В часи давно минулі жила собі одна злюща-презлюща жінка. У неї було дві дівчини: одна – рідна дочка, друга – пасербиця. Пасербицю звали Гульбіка. Мачуха примушувала Гульбіку працювати день і ніч: прясти нитки, скубти вовну, прати білизну. Скільки б Гульбіка не працювала, вона не могла догодити мачусі. Якось їй не сподобалися нитки, які напряла Гульбіка. Мачуха розсердилася і викинула клубок. Гульбіка гірко заплакала і почала шукати клубок. Довго вона розшукувала, але ніде його не було, і вона пішла шукати його на дорогу.
У всіх зустрічних вона запитувала:
– Закотився мій кругленький клубочок, чи ви не бачили його?
– Он у той бік якийсь клубочок котився – твій, напевне, і був,– відповідали їй люди.
Дівчина пішла далі і от зустрілася вона з пастухом, який пас корів.
– Закотився мій кругленький клубочок, чи не бачив ти його? – запитала вона у пастуха.
– Бачив, дочко. Нещодавно покотився он туди – напевне, твій і був,– відповів пастух.
Гульбіка пішла ще далі і зустрілася з пастухом, який пас коней.
Розпитала вона і його. Відповів він так, як і інші.
Гірко плачучи і примовляючи, ішла далі Гульбіка.
– Кругленький мій клубочку, куди ж ти подівся? Чи скоро я знайду тебе! Коли не знайду, як же я повернуся додому? Мачуха моя буде лаяти і бити мене.
Ішла та йшла Гульбіка, а клубочка все не було. Вона йшла степом, потім берегом річки. Пройшла страшними ярами та лісами.
Зрештою настав вечір. Стемніло. Нікого не було навколо. Тільки страшне завивання звірів чути було в лісі.
Раптом Гульбіка побачила попереду вогник. Він ледве мерехтів вдалині. Дівчині, поки йшла вона на той вогник, довелося ще пройти через глибокі яри і густі кущі. Наблизилася вона до вогника і побачила маленьку хатинку. Заглянула у віконце, а там сидить баба і пряде вовну. Дівчинка несміливо зайшла до хати.
– Здрастуйте, бабусю! – привіталася вона до старої.
– Здрастуй, дочко! А чого ти сюди прийшла? – запитала баба.
– У мене, бабусю, закотився кругленький клубочок.
Пішла я його розшукувати і от забрела сюди. Коли я не знайду клубка, то мачуха не пустить мене до хати,– відповіла дівчина.
– Гаразд, дочко, не сумуй даремно,– втішила а стара.– Поживи у мене кілька днів, а там – і додому.
– А що я в тебе буду робити? – запитала дівчина.
– Доглядатимеш мене, стару людину, будеш варити мені обід,– відповіла стара.
– Добре, бабусю,– згодилася дівчина і залишилась жити в старої.
Ранком стара сказала їй:
– Дочко, в коморі е пшоно. Ти стовчи його на борошно і вчини на завтра млинці.
– А як вчинити, бабусю? – запитала дівчина.
– Як вчиниш, так і добре буде. Налий води, всип борошна і розколоти,– сказала баба.
Дівчина стовкла пшоно дуже дрібненько, вчинила тісто дуже добре.
– Бабусю, а як спекти млинці? – запитала дівчина.
– Як спечеш, так і добре буде: хай підгоряють та зробляться, хай коробляться та підгоряють,– відповіла стара.
Гульбіка спекла пухкі млинці, намазала їх маслом і почастувала стару.
Слідуючого дня баба сказала дівчині:
– Донечко, я хочу помитись, треба було б лазню протопити.
– А як же її протопити, бабусю? – запитала дівчина.
– Як протопиш, так і добре буде: поклади у піч дров та підпали,– відповіла стара.
Дівчина добре натопила лазню і вчасно затулила комина.
– Бабусю, лазня готова, як тебе довести туди? – запитала дівчина.
– Тримай за руку, та штовхай у шию,– відповіла стара.
Дівчина обережно підвела стару з місця, взяла під руку, тихо й обережно довела до лазні.
– А як тебе попарити, бабусю? – запитала Гульбіка.
– А ти лупцюй і лупцюй мене держалном віника,– відповіла стара.
Гульбіка попарила її не держалном віника, а його духмяним листям, добре вимила її і одвела до хати.
– Ну, донечко, вже як-небудь напій мене чаєм, а потім підеш додому,– сказала стара.
Гульбіка нагодувала її добре і напоїла солодким чаєм.
– А тепер, бабусю, я піду додому,– сказала дівчина.
– Добре, донечко, іди, тільки перед тим полізь на горище. Там є така зелена скринька. Ти візьми її собі і не відчиняй, поки не зайдеш до своєї хати,– сказала стара.
Дівчина попрощалася з нею, взяла скриньку і, радіючи з подарунка, пішла додому. Коли вона вже підходила до двору, з-під воріт вибігла їхня маленька собачка і загавкала:
– Гав, гав, гав, тітонька ішла помирати, а назад іде живою і багатою!
Гульбіка здивувалася з тих слів І гукнула:
– Іди геть, не говори так! – а сама приголубила собачку.
Собачка не послухала і продовжувала гавкати:
– Гав, гав, гав, тітонька ішла помирати, а назад іде живою і багатою!
Мачуха почула гавкіт собаки і побачила, що пасербиця повернулася додому. Від заздрощів та люті вона трохи не луснула.
Гульбіка зайшла до хати, відчинила скриньку і очам своїм не повірила: вона була повна золота і срібла.
Побачила це мачуха і вирішила: «Хай і моя дочка розбагатіє так само, як і Гульбіка».
Мати взяла клубок своєї рідної дочки і викинула його за двері. Клубок покотився. її дочка почала шукати свій клубок, але не знайшла. Тоді вона, хоч і боязко їй було, вийшла в поле і пішла дорогою. їй, так само, як і пасербиці, зустрічалися пастухи, і вона у кожного запитувала:
– Закотився мій кругленький клубочок, чи не зустрічали ви його?
Їй відповідали:
– Бачили, бачили, он у той бік він котився.
Ішла дівчина, йшла і дійшла до тієї ж баби. І так само залишилася в неї жити.
Якось стара сказала їй:
– Донечко, ти б мені млинців спекла.
– А як їх, бабусю, пекти? – запитала дівчина.
– Як спечеш, так і добре буде: хай підгоряють та зробляться, хай зробляться та підгоряють,– сказала стара.
Дівчина так і спекла. Млинці всі підгоріли й покоробились.
Другого дня стара попросила:
– Донечко, я хочу помитися, треба було б лазню протопити.
– А як її протопити? – запитала дівчина.
– Як протопиш, так і добре буде: наклади у піч соломи та підпали, а коли вона вся вигорить, підкинь ще,– сказала стара.
Дівчина затопила лазню соломою, а не дровами. Не дочекавшись того, поки вийде дим І чад, вона зачинила її. Потім зайшла до хати, щоб повести стару до лазні, і сказала:
– Бабусю, лазня готова, як тебе туди повести?
– Та вже як буде, візьми за руку та штовхни в шию,– сказала стара.
Дівчина так і зробила.
– Бабусю, а як тебе попарити? – запитала вона в лазні.
– Як попариш, так і добре буде. Візьми та побий мені спину держалном віника,– мовила стара.
Дівчина так і зробила. Потім вона, як вела в лазню, так і додому повела стару: тримала її за руку і штовхала в шию.
Коли вони повернулися додому, стара сказала:
– Я, донечко, після лазні пити захотіла. Ти вже напій мене чаєм, а потім підеш додому.
Дівчина якось уже напоїла стару чаєм. Після того вона сказала:
– Бабусю, чи не час мені вже додому йти?
– Іди, дочко, тільки не з порожніми руками. На горищі є така жовта скринька, ти візьми її собі. Тільки не відчиняй її, поки не зайдеш до своєї хати,– сказала стара.
Дівчина взяла жовту скриньку і пішла додому. Коли вона підходила до двору, собачка побачила її, вибігла з-під воріт і загавкала:
– Гав, гав, гав, тітонька йшла, щоб забагатіти, а йде ні з чим!
Мачуха почула собачий гавкіт, дуже розсердилася на неї і навіть побила.
Дівчина зайшла до хати, зламала замок від своєї скриньки і відчинила її.
І що ж вона побачила? Уся вона була сповнена гадюками та жабами. Гадюки з шипінням виповзли з скриньки і почали їх жалити. Мачуха стала кричати, але ніхто не прийшов на допомогу. А собачка не лише не забула образи за те, що її побили, а ще й злорадно приказувала:
– Ти мене побила, Гульбіку кривдила, то хай тебе гадюки жалять!
Вона почала захищати тільки Гульбіку, яка пожаліла і приголубила її тоді, коли собачку била мачуха.
Усіх гадюк, які підповзали до пасербиці, собачка хватала і розривала на куски.
Мачуха і її дочка повмирали від гадючої отрути, а Гульбіка з собачкою залишилися живі і назавжди забули про мачуху.