Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка його саме пряла.
Ось він і каже:
– Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!
– Атож,– зітхнула жінка,– якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!
І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий – завбільшки з палець. Вони й сказали:
– Так і сталося, як ми бажали, є в нас тепер любе дитя, малесенький синочок.
І назвали хлоп’я Мізинчиком – адже воно було таке малесеньке.
Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки – лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний – хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.
Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:
– От якби хто услід приїхав возом по дрова!
– Таточку,– вигукнув Мізинчик,– я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!
Батько тільки засміявся:
– Як же ти поїдені, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.
– Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.
– Ну, гаразд,– сказав, усміхнувшись, батько,– чом не спробувати?
Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:
– Вйо, тпру, гаття!
І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.
Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.
– Що воно за мана? – сказав один чоловік.– їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!
– Тут щось непевне,– мовив другий.– Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.'
А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:
– Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.
Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів другого трохи вбік і шепнув йому:
– Слухай, це хлоп’я – справжній скарб для нас! Давай купимо його – будемо показувати по великих містах за гроші.
Підійшли вони до селянина й кажуть:
– Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.
– Ні,– відповів батько,– це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
– Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші,
– Де тебе посадити? – запитали вони малого.
– Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу. Йшли вони, йшли, поки стало в полі вечоріти, а тоді хлоп’я і каже тим людям:
– Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
– Е, залишайся там,– відказав той, на чийому брилі він сидів.– Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
– Ні,– сказав Мізинчик,– так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Тоді чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
– Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! – гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив 'усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно,– подумав він,– і поночі йти страшно, ще в’язи скручу або ногу зламаю». На щастя, поблукавши трохи, незабаром він знайшов порожню равликову шкаралупку.
– От добре,– сказав малюк,– маю де спокійно переночувати,–і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує – йдуть якісь двоє, і один каже:
– Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
– Я вас навчу! – гукнув Мізинчик.
– Що це? – перелякався злодій.– Чи не причулося мені? Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались.
А Мізинчик до них знову:
– Візьміть мене з собою, я вам поможу!
– А де ж ти?
– Шукайте на землі, де чуєте голос,– відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
– Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? – запитали вони.
– А так,– відказав він.– Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
– Гаразд,– сказали вони,– побачимо, що з цього вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
– Чи ви хочете забрати все, що тут є?
Злодії полякалися і кажуть тихенько:
– Та не кричи так, а то почують!
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
– Ну що вам подавати? Все, що тут є?
Той крик розбудив наймичку, що спала в комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:
– Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
– Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами. Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
– Ой лихо! – перелякано скрикнув Мізинчик.– Як же я потрапив у цю дивну сукновальню? – Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би.
Нарешті йому пощастило якось прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок корови.
– У цій кімнаті забули зробити віконце,– сказав він,– сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
– Досить мені сіна! Досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
– Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
– Чи ти не з’їхала з глузду? – мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
– Досить мені сіна! Досить мені сіна!
Тепер уже й сам піп злякався – подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.
Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.
Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого,– подумав він,– якось домовлюся з вовком». І гукнув з вовчого черева:
– Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!
– А де ж це? – спитав вовк.
– В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.
І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.
Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.
– Ану замовкни! – крикнув вовк.– А то людей побудиш!
– Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся,– відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.
Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.
– Стань за мною,– сказав батько матері, увійшовши до комори,– коли я його рубону і не вб’ю, ти косою розпанахай йому черево.
Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:
– Таточку, це я тут, я у вовчому череві!
Батько як почув, то страшенно зрадів:
– Слава богу, наша люба дитина знайшлась.
І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові – так той і покотився.
Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.
– Ох синочку наш дорогенький,– сказав батько,– як же ми з матінкою потерпали за тебе!
– Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.
– А де ж ти досі тинявся?
– Ох, татусю; побував я і в мишачій норі, і в коров’ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.
– А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі,– сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.
Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.