Повіяли вітри холодні, наближалася зима люта. Зграя шпаків зібралась летіти в теплі краї.
– Ох, – сказав старий Чивік, – та й надокучило мені щоосені літати за море. Втомишся, змучишся, хоч би шлях був ближчий.
Підстрибнув до нього молодий шпачок Малюк – так його за малий зріст прозвали – і заторохтів:
– Чого ти бурчиш, дядьку Чивіку, адже літати дуже цікаво! Скільки нового побачимо!
– Почекай, – відповів Чивік, – що ти в дорозі скажеш. Такий переліт і старих, бувалих птахів зморює, а в тебе сили ще обмаль.
– У мене обмаль? – образився Малюк і гордовито задер голову. – Я ніколи не заморюся!
І от зграя шпаків вирушила на південь.
Добре було летіти перші дні, легко мандрівники собі їжу знаходили. Та коли внизу жовтими пісками розіслалася пустеля, шлях став трудним. У гарячому повітрі важко дихалось, хотілося пити.
«Ох, як я стомився, несила мені далі летіти», подумав Малюк і запитав:
– Дядьку Чивіку, чи далеко до моря?
– Та ще не близько, – відповів той, – але не журись, тримайся біля мене.
І раптом він здивовано вигукнув:
– Ти глянь-бо – вода! А на шляху нашому її не повинно бути до самого моря!
Справді, жовтий пісок пустелі срібною стежкою перетинала річка.
– Вода, вода! – зраділи шпаки і швидко замахали крилами. Вони сіли на березі подалі од людей і величезних, небачених машин, що рили землю. Напившись, Чивік запитав у ватажка зграї:
– Чи не збилися ми з дороги, звідки тут воді взятися?
– Ні, ми летимо вірно, – відповів той, – це люди в пустелю провели ріку. Дивись – он вони їй далі шлях прокладають.
– Якщо так, спасибі людям, – сказав Чивік, – тепер і нам буде легше перелітати через пустелю.
Відпочивши, шпаки знову вирушили в дорогу і не помітили, що серед них немає Малюка. Він так виморився, що міцно заснув під колючим кущиком і нічого не чув.
Прокинувшись, Малюк злякався:
– Ой, усі полетіли, як же я тепер дорогу знайду?
Він махнув крилами – і зойкнув. Праве крило, що почало боліти ще вчора, зовсім опухло.
Так і просидів Малюк під кущиком увесь день, а надвечір пошкандибав до річки напитися. Тут його і знайшов шоферів хлопчик, веселий засмаглий Вітько. Він приніс Малюка додому і радісно вигукнув:
–- Мамо, мамо, дивись, я шпака підібрав!
– Видно, захворів і од зграї одстав, – відповіла мати. – Нагодуй його і зроби шпаківню.
Так і залишився Малюк у Вітька.
Сидячи на своїй хатинці, він любив спостерігати, що діється навколо: як швидко виникали на березі ріки нові ряди красивих будинків, як, покірний людині, крокував залізний велетень і починав рити землю. А коли настали холода, Малюк оселився у Вітька в кімнаті і дуже з ним заприятелював.
Прибігаючи із школи, Вітько запитував:
– Як живеться, шпаченьку?
І Малюк навчився відповідати людською мовою:
– Дуже добре!
Одного разу надвечір на берег ріки опустилася зграя шпаків. Малюк почув знайомі голоси і поспішив до своїх друзів.
Всі зраділи йому, і почалися тут розпитування та розповіді.
– Ох, – зітхнув Чивік, – швидше б уже долетіти, знудьгувався я за своєю домівкою.
Пригадалося тут Малюкові село на косогорі, гайок березовий, схотілося і йому швидше дома опинитися.
– Летімо, летімо негайно! – вигукнув він.
– Ти ба, який моторний, – засміялися шпаки, – дай нам трохи відпочити.
– Тоді, Чивіку, летімо зі мною, – сказав Малюк, – покажу тобі будинок, де я жив.
Показав Малюк своєму приятелеві дім, показав Вітька, що бігав у дворі з м’ячем.
– А он садок, який допомагали саджати і ми з Вітьком, – похвалився Малюк, – летімо туди.
Сіли шпаки на землю, між деревами. Ходять, ранніх комах розшукують. Чивік говорить:
– От ви з Вітьком допомагали саджати цей сад, а загине він, якщо охорони йому не знайдеться.
– Якої охорони? – запитав Малюк.
– Та ти що, – здивувався Чивік, – досі не знаєш, що сади од комах та гусені птахи охороняють? А тут птахів ще немає.
Замислився Малюк, шкода йому садка. Говорить він Чивікові:
– А що, коли ми тут залишимося жити? Глянь, скільки шпаківень хлоп’ята приготували.
А школярі, як побачили зграю шпаків, кожен біля своєї шпаківні корму насипав, ждуть, до кого раніше шпаки прилетять.
Повернувшись на берег, став Малюк умовляти шпаків тут ‘залишитися. Здивувався ватажок зграї:
– Чого це ти – то підганяв усіх летіти, а тепер залишитися хочеш?
– Не знав я, – відповів Малюк, – що людям ми тут дуже Потрібні. Адже хто, як не люди, ріку привели в пустелю, тяжкий шлях нам полегшили? Вони садки посадили, хатки для нас приготували, ждуть, що оселимося тут, садки охоронятимемо. І якщо не зробимо цього – значить, ми найневдячніші птахи на світі!
– Залишаймося, залишаймося тут! – вигукнули молоді шпаки.
І залишились, а з ними і Чивік…
Настали теплі дні, весело шумлять деревця молодим листям, пильно охороняють їх шпаки од кузьок та гусені зажерливої. А як прийде Вітько до саду, Малюк, забачивши його, залопотить крилами і вигукне:
– Дуже добре!