Був собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина,– не дає бог.
От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли в його коні в болоті. Вже він і сяк, і так з ними тягався, вже і так – нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:
– А чи даси,– каже,– що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.
– Що ж,– каже цар,– в мене є найлюбішого і наймилішого – жінка?
– Ні,– каже,– не жінка. Я жінку не хочу!
– Так, може, хату тобі подарувать?
– Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти,– каже,– його не знаєш, що воно в тебе єсть.
– Ну,- каже цар,– коли і я не знаю його – бери.
– Та ще,– каже чорт,– мені не зараз його і оддай, а тільки через десять років.
– Та добре вже, добре – чом!
А того не знає, що жінка в його давно вже заважніла, і що бог йому сина дав.
– Так запиши ж,– каже чорт,– своєю кров’ю, що ти мені даєш.
– Як же я,– каже цар,– запишу тобі?
– А от як! – каже.– Візьми та вріж мізинного пальця то й запишеш!
От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…
– Їдь же,– каже,– тепер додому!
Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють.
Він так і впав на порозі:
– Сину мій,– каже,– орле мій, не мій же тепер ти!
– Чом же він не твій син? – пита цариця. – Хвалить бога,– каже,– що діждали! Як мій сии, так і твій!
– Ні, не мій він і не твій,– каже цар.– Я вже його чортові оддав і записав.
От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:
– Я ще,– каже,– буду просить і молить бога, може, ще і одмолю його.
– Ні,– каже цар,– не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.
От тоді цариця бачить, що-що, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.
А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по годах, а по часах, як з води йде. За п’ять год так виріс – зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.
І каже тоді своєму батькові цареві:
– Поставте,– каже,– мені хату особливе[1]. Я буду там жить і богові молиться, щоб освободив мене бог, бо я вже,– каже,– і сам знаю, що я не ваш.
Цар і цариця плачуть:
– Боже наш,– кажуть,– боже, що ми наробили! Але хоч не йди од нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться – надивимось за чотири роки.
– Ні,– каже, аж розсердився,– коли вже ви так наробили, так постройте мені хату!
Так що цар мусив построїть. І вже як построїв – все він, син той, там, все там: все чита і богу молиться, а до батька і до матері і не здума.
Прийдуть іноді ті плачучи:
– Ти б,– кажуть,– хоть би коли-небудь до нас хоть би навідався.
– Ні,– каже,– заразом,– каже,– прийду!
От він там живе, чита і богу молиться, а тим часом і года вийшли…
Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя:
– А де ти,– каже,– свого сина дів? Оддай, що подарував!
І стріху йому дере.
– Та одчепись,– каже,– чорте, у мене нема сина!
Чорт розсердився, налітає і хату валяє:
– Оддай,– кричить,– що подарував!
А до сина не йде.
От цар бачить тоді, що треба, мовляв,– іде до сина і гірко плаче:
– Іди вже,– каже,– сину, бо чорт і хату мені валя.
– Добре,– каже син,– піду. Спитайте тільки, куди ж іти – сам прийду.
І почав одягаться. А тут чорт і прилетів:
– А що ж,– каже,– чи буде він іти чи ні?
– Куди ж йому іти? – пита цар і гірко плаче.– Він сам,– каже,– прийде.
– А просто в пекло нехай іде,– каже чорт.
От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.
– Коли ж, мій сину, ти вернешся? – пита цариця, вбивається,
– Не питайте,– каже. Тільки і сказав.
– Лучче б,– каже та,– було мені тебе закопати! 1
От і пішов той син, пішов, все йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.
– Добридень вам,– каже,– бабуню!
– Здоров,– каже,– сину! Куди тебе бог несе?
– А куди,– каже,– мене бог несе? В лиху годину!
– Ні, сину, то не в лиху годину.
– А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.
– Пораджу, сину! Я се вже давно знаю, що тобі буде. Іди,– каже,–сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ зіноваті[2] над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.
– Послухаю,– каже,– бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!
– От ти візьмеш,– каже дальше та бабуся,– та і сядеш під тією зіноваттю і сидітимеш, поки що не прилетить. Там,– каже,– прилетять попереду дві діви купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побач, що вона тобі буде казать та тебе порадить! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже,– то, може, вона тебе висвободить.
– Добре, бабусю,– каже той,– усе зроблю, як скажете.
І прощається з нею.
От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ зіноваті над водою, як бабуся казала.
– Се ж він,– каже,– той кущ зіноваті, що вона казала. Се ж він!
І взяв і сів та й сидить.
Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:
– Ходім,– кажуть,– сестро, разом!
– Не з вами,– каже,– прийшла, но з вами і піду!
От ті взяли та й полетіли собі, а той і дума:
«Коли б же мені,– каже,– вкрасти оту одежу і ті крильця».
(А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.)
А далі і дума: «Що б то я,– каже,– і за молодець був, щоб не вкрав!»
І як задивилась та, взяв та і вкрав, та і сидить мовчки.
Викупалась і вона, і вилазить з води. Коли подивиться – аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.
А далі й говорить:
– Хто взяв одежу – обізвись! Якщо старий,– каже,– то будеш за батька. Як не дуже старий – будеш за брата, а як молодий – будеш за рідного чоловіка!
– Я,– каже,– взяв!
– Та кинь же! – каже.
– А ти ж мені слово справдиш?
– А справджу, тільки хто ж ти такий – чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?
– Я хочу тільки за чоловіка! – одказує він.
(Подобалась, бо дуже гарна була.)
– Ну, будь же мені і за чоловіка.
І він кинув її одежу, а крильця собі зоставив.
– Чом же ти,– каже,– крилець мені не кинув?
– О, яка ж бо ти розумна! – сміється він.– Ти хочеш мене підмануть.
– Ні, я тебе не підману!
– Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи підманиш, чи ні, а тоді і крильця оддам.
От вона тоді вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:
– Куди ж ти,– каже,– ідеш?
– Та іду! Хто його зна,– каже,– куди, хто його зна й чого.
– Та може-таки,– пита,– знаєш куди?
– Та так і так. До чорта,– каже,– іду в пекло.
– О,– каже,– знаю ж до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.
– Та порадь же мені, куди мені іти.
– Добре, дай же мені попереду крильця!
Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.
– Ні,– каже,– попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді оддам.
Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:
– Слухай же,– каже,– тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька одможешся. А не будеш слухаться, то нічого по поможеться, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька,– каже,– три хати в дворі – моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.
І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.
– А мені,– каже,– дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.
Він оддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.
Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи не довго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.
А. вона вже його і вигляда.
– Ну,– каже,– добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки,– каже,– підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.
От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.
– Здоров,– каже,– був!
– Здоров, здоров! А чого ти,– каже,– так довго до мене не приходив?
І, побачивши, що той з правого боку заходить:
– Бач,– каже,– я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш те діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за сю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умиться. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!
Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись.
«Як же,– дума,– мені за одну ніч та таку криницю зробить!»
І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:
– Іване,– каже,– серце моє кохане! (Іваном його звали.) – Чом ти такий смутний, невеселий?
– Як же,– каже,– мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!
– Яку ж він тобі роботу загадав?
– Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і вранці завтра води приніс умитися.
– Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я сю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень,– каже,– та спи. Усе добре буде.
– І все,– каже,– не буде мені спаться, бо знаю, се не зробиться.
– Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.
От він і ліг тоді спать, і чи спить він чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне – так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм сю загадку:
– Глядіть же,– каже,– мені, щоб отут серед двору криницю за сю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, щоб як і на світі нема! І щоб вранці принесли мені умиться!
– Добре, добре,– кажуть чорти.
І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.
– От добре,– каже, взяла в їх воду.– Прийдете,– каже,– до мене ввечері.
А до його:
– Іване,– каже,– серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько в вікно вигляне.
– Та де там та криниця, коло чого я походжу? – каже той, лежачи.
– Та от,– каже,– і водиця і, ще поперед батька вмиєшся.
Встав Іван, виглянув у вікно – справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці – постукує.
Аж і той батько виглянув у кватирку.
– Іди вже, Іване, серце моє кохане,– каже жінка, побачивши батька,– неси воду – батько встав.
Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідком за ним.
Прийшов Іван до батька:
– Добридень,– каже,– вам!
– А що, чи справився?
– Авжеж справився. От і вода.
– Ну, добре ж,– каже,– лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.
Вертається Іван, а та вже і дома. Знову пита:
– Іване,– каже,– серце моє кохане, а що батько казав?
– А що ж казав? Отак і отак казав…
– Ну, добре ж,– каже,– лягай, а вечором знову підеш.
І як стало вечоріть – «іди!» – каже.
Пішов знову Іван. Прийшов.
– Здорові,– каже,– були.
А той ведмідь[3] (?):
– Здоров, здоров,– каже. – Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись – ліс.
Той дивиться в вікно – ліс. Може, той, що він через його йшов.
– Отже,– каже,– гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!
Наказав, аж зажурив того Івана.
– Як же,– каже,– не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.
Приходить Іван до жінки, тяжко зітха.
– Іване,– каже,– серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?
– Як же,– каже,– мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав та ще таку, що хто його зна, як її зробить!
– Та я сю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!
І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і щоту нема.
– Глядіть же,– каже,– щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс – щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світа принесли!
– Добре! – кажуть.
– Глядіть же мені!
І пішла у хату.
А ті, як ухопляться: той руба, той деревню вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.
– Іване, серце моє кохане, вставай,– каже,– та булку неси!
– Та чи вже ж вона єсть? – пита той.
– Авжеж єсть! Он, подивись, де був ліс…
Встав той, подививсь – скільки гляне: пшениця. «Оце!» – дума.
І пішов до батька з булкою.
– А що,– каже,– а чом ти так довго не приходив?
– Якже,– каже,– скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не вхопиш.
– Та за се, що правда, то правда… Ну, а зробив же, єсть булка?
– Авжеж зробив! От і вона.
«Ну,– дума чорт,– і се ж не абиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.
– Бо ти,– каже,– певно, натопився – се велике діло!
А велить прийти на другий день вечором.
– Добре,– каже Іван,– прийду.
«Певно,– дума,– таке вже загада, що і зробить не можна!»
– Іване, серце моє кохане,- зустріла жінка,– чого ти такий сумний?
– Як же,– каже,– мені не бути сумним, коли отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.
– Не сумуй,– каже,– я се вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.
– Тільки,– каже Іванові,– тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.
(Отобто, як батько спита: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім – знову. Поки-то довідаються!)
Так вони порадились і втекли.
А батько ждав, ждав на другий день ввечері – не йде.
– А чом ти, Іване,– гука – не йдеш до мене?
А слина йому:
– Зараз! – каже.
Той попождав, може, до півночі, знову гука.
– Зараз! – знову йому слина. І так його поповодила, аж розсердився.
– Підіть,– гука на других дочок,– та вбийте його, сякого- такого, і принесіть, то я його з’їм!
– I вже,– кажуть ті, збігавши,– нема й його, нема й її!
«Ну,– дума чорт, аж здивувався,– я,– каже,– хитрий, а се ще хитріший од чорта!»
– Підіть же,– каже,– доженіть їх, то я обох з’їм!
От ті дочки і побігли. Ті за сутки бог зна де стали, а вони таки почали доганять.
От ті оглянуться – коли женуться.
– Ой лишенько ж,– каже жінка,– женуться, що ж нам робить!
– А хто його зна,– каже,– що робить!
– Ну, слухай же,– каже,– я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.
От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він – попом, і ходить по церкві.
От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.
– Чи чуєш ти,– питають,– попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?
А той і обзивається, а до їх не оглядається:
– Бачив,– каже,– як оця церква строїлась, а мене попом наставляли, то бігли.
– Еге-ге,– кажуть,– коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!
От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли.
Вернулись вони, а батько пита:
– А нікого ж,– пита,– не бачили?
– Чом не бачили? Бачили,– кажуть,– серед степу церкву – така стара, аж порохня сиплеться. І в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так,– каже.
– Е,– каже батько,– так то ж самі вони, чом же ви їх не били? Біжіть же,– каже,– знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.
От ті побігли і прибігають на місце – коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічого і не було.
– Мабуть же, то вони! – кажуть.
І побігли дальше доганять.
А ті вже бог зна де стали!
Коли оглянуться – знову женуться.
– Ох, лишенько ж,– каже,– що його робить!
– Ну, слухай же,– каже,– я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.
От і стала вона пшеницею – такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.
Коли вони і прибігають,
– Дідусю, голубе,– кажуть.– Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?
– Чому не бачив,– каже,– бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.
– Еге-ге ж! – кажуть.– Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – і яка ж то хороша! Пора і жать, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!
І вернулись.
А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.
– А що ж,– пита,– догнали?
– Ні,– кажуть,– не догнали.
– А нікого ж не бачили?
– Ні, бачили. Серед степу пшениця – і така ж то хороша- хороша! І сторож.
– А не питали ж у його? – каже батько.
– Чом не питали? Питали. Так і так,– каже.
– А то ж,– каже,– він і есть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну,– каже до жінки,– стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то сі нічого не зроблять.
– Чи бігти,– каже стара,– то й бігти.
І побігли.
Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:
– Ой,– каже,– мабуть, тепер вже пропадемо – батько і мати женуться. Що нам робить?
– А що нам робить, хто його зна що!
– Ну, слухай же,– каже,– я стану водою, а ти селехом[4]. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!
І стала річкою – і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він – селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»
От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти – нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така,– каже,– заляж на три годи каменем!» – Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.
Пішли вони і доходять вони до того города, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:
– Ну, гляди ж ти мені,– каже,– з ким хоч цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я,– каже,– батьків і материн гріх спокутую – на три годи каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди не розпорюй її, поки я не прийду. Оце,– каже,– буде тобі на пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь на горище.
От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов і приходить – і, господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.
– Ти,– кажуть,– гордий став!
А менша дядькова сестра:
– Чом же ти,– каже,– зо мною не хочеш цілуваться? – Плаче.– Хіба,– каже,– ти мені не брат, або я не така, як другі?
Так він неначе того і не чує.
От вона взяла та нищечком тоді ззаду прикралась і поцілувала…
Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці – і де був, і як утікав, а об чім і розказував.
От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже год пройшов, два, або більше).
– Сину,– каже,–то й пора вже тобі жениться,
– Якщо пора,– каже,– то й пора. Шукайте, забув…
Батько й найшов йому таку гарну!
(Де, пак, щоб за царенка, та не гарду!)
Стало весілля.
А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла в город та і злізла на вербу над криницею – може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці – така хороша-хороша!
Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю,– а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:
– Тьху,– каже,– біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!
І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну,–дума,–тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.
Пішла, коли і стрічається з дівчатами.
– А що тут,– пита,– дівчата, чуть?
– Та що,– кажуть,– у пас чуть? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.
– Жениться, весілля?
– Еге!
– А де ж вони живуть, ті ваші царі?
– А отам,– кажуть,– і там…
– Спасибі ж вам,– каже,– прощавайте, бо мені ніколи.
І хутенько туди.
Прибігла – весільні гості. Царенко ходить по хаті – її не пізнав.
Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:
– Чи не можна б, будьте ласкаві,– пита у цариці,– зробить пару голубків і пустить у хату?
– Чом не можна? – кажуть.– Можна.
От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:
– Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?
– Знаю,– каже голуб.
– А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?
– Знаю!
– А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три годи каменем?
І так та голубка все пита голуба, і як дійшла: «А знаєш ти,– каже,– що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» – як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці – усе згадав, пізнав – обніма її, цілує…
– Се ж,– каже,– моя жінка! Се ж отака і така!
Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли – відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.