Хлопчик Вова не любив мити рук. І вмиватися теж не любив. Встане вранці й крутиться, щоб невмиваному до столу сісти.
Ходив Вова завжди брудний. Він примудрявся замазати черевики навіть за найсухішої погоди. І зошити, і книжки у Вови теж були брудні й засмальцьовані. Словом, у першому «Б» класі, де вчився Вова, не було такого другого замазури. А Вовина бабуся Горпина Макарівна завжди казала, що все це добром не скінчиться. І бабуся побоювалася недаремно. Нещастя таки сталося.
Того дня Вова невмиваний схопив шматок пирога й побіг до школи.
Чергова дівчинка Майя перевіряла в класі всіх дітей. Чи вмивалися вони, чи руки в них чисті. У дівчинки Майї на рукаві біленька пов’язочка з червоним хрестом. Сама дівчинка Майя дуже чепурна і охайна. Від кінчиків кісок до носків черевиків. Ну, а Вова – як завжди! Волосся в нього непричесане, на кінчикові носа – чорнило.
Як глянула Майя на Вову, тільки руками сплеснула:
– Ні, я тебе такого до, класу не пущу! Ану марш вмиватися!
Хотів було Вова за свою парту прошмигнути, але Майя йому не дала:
– Хто ж із тобою захоче сидіти?
І виставила Вову в коридор. У кінці коридора умивальник. Вова дуже неохоче поплентався туди.
Кран Вова відкрутив, але вмиватися не поспішав. Дивився, як вода тече. Потім помочив під краном два пальці і потягся до чистого рушника. Саме тут і сталася біда. Вова раптом відчув, що він прилип до рушника. Вові це зовсім не сподобалося. Вова смикнув руку, але рушник і не думав його відпускати. «Як же мені тепер із рушником до класу йти?» – подумав Вова.
…Проте йти з рушником до класу йому не довелося. Рушник враз зірвався з гвіздка, тріпнув своїми кінцями, як великий птах крилами, і підняв Вову в повітря. Вікно якраз було відчинене, і рушник разом з Вовою вилетів на вулицю. Вова чавіть злякатися не встиг, а рушник підняв його вже вище найвищого дерева і вище найвищого димаря. «Є казка про килим-самоліт, – подумав Вова, – а хіба бувають рушники-самольоти?» А рушник ніс його вже вище найвищої хмари. Вові стало зовсім страшно.
– Куди ти мене несеш? Я хочу додому! Я хочу до школи, до мами! Я буду завжди вмиватися!
Але рушник його не слухав, а ніс все далі і все вище. Над високою хмарою в небі завжди пливе ще найвища, і саме в цю найвищу хмару влетіли рушник і Вова. Хмара була не біла, а синя. Навіть чорно-синя. Це була дощова хмара. Хмара не встигла донести своєї води куди слід, і на землю дощ не падав. Але вийшло так, що сам Вова упав просто в дощ. Дощ дрімав собі в хмарі, а Вова потурбував його. Дощ розсердився і пішов на Вову. Він полився йому за комір, струмочком побіг у рукави, в одну мить промочив увесь одяг, захлюпав у черевиках, словом, Вова став мокрий із голови до ніг. Але це ще було півбіди. Дощ намочив рушник, і рушник вже не махав своїми кінцями, як великий птах крилами. «Зараз я впаду!» – встиг лише подумати Вова, як відчув, що й справді падає. Рушник помчав собі далі, а Вова полетів не далі, а вниз. Він пролетів крізь найвищу хмару, потім ту хмару, що пливла трохи нижче найвищої, пролетів крізь неї швидко, швидко. Ця хмара була не тільки низька, вона була ще й тонка, і Вова пролетів крізь неї зовсім швидко. І тут йому стало по- справжньому страшно: він пригадав, що в нього немає парашута. А земля все наближалася й наближалася. Вже дороги не здавалися вузенькими поворозочками, вже автомобілі й автобуси не
здавалися пацьорочками на тих поворозочках, а коні й корови на луках більше не були схожі на комашок.
– Ма-мо! – закричав Вова і… впав.
Він упав у невеличке брудне озеречко, заросле з усіх боків очеретом і вкрите ряскою так, що й води не було видно. Жило в цьому озеречку-болітці дуже багато жаб. Коли б усі першокласники, що пішли цієї осені до школи, склали докупи всі свої лічильні палички й спробували полічити, скільки жило в цьому озеречку жаб, то однаково паличок не вистачило б. Жаб тут жило набагато більше, ніж є лічильних паличок у всіх-усіх першокласників.
Коли Вова влетів у самісіньку середину озеречка, смердюча зелена вода стала стовпом до самісінького неба, а багато, дуже багато жаб з переляку знепритомніло, і до них довелося викликати швидку жаб’ячу допомогу. Вова не розбився і не захлинувся болотяною водою, але занурювався все глибше й глибше. Навколо нього була вже навіть не вода, а тванюка, густа болотяна каша.
І тут Вова став на рівні ноги. Спробував було розплющити очі, але вони так залипли болотяною тванюкою, що розплющити їх відразу не вдалося.
«Де це я? – подумав він, коли очі розплющити вдалося. – Схоже на якийсь льох? Але звідкіля тут світло?»
Трохи оговтавшись, Вова зрозумів, що світяться тонконогі, дуже огидні на вигляд гриби поганки. Їхнього світла було досить, щоб Вова зміг краще розгледіти, куди він потрапив.
А потрапив він не то до глибокого старого льоху, не то до якоїсь печери. А що, як тут водяться вовки, а що, як тут водяться ведмеді? Ні вовки, ні ведмеді в такій вогкій дірі жити б, певна річ, не погодилися, але Вові однаково було страшно. Зрештою тут могли водитися гадюки, і, згадавши про гадюк, Вова заплакав уголос. Але сільки не плач, сльозами горю не зарадиш.
І Вова пішов уперед. Не встиг він ступити й кілька кроків, як побачив такий напис: «Прямо підеш, у Брудляндію попадеш».
Йти у Брудляндію Вові аж ніяк не хотілося, дарма що він не любив умиватися. Вова звернув ліворуч. Трохи пройшов і прочитав: «Ліворуч підеш, у Брудляндію попадеш».
Довелося повернути праворуч.
Але й тут виднівся напис: «Праворуч підеш, у Брудляндію попадеш». А далі йти нікуди.
Хотів Вова йти чи не хотів, але його повели. Знаєте, хто повів? Пацюки.
Які ж то величезні були пацюки! Як вовки! Вова навіть і гадки ніколи не мав, що пацюки можуть бути такі великі. Це були не просто великі пацюки, це були ще й озброєні пацюки. На головах вони мали заіржавлені залізні шоломи, через плечі на ремінцях у них висіли іржаві шаблі, в брудних лапах вони тримали брудні іржаві пістолі. Йшли пацюки на задніх ногах. Оці великі брудні озброєні пацюки взяли Вову в полон і кудись повели.
«Дресировані вони, чи що? – думав Вова. – Може, із цирку якого повтікали? Але хіба можуть пацюки такі великі бути? Якісь це дивні пацюки».
А пацюки вели Вову все далі й далі, і навколо ставало все темніше й брудніше.
– Куди ви мене ведете? – спитав Вова.
– До їхньої величності короля Бруднуля XII! –- відповів найстарший і найбрудніший пацюк із сивими вусами й червоними очима. Навіть голос у цього пацюка здавався якийсь брудний.
…А що вже брудний був сам король Бруднуль XII! За тим брудом ніяк було роздивитися, хто ж він такий – чи великий брудний пацюк, чи малий брудний чоловічок.
Глянув Бруднуль на Вову своїми брудними очима й сказав брудним голосом:
– Попався? Тепер ти з моєї Брудляндії ніколи не вийдеш, назавжди моїм слугою залишишся!
Після цього король Бруднуль XII звелів пацюкам одвести Вову до найтемнішого, найбруднішого, найпідземнішого підземелля.
Сів там Вова на брудній соломі й заплакав. Коли чує:
– Рох-рох, не треба плакати. Слізьми лихові не зарадиш.
– Ти хто такий? – спитав Вова й плакати відразу перестав.
– Я поросятко. Мене пацюки в полон узяли, бо я було дуже брудне.
Тепер Вова навіть не здивувався, почувши, що поросятко розмовляє людською мовою. Коли на світі існують такі страхіття, як Бруднуль і Брудляндія – нічого дивного в тому немає, що поросятко розмовляє людським голосом.
– Як же нам вирватись звідси? – спитав Вова.
– Вирватись можна. Тільки тоді ми вирвемось, коли допомагатимемо один одному. Тут є зачаровані двері, а за тими зачарованими дверима зачаровані скарби. Хто до тих скарбів добереться, той і смерть королю Бруднулю заподіє, і на волю вирветься.
– Я відчиню ті двері! – схопився Вова.
– Стій, не поспішай, я ж тобі кажу, що двері зачаровані. Брудними руками їх нізащо не відчиниш. Руки мусять бути чисті-чисті.
– Що ж робити?
– Землю рити.
– Я не вмію…
– Зате я вмію. Я буду рити, рити, поки не прорию до чистенького джерельця. Ти в тому джерельці руки помиєш і двері відчиниш!
І стало поросятко рити, рити і доти рило, доки чиста джерельна водиця не задзюрчала. А тоді Вова у тій воді почав руки мити, мити, мити і мив доти, поки вони чисті не стали.
Довело поросятко Вову до зачарованих дверей.
– Відчиняй!
І відчинив Вова. За дверима, знаєте, який скарб лежав? Був там умивальник Мийдодір, віник- молодець, срібне відерце та суничне мило. Сказав умивальник Мийдодір Вові:
– Вмийся чистенько, витрись добренько, набери у срібне відерце водиці, візьми в руки мило і сміливо до Бруднуля підступай. Тільки-но ти хлюпнеш на нього водою, тілько-но тернеш його милом, як зникне Бруднуль, як щезне Бруднуль, і ви з поросятком на волю вийдете.
Вова так і зробив. І тільки він на Бруднуля водою хлюпнув, як… прокинувся і очі розплющив.
Тепер Вову не треба підганяти вмиватися, – сам біжить. Тепер, мабуть, у всій школі не знайдеться хлопчика, чистішого за Вову.