відшукувала кра­щі квіти, оси вмить висотували з них увесь нектар. Бджілка жалібно дивилася туди, де трудилося її плем’я. Настрій у неї псувався. Вона вже не раділа, що може милуватися квітами, їхніми найтоншими пахощами, скільки їй заманеться. Вона почувала­ся такою нещасливою. І чого б це? Вона й сама не знала.