Трьом своїм дочкам
Ренаті, Регіні, Сузанні
і
всім дітям, котрі люблять
оповідання про Касперля,
присвячую цю повість
Зайда з сімома ножами
Одного дня Касперлева бабуся сиділа перед своєю хатиною на лаві й, гріючись на сонечку, молола каву. Касперль з другом Зеппелем подарували їй на іменини млинок для кави, якого вони власноручно змайстрували. Коли крутиш корбу, млинок грає: «Обновить все красень травень». Це була улюблена бабусина пісня.
Відколи у бабусі з’явився новий млинок, вона почувала таку велику втіху молоти каву, що пила її ще стільки, як раніше. От і сьогодні вона вже вдруге засипала в млинок зерна, щойно взялася за корбу – раптом зашуміли, затріщали в саду кущі і чийсь грубий окрик пролунав:
– Ну ж бо, давайте сюди оту штуку!
Бабуся підвела здивовані очі й поправила пенсне на носі.
Перед нею стояв незнайомець із розпатланою бородою та страшенно гачкуватим носом. На голові в нього сидів бриль із задертими крисами, а з бриля стирчала крива пір’їна. У правій руці незнайомець тримав пістолет, лівою показував на бабусин млинок:
– Кажу ж бо, давайте сюди!
Проте бабуся не злякалася.
– Дозвольте! – вигукнула вона гнівно. – Як ви тут опинилися? Як ви смієте кричати на мене? Власне, хто ви?
Незнайомець так зареготав, що крива пір’їна на брилеві затремтіла.
– Здається, ви, бабо, газет не читаєте? Ну ж бо, помізкуйте гарненько!
Аж тепер бабуся угледіла сім ножів і шаблю, що стирчала з широкого шкіряного пояса незнайомця. Вона зблідла і тремтливим голосом запитала:
– Може, ви отой розбійник Гуцик-Буцик?
– Авжеж! – відповів зайда з сімома ножами, – Та облиште балачки, аж з душі від них верне! Зараз же давайте мені млинок!
– Але ж він не ваш!
– Трам-тара-рам! – гримнув розбійник Гуцик-Буцик. – Робіть, що велено! Лічу до трьох…
Розбійник наставив на бабусю пістолет.
– Благаю, не треба! – попрохала бабуся. – Ви не посмієте відняти в мене млинок. Це подарунок на мої іменини. Якщо крутити корбу, то млинок грає мою улюблену пісню.
– От через те й віддавайте! – буркнув розбійник Гуцик-Буцик. – Мені теж хочеться мати млинок, ідо грає, коли крутиться корба. Ну!..
Бабуся глибоко зітхнула і простягла свій подарунок. Що ж їй іще лишалося робити?
У газеті щодня писалося про те, який же той Гуцик-Буцик злющий. Усяк його до смерті боявся, навіть сам пан поліцай Дімпфельмозер, а він же завжди ходив при зброї.
Задоволено прицмокнувши губами, Гуцик-Буцик засунув бабусин млинок глибоко в свою подорожню торбу і, прискаливши ліве око, а правим пройнявши бабусю наскрізь, пригрозив:
– А зараз затямте собі твердо: сидіть на лаві й ані руш! При цьому лічитимете до дев’ятисот дев’яноста дев’яти.
– Чому? – не зрозуміла бабуся.
– А тому! – вигукнув Гуцик-Буцик. – Коли ви долічите до дев’ятисот дев’яноста дев’яти, тоді можете гукати на поміч. Проте ні на мить раніше, чуєте, ні на мить, інакше скуштуєте березової каші. Зрозуміло?
– Зрозуміло! – прошепотіла бабуся.
– Тільки не здумайте мене морочити!
Розбійник Гуцик-Буцик на прощання поводив пістолетом перед бабусиним носом. Тоді перемахнув через садову огорожу і тільки його й бачили.
Біла як крейда, Касперлева бабуся сиділа на лаві під хатиною і, сердешна, дрижала. Розбійник і млинок для кави як воду канули.
Минула добра хвилина, поки бабуся нарешті спромоглася почати лік.
Покірно лічила вона аж до дев’ятисот дев’яноста дев’яти. Один, два, три, чотири… Неквапливо, але й не дуже повільно.
Але від хвилювання бабуся збивалася разів дванадцять і тоді мусила починати спочатку.
Коли ж вона насилу долічила до дев’ятисот дев’яноста дев’яти, з грудей у неї вирвався моторошний зойк про допомогу.
І тут бабуся знепритомніла.
Поліції можна допомагати
Касперль та його друг Зеппель пішли до пекаря й купили торбинку борошна, трішки дріжджів, два фунти цукру. Далі їхній шлях прослався до молочника – по солодкі вершки. Завтра неділя, а щонеділі бабуся пекла сливовий пиріг зі збитими вершками. Касперль та Зеппель увесь тиждень з радістю чекали цього Дня.
– А знаєш що? – озвався Касперль. – Мені дуже хочеться стати константинопольським імператором!
– Чому? – здивувався Зеппель.
– Я б щодня їв сливовий пиріг зі збитими вершками.
– Хіба константинопольський імператор щодня їсть сливовий пиріг зі збитими вершками?
Касперль знизав плечима.
– Цього я не знаю. Але якби я став константинопольським імператором, то робив би це неодмінно щодня.
– І я теж, – зітхнув Зеппель.
– І ти? – здивувався Касперль. – Боюсь, що не вийде!
– Не вийде? Чому?
– Тому що є лишень один константинопольський імператор, а не два. Якщо вже я константинопольський імператор, то ти не можеш бути ним водночас!
– Гм, – гмикнув Зеппель. – У такому разі нам слід було б мінятися: тиждень ти імператор, тиждень я.
– Непогано! – погодився Касперль, – Непогано!
Та раптом здалеку долинув розпачливий крик: «На поміч!»
– Чуєш? – переполошився Зеппель, – Здається, твоя бабуся?
– Авжеж, це вона! – застиг на місці Касперль, – Що ж могло скоїтися?
– Напевно, якась біда!
– Мерщій туди!
Касперль і Зеппель миттю розвернулися й помчали до бабусиної хатини.
Біля хвіртки вони ледве не стукнулися лобами з поліцаєм Дімпфельмозером. І він щодуху біг на клич про допомогу.
– Гей, обережніше, ви! – нагримав поліцай на хлопців, – Не заважайте мені виконувати службові обов’язки, а то можу оштрафувати!
Сягнистою ходою поліцай рушив у хвіртку слідом за Касперлем і Зеппелем. Бабусю вони побачили в саду. Вона лежала колодою біля лави на моріжку.
– Якесь велике нещастя спіткало її, – забідкався Зеппель і затулив долонями очі.
– Гадаю, що не смертельно, – заспокоїв його Касперль, – Здається мені, що вона всього-на-всього знепритомніла.
Хлопці обережно підняли бабусю, занесли в кімнату й поклали на софу.
Касперль холодною водою скропив їй обличчя й руки, і це привело бабусю до тями.
– Ой, що сталося! – заговорила бабуся.
– Що? – водночас запитали Касперль і Зеппель.
– Мене обікрали!
– Не може бути! – вигукнув поліцай Дімпфельмозер. – Обікрали? Хто?
– Розбійник Гуцик-Буцик.
– Хвилиночку… Я мушу занести це до протоколу.
Поліцай спритненько дістав олівець розгорнув блокнот.
– Розказуйте, бабусю, все по порядку! Прошу говорити правду, тільки правду і виразно, без поквапу, щоб я встиг записувати. А ви, – він звернувся до Касперля і Зеппеля, – сидіть смирненько, поки я не скінчу протоколу. Це акт служби! Зрозуміло?
Бабуся розповіла все, що було розповісти, і поліцай Дімпфельмозер із серйозною міною занотував це.
– Чи ж одержу я коли-небудь свій новий чудесний млинок? – запитала бабуся, коли поліцай поставив крапку й згорнув свій блокнот.
– Аякже! – відказав поліцай.
– А коли?
– Гм… Це важко сказати. Спершу ми мусимо злапати розбійника Гуцика-Буцика. Та, на жаль, ми не знаємо, де його притулок. Хитрющий пройдисвіт, скажу вам. Ось уже два роки водить поліцію за носа. Та рано чи пізно ми покладемо край його розбоям. І в цій справі ми сподіваємося на активну допомогу населення.
– На активну? – перепитав Касперль.
Поліцай Дімпфельмозер докірливо подивився на нього.
– Чи тобі, Касперлю, вуха позакладало? Повторюю: ми сподіваємося на а-кти-вну до-по-мо-гу на-се-ле-ння!
– Що це означає?
– Це означає, що люди повинні допомогти нам напасти на слід шахрая.
– Он як! – вигукнув Касперль. – А якщо хтось злапає розбійника, чи розцінюватиметься це також як допомога поліції?
– Це була б, звичайно, найкраща допомога, – просяяв поліцай Дімпфельмозер і пригладив вуса. – Але хто, скажи, захоче наражати себе на небезпеку?
– Ми обидвоє! – запевнив Касперль. – Зеппель і я. Зеппелю, ти не проти?
– Звісно, ні! – відповів Зеппель. – Поліції потрібна допомога – ми злапаємо розбійника Гуцика-Буцика.
Тільки розбійники спроста в руки не даються.
Обережно, золото!
Бабуся неабияк занепокоїлася, проте Касперль із Зеппелем не відступили від свого заміру. їх охопило сильне бажання зловити розбійника Гуцика-Буцика і повернути бабусі її млинок для кави. Та от прикрість, вони не знають, де мешкає розбійник.
– Але ми знайдемо його житло будь-що! – твердо мовив Касперль. І після того, як вони обоє думали-гадали аж до неділешнього обіду, Касперль несподівано зайшовся сміхом.
– Що з тобою? – здивувався Яеппель.
– Бо я тепер знаю, що ми мусимо робити!
– Що ж?
– Сам здогадаєшся зараз.
Касперль і Зеппель витягли з бабусиного льоху старий порожній ящик з-під бульб і занесли його в сад. Потім вони насипали в нього по самі вінця дрібненького білого піску.
– А далі що?
– А далі накриємо його покришкою!
Вони поклали на ящик покришку, Касперль приніс жменю гвіздків та молоток.
– Берися, Зеппелю, до роботи. Забий покришку міцненько, як тільки зможеш.
Зеппель покивав головою і взявся до діла. Проте першим ударом молотка він забив собі великого пальця. Прокляття, болить як! Зціпивши зуби, він уперто забивав гвіздки, ніби був визнаним у державі прибивачем покришок на ящиках з-під бульб.
Тим часом Касперль знайшов у коморі товстенький пензель і розвів у горщику червоної фарби. Коли він повернувся з фарбою та пензлем у сад, Зеппель саме стукнув по своєму великому пальцю п’ятдесят сьомий раз. Покришка була прибита наглухо.
– А зараз допусти мене до ящика! – попросив Касперль.
Він умочив пензель у червону фарбу і вивів на ящику великими, що аж сяяли звіддаля, літерами:
«Обережно, золото!»
Зеппель аж рота роззявив з подиву. Якась чергова витівка друга! Хоч як він ламав собі голову, але так нічого й не збагнув.
– Послухай-но! – звернувся до нього Касперль. – Замість того, щоб продавати витрішки і смоктати свого великого пальця, піди ліпше в сарай і привези сюди візок.
Зейпель миттю кинувся в сарай і повернувся з візком. Потім він мусив помогти Касперлеві підняти ящик. Це було нелегко зробити, вони враз спітніли, а кректали, ніби два бегемоти.
– Ух, – застогнав Зеппель. – Ну вже й неділенька нам випала!
Досить з них було того, що сьогодні вони не їли бабусиного сливового пирога із збитими вершками (бабуся, через свое горе, зовсім нічого не пекла). А тепер їм ще й працюй до сьомого поту!
Нарешті вони довершили своє діло.
– І що робитимемо далі? – не вгавав Зеппель.
– А зараз ми почнемо найголовніше!
Касперль дістав з кишені свердлик і провертів у дні ящика маленьку дірку. Як тільки він витяг свердло, з отвору зацідився пісок.
– Ось так! – задоволено вигукнув Касперль. – Ми також не ликом шиті.
Потім він застругав ножичком сірник і заткнув ним щойно висвердлену дірку.
Зеппель дивився збоку і тільки кивав головою.
– Вибач, – озвався Зеппель, – Але я не можу нічого второпати!
– Нічого? – засміявся Касперль, – А все дуже просто. Завтра вранці ми обоє доправимо візок з ящиком до лісу. Там десь Гуцик-Буцик сидить у засідці. Коли він нас угледить, то прочитає і цей напис на ящику. Він повірить, що тут і справді золото.
– Так, так, – закивав головою Зеппель. – А що буде далі?
– Звичайно, потім розбійник захоче заволодіти скарбом. Він нападе на нас, але ми втечемо. Гуцик-Буцик візьме ящик і поволочить його – куди думаєш?
– Звідки мені знати, Касперлю? Я ж не розбійник Гуцик-Буцик.
– Це розгадати буде дуже легко, Зеппелю! Він потягне його додому, до своєї печери. А тим часом із дірки в ящику цівочкою цідитиметься пісок. На землі й залишиться піщаний слід. І якщо ми хочемо дізнатися, де мешкає Гуцик-Буцик, то мусимо піти по тому сліду. Він приведе нас до мети. Сподобався тобі цей план?
– Чудово! – вигукнув Зеппель. – Так ми й зробимо. Але не забудь витягти з дірки сірничок, перш ніж ми кинемося навтіки.
– Не турбуйся! – заспокоїв Касперль. – Можеш покластися на мене. Я пам’ятаю про це.
І зав’язав на хусточці великого вузлика. Адже вузлики на хусточці – це дуже корисна річ.
Ох, яка невдача!
Розбійник Гуцик-Буцик шанував своє ремесло. Влітку він уставав щодня рівно о шостій і щонайпізніше о пів на восьму залишав свою печеру й починав діло. От і сьогодні він лежав у засідці в кущах дроку на узбіччі вже з восьмої ранку і в підзорну трубу спостерігав за дорогою. Але збігло тим часом півтори години, а він досі ще не одібрав здобичі.
«Капосні часи!»– вилаявся Гуцик-Буцик. – Якщо так піде далі, доведеться мені поміняти професію. Зрештою, не великі статки приносить розбійництво, до того ж заняття вельми небезпечне!»
Щойно йому закортіло – що він, звичайно, в робочий час дозволяв собі надто рідко – понюхати дрібку табаки, з дороги долинуло поскрипування ручного візка.
«Ще б пак? – зрадів Гуцик-Буцик. – Таки не марно я лежу тут у засідці!»
І замість того, щоб узяти понюшку табаки, він потягся рукою до підзорної труби.
Дорогою, огинаючи край лісу, двоє хлопчаків тягли візок. На візку лежав великий ящик. Ящик, здається, був дуже важкий. Хлопці, видать, добре притомилися.
А втім, один з них був знайомий Касперль, його можна впізнати здалеку по шапочці з китичкою.
А другий?
Звісно, якщо один із двох Касперль, то другий міг бути тільки його друг Зеппель; це знав навіть розбійник Гуцик-Буцик.
«Та краще б я знав, що в тому ящику!» – подумав він.
Стривай, здається, на ньому щось написано яскраво-червоними літерами.
«Обережно, золото!»– прочитав розбійник Гуцик-Буцик, але відразу прочитав ще й ще раз, аби пересвідчитися, чи не омана це.
Ні, таки це не.омана! Нарешті розбійницьке щастя всміхнулося йому знову! Тож хіба він може відмовитися від своєї професії? Нізащо!
Гуцик-Буцик вихопив з-за пояса пістолет і звів курок. Він підпустив Касперля і Зеппеля якомога ближче до себе. Потім одним великим стрибком враз опинився на дорозі-.
– Руки вгору! – крикнув Гуцик-Буцик, – а то стрілятиму!
Його трохи здивувало те, що Касперль із Зеппелем одразу дали драла.
– Ну й тікайте, ви, герої! – гукнув він їм услід. – Важливо, щоб ящик за вами не побіг! А-ха-ха-ха-ха!
Він голосно зареготав, потім заткнув за пояс пістолет і почав прискіпливо оглядати ящик з усіх боків.
– Гм… забитий наглухо. Ясна річ, золото! Візьму та й відкрию, подивлюся на нього. Ба ні… Я мушу негайно тікати звідси. Касперль із Зеппелем могли побігти в поліцію Ні, я не боюся поліції! Ні в якому разі, я ж не абихто, а розбійник Гуцик-Буцик! Але береженого й Бог береже!
І Гуцик-Буцик завдав собі на плечі важкий ящик. Ручний візок йому не знадобився. Не покотиш же його лісом!
Він зіпхнув його ногою в придорожню канаву.
Розбійник сопів, кректав, несучи здобич додому крізь лісову гущавину. А що дуже він квапився, то не помітив, що ящик ставав дедалі легший. Адже Касперль навіть останньої миті пам’ятав, що йому слід витягти сірничок, тож тепер через отвір у дні ящика цідився дрібний білий пісок, лишаючи за розбійником Гуциком-Буциком вузенький слід.
Прийшовши додому, Гуцик-Буцик скинув з плечей важку ношу на стіл і, зачинивши на засув надвірні двері, узяв із скриньки для інструменту молоток і обценьки й аж тоді заходився відкривати ящик. Він хутенько впорався з покришкою, адже був дуже досвідчений розбійник і добре розумівся на своєму ділі.
Розбійник схилився над ящиком, заглянув досередини та враз і застиг.
А де ж золото? На дні ящика лежала купочка піску. Звичайнісінького, ні на що не придатного піску!
– Ой! – гнівно скрикнув розбійник Гуцик-Буцик. – Мене надурили, мене пошили в дурні!
Він ухопив в обидві руки криву розбійницьку шаблю й накинувся на картопляний ящик, порубав його на друзки. І стола з міцних дубових дощок він також посік заразом. А відтак вибіг за поріг – йому забракло свіжого повітря.
Але що він побачив?
По землі слався піщаний слід. Він ішов з гущавини і вів просто до печери!
Та не був би Гуцик-Буцик досвідченим розбійником, щоб не здогадатися відразу, в чому тут річ!
І вирвалось у нього з грудей гнівне прокляття.
– Касперль із Зеппелем замислили перехитрити мене! – мурмотів він. – Але тепер ми їм віддячимо тим же! Нехай начуваються обидва хлопчиська! Помста! Помста!
Головне – добре переодягтися
Не в поліцію помчали Касперль із Зеппелем, а завернули за найближчий ріг лісу. Шаснувши в кущі, вони стали чекати. Перегодом, побачивши, що розбійник Гуцик-Буцик поніс їхнього ящика, дуже зраділи.
– Чи ж може цей добрий чоловік учинити кривду? – засумнівався Зеппель.
– Добрий чоловік? – перепитав Касперль.
– Авжеж! Завдав на спину важкий ящик і поніс так далеко. Хоч би не заробив собі плоскостопості.
– Хай іде під три чорти! – буркнув Касперль. – Про мене, хоч би й згорбатів. Пам’ятай, що він розбійник і одняв у бабусі нового млинка.
Вони ще трохи полежали в своїй схованці на узліссі, а потім обережно підійшли до того місця, де на них напав Гуцик-Буцик. У придорожній канаві побачили порожнього візка, перекинутого догори колесами.
– Тут він лежить надійно, – зауважив Касперль. – Заберемо на зворотному шляху.
А де ж піщаний слід?
Шукати довелося недовго: слід тягнувся до лісу. Касперль хотів було одразу ж піти по ньому, але Зеппель смикнув його за полу.
– Зачекай-но! Ми мусимо переодягнутися!
– Переодягнутися?
– Авжеж! Так розбійник Гуцик-Буцик не зможе нас нізащо впізнати.
– Гм… Правда. Але де ж ми нашвидку добудемо одіж?
– Все дуже просто: я тобі позичу капелюха, а за це ти даси мені шапочку з китичкою.
– І що ж я робитиму з твоїм капелюхом?
– Таке питаєш! Надінь його та й годі! Ну, як тобі в ньому?
– Погано! – зізнався Касперль.
Зеппелів капелюх був для нього заширокий. Касперль скидався в ньому на огороднє опудало. Але Зеппель похвалив його.
– Чудово! – промовив він. – Тебе й рідна мати не пізнає! А який я у твоїй шапочці з китичкою?
– Зо сміху луснеш, – відповів Касперль. – Якби бабуся тебе побачила, то знову б знепритомніла.
– У такому разі мені хвилюватися нічого! Тепер нас розбійник Гуцик-Буцик нізащо не розпізнає. Ходімо, Касперлю!
Але часто розбійники зовсім не такі дурні, як з вигляду.
І вони помчали свіженьким піщаним слідом, що його Гуцик-Буцик залишив за собою.
Хоч слід було видно добре, та ліс дедалі густішав і темнішав.
«Ой лишенько! – подумав Зеппель. – Справжній розбійницький ліс. Одне тішить, що ми переодяглися».
Вони пробігли, напевно, з годину, коли Касперль, що біг попереду, став як укопаний.
– Що сталося? – запитав Зеппель.
Слід далі роздвоювався. Хіба можливо таке? Замість одного сліду раптом стало два! Один вів ліворуч, другий – праворуч.
– Можеш це пояснити, Зеппелю?
– Авжеж, Касперлю. Один із них хибний.
– І я так вважаю. Але котрий?
– Не просто відповісти, треба перевірити. Для цього нам слід розділитися.
– Гаразд, Зеппелю. Куди ти підеш: ліворуч чи праворуч?
– Киньмо жеребок.
– Згода!
Касперль і Зеппель розіграли монету. Кидав Зеппель – зверху двічі був орел, раз – решка. Це означало, що йому випало йти ліворуч.
– Не збийся зі сліду і будь обережний, Зеппелю!
– Авжеж, Касперлю, постараюсь. Ти ж сам гарненько пильнуй!
Постріл із перцевого пістолета
Лукаво посміхаючись, Гуцик-Буцик погладжував свою чорну бороду. Він був задоволений, що додумався насипати піском, який залишився в ящику, ще один слід. Напевно, Касперль і Зеппель великі роззяви і вже розділилися! Кожен із них на кінці сліду побачить немало див, Гуцик-Буцик потурбувався про це.
Правильним був лівий слід, він вів до розбійницької печери. Та нещастя в тім, що поблизу входу до неї за старим крислатим дубом затаївся Гуцик-Буцик, тримаючи напоготові зброю. Щоправда, пістолет він зарядив не справжніми набоями, а пучкою меленого перцю. Адже постріл із перцевого пістолета, Гуцик-Буцик це знав, підходив тут найбільше.
«Чи ж хлопчисько змусить чекати довго? – міркував розбійник. – Ба ні, якщо мене слух не підвів, хтось-таки крадеться лісом».
Серед дерев з’явився розбійників переслідувач. На голові в нього сиділа яскраво-червона шапочка: ясна річ, це Касперль!
Гуцик-Буцик не знав, що Зеппель надів Касперлеву шапочку. Він спокійно звів пістолет.
Цілився дуже старанно, помаленьку згинаючи палець. Щось зашипіло, блиснуло, бабахнуло, здійнялася хмарка диму.
Бідолаха Зеппель! Перцевий постріл уцілив йому в обличчя. В нього одібрало слух і зір, він чхав, кашляв, плювався. А як пекло, свербіло, різало очі! О жах! О жах!
Тепер розбійник міг упоратися з ним дуже легко.
Глузливо регбчучи, він зв’язав Зеппелеві руки й ноги, закинув його собі на плечі й заніс у печеру. Там він кинув свого бранця у куток.
– Отак! – вигукнув Гуцик-Буцик. – Чхай собі тут досхочу!
Розбійник зачекав, поки Зеппель оговтається. Коли ж побачив, що перець йому більше не дошкуляє, копнув його ногою і мовив уїдливо:
– Добридень, Касперлю! Ласкаво вітаю тебе в своїй господі. Тобі подобається тут? Мені прикро, що ти піймав нежить. Але не зараджу нічим. Що хотів, те й маєш. Не пхай носа до чужого проса!
Зеппель не міг йому відповісти – він досі чхав.
– На здоров’я, Касперлю! – вигукнув розбійник Гуцик-Буцик.
Він сказав «Касперлю»?
– Я не Касперль, – крикнув Зеппель і знову чхнув.
– Ні, ні, – глузував Гуцик-Буцик. – Я знаю, що ти не Касперль, ти константинопольський імператор.
– Та ні, я – Зеппель!
– Авжеж, авжеж, а я – поліцай Дімпфельмозер, коли тобі це до вподоби.
– Але ж я Зеппель насправді!
– Затули писок! – заревів розбійник. – Морочитимеш мене ще, три шкури з тебе здеру. Та годі-бо…
Дзелень-дзелень-дзелень…
На вході до розбійникової печери задзеленчав дзвінок.
– Може, знаєш, чого він там дзеленчить? – спитав Гуцик-Буцик. – Ні, ти не знаєш, я маю тобі пояснити. Той дзвінок сповістив, що твій дружок Зеппель щойно шурхнув у яму, точніше сказати, у пастку! Авжеж! Ти дуже здивувався, тобі аж мову одібрало? Не хнюп носа, розбійника Гуцика-Буцика не зловили навіть спритніші люди.
Гуцик-Буцик зареготав, наче грім загоготів, і поляпав себе по стегнах. Затим дістав під ліжком кілька вірьовок та мішок.
– Зараз я принесу сюди твого дружка Зеппеля, аби тобі не було самотньо, – сказав він, – Тим часом добряче помізкуй, ти – Касперль чи ні! Бажаю приємних хвилин!
Сумна перспектива
А Касперлеві що випало за цей час?
Відтоді, як вони із Зеппелем розлучилися, хащі на «його» сліду чимдалі густішали. Він кляв у душі не лише розбійника Гуцика-Буцика і злощасну дорогу, геть устелену корчами та колючками, а й Зеппелів капелюх.
Капелюх з’їжджав йому на обличчя раз у раз. І хоч як часто Касперль стягував його на потилицю, через кілька кроків він знову сидів у нього на носі.
«Спробую надіти його задом наперед, може, краще буде», – подумав Касперль і обернув капелюха.
Але й це нічого не дало.
Чим частіше Касперль збивав дурного капелюха на потилицю, Тим частіше зелений Зеппелів капелюх з’їжджав на очі – аж поки раптом щось затріщало, загуркотіло, і Касперль разом із Зеппелевим капелюхом провалився у прикриту хмизом яму-пастку, в одну з багатьох, налаштованих довкруж розбійникової печери.
От і сидить він на глибині метрів зо три, наш добрий Касперль, та чухає собі м’яке місце. Яке щастя, що він не розбився! А міг би, коли б яма глибша і щось тверденьке підвернулось.
«Як безглуздо, – думав Касперль. – Чотири прямі гладенькі стіни і нічого більше. А треба ж колись йому вибратися звідси…»
Та в нього є ще Зеппель! Він напевно знайде і витягне друга.
Касперль нашорошив вуха. Йому здалося, ніби хтось іде. Той «хтось», на жаль, був не його друг Зеппель, а розбійник Гуцик-Буцик! Касперль не відчув страху, коли над ямою з’явилося розбійникове обличчя з розпатланою чорною бородою.
– Агов, Зеппелю! – вигукнув Гуцик-Буцик. – Сподіваюся, ти не скрутив собі в’язи! Чому не привітаєшся з любим дядечком? Бачиш, прийшов сам дядечко Гуцик-Буцик, аби допомогти тобі вилізти з ями. Ти ж хочеш вилізти?
Касперль кивнув. Звичайно, що йому робити тут? Йому б лишень нагору, а там видно буде. Може, випаде нагода втекти.
– Послухай-но, – мовив Гуцик-Буцик. – Зробиш так, як я скажу! Ось я спускаю тобі на вірьовці мішок. Лізь у нього, Зеппелю!
– У мішок? – завагався Касперль.
– Авжеж. У мішок. Так я тебе витягну, бо не знаю, як інакше. Ну ж бо, ворушися, хай тобі грець! Не забудь там свого капелюха!
Ой, справді, Зеппелів капелюх!
Касперль підняв його з дна ями й надів. Потім він заліз у мішок, і розбійник Гуцик-Буцик хутенько потяг за вірьовку. А витягши Касперля нагору, розбійник зробив те, що зробив би й Касперль на його місці: він зав’язав мішок. Тепер бранець був у нього в руках.
Ні борсання, ні крики не зарадили: Гуцик-Буцик підхопив мішок на плечі й поніс до свого розбійницького житла.
– Ну, от ми й зустрілися! – сказав він, кинувши ношу на долівку біля Зеппеля. – Тепер ми безперечно з’ясуємо, хто з вас Зеппель, а хто – Касперль.
Розбійник розв’язав мішок, але настільки, щоб Касперль міг лише вистромити голову – голову під Зеппелевим капелюхом.
– Може, ти, нарешті, признаєшся, що ти Зеппель? – закричав він до Зеппеля.
Зеппель і цього разу хотів сказати, що він Зеппель. Але Касперль випередив його і закліпав очима. Хіба ж так користі буде більше, коли розбійник їх сплутає?
– Хлопче, чому не відповідаєш?
– А що йому вам відповісти? – мовив Касперль замість друга. – Ви самі краще все знаєте, пане Буцику-Гуцику!
– Буцику-Гуцику?! Мене звати Гуцик-Буцик!
– О, вибачте, пане Куцику-Пуцику!
– Телепень!
– Чому?
– Бо мене звати Гуцик-Буцик, матері твоїй ковінька! Не можеш запам’ятати найпростішого імені?
– Авжеж, можу, пане Гудзику-Пундику!
Гуцик-Буцик узяв дрібку нюхального тютюну.
Він зрозумів, що злитися недоречно. Хлопчисько, цей Зеппель, мабуть, такий же дурнуватий, як і його вигляд у капелюсі.
Розбійник поважно розгортав свою велику барвисту хусточку.
Він чхнув і висякався.
Добре витерши носа і сховавши хусточку в кишеню, Гуцик-Буцик аж тоді підступив до Касперля та Зеппеля і, встромивши великі пальці за широкий пояс, звернувся до них із такою промовою:
– Ви хотіли мене вистежити, а самі опинилися в моїх руках. Інакше не могло й бути. Через те я не маю до вас ні крихти жалю. Вам я міг би порозпорювати животи або поскручувати в’язи. Але це не в моїх планах. Чому ні?
Він узяв із табакерки ще одну понюшку тютюну і чхнув, перш ніж провадити далі.
– Тому що я придумав для вас щось краще! Тебе, Касперлю, – він показав на Зеппеля, – я посаджу на ланцюг, ти лишишся в моїй печері і працюватимеш на мене доти, доки не зчорнієш. А тебе, Зеппелю, – Гуцик-Буцик показав на Касперля, – я продам!
– Ой-йой-йой! – застогнав Касперль. – Продасте?! Кому?
– Кому? – Гуцик-Буцик посміхнувся. – Великому та злому чаклунові Петрозілію Лихолюбу, моєму давньому другові.
Петрозілій Лихолюб
Великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб, похнюплений, сидів згорбившись на кухні свого чаклунського замку і чистив картоплю.
Це був справді великий чаклун. Він легко міг обернути людину в тварину, з бруду зробити золото, а от зняти своїми чарами з картоплини лушпайку, хоч як старався, не міг. Коли йому набридло їсти тільки локшину чи перлову кашу, він надівав фартух і брався до марудної роботи – чистив картоплю,
«І все тому, що я не маю служника» – подумки зітхав великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб.
«А чому я не маю служника?»
«Бо не знайшов підходящого, – відповідав сам собі чаклун. – Насамперед, мій служник має бути дурнем. Тільки дурня я можу прийняти у свій замок, він не розгадає моїх чаклунських таємниць. Адже чаклуни, коли вони працюють, не зовсім уважні. Поки я вошу оберну в гриба… ет, краще сам начищу картоплі, хоч це мені не до шмиги».
Петрозілій Лихолюб так поринув у роздуми, що забув про роботу. Коли ж він знову почав орудувати ножем, знадвору раптом задзеленчав дзвінок.
– Хвилинку! – гукнув великий чаклун Петрозілій Лихолюб. – Вже йду!
Він вибіг у сіни, взявся за важкий засув, щоб відчинити двері замку. Але в останню секунду схаменувся – на ньому ж фартух! О небо, Петрозілій Лихолюб і у фартусі: тільки цього не вистачало, щоб хтось побачив його в такому недостойному наряді!
Дзвінок задзеленчав удруге.
– Йду, йду! – вигукнув Лихолюб.
Він зірвав фартух – але куди ж його?
– Фокус-покус!
Великий чаклун Лихолюб клацнув пучками – і фартух поплив у повітрі просто на кухню й зачепився за гачок біля буфета.
Дзвінок задзвонив утретє.
Петрозілій Лихолюб відсунув засув і одчинив двері. Надворі з мішком за плечими стояв розбійник Гуцик-Буцик.
– Ой, кого я бачу! – вигукнув великий чаклун. – Мій давній друже, ти ще досі живий? Радий тебе