Був цар і цариця, які довго не мали дітей. Аж через двадцять років знайшлася у них дівчинка. Назвали її Рузею. Та хоч мала дівоче ім’я, а росла на царському дворі, де весь час марширувало військо, і змалку захотіла стати офіцером. Рузя була ще майже дитиною, тому цар ні в чому не перечив їй – віддав дочку до вищої військової школи. Але дівчина росла і так добре вчилася, що у школі першого нікого не було – тільки одна вона. І найвищий військовий водитель подумав собі легко: «Візьму її за жінку!» Що подумав, те їй і сказав:
– Слухай сюди, Рузько. Скоро ти скінчиш свої класи, і я би хотів так, аби ми двоє побралися.
Рузя засміялася:
– Такого не буде, бо ви вже старий!
Військовий водитель розгнівався на дівчину. І що він надумав? Доповів цареві так, що, мовляв, його дочка ходить з молодими вояками.
Це вже розсердило й царя. Він розміркував: Рузя стала дорослою і не сьогодні-завтра свої права має у руках. Та щоб його єдина дочка гуляла з вояками? Щоб зганьбила його сиву голову? Не хотів і бачити такої дочки. Закликав свого стражника, грізно наказав:
– Запрягай у бричку чорних коней і повези Рузю у найтемнішу хащу. Там шаблею зарубай її і принеси від неї тільки серце.
Стражник, як почув такі слова, то аж похолов: ба що цареві сталося? Наказує єдину дитину зарубати шаблею, а ще таку красуню, маєтну відданицю! Але ліпшого немає: наказує ж цар! Стражник узяв дівчину на бричку і завіз у хащу. Там на одній поляночці зостановив коней, а сам зліз із брички, упав на траву і почав дуже плакати. Рузя зіскочила униз, нахилилася над ним і переговорює:
– Чого ви заплакали, через яке діло?
– Де би я не плакав, – відповідає стражник, – коли ти, небого, виростала на моїх очах, а я нинішнього дня маю тебе зарубати шаблею і принести цареві твоє серце. Мушу то зробити на царський наказ.
Рузя подумала і каже:
– Слухайте мене. Вбийте свою собаку і понесіть цареві псяче серце. А щоб вам повірили, що серце моє, понесете і мою одежу.
Стражник зробив так, як наказала Рузя. Поніс цареві псяче серце і дівчине плаття.
А Рузя залишилася у хащі зовсім гола. Сховалася в дуплі, заночувала. Але вранці лісникові пси завітрили її. Кинулися до старого бука, скачуть на стовбур, гавкають. Підійшов лісник. Глянув, а в дереві, в дуплі, стоїть дівчина. Нараз відкликав своїх псів і каже до неї:
– Не бійся, дівчино, виходь.
А вона відказує:
– Я не можу вийти, бо не маю плаття.
– Тоді чекай, нікуди не йди. Я побіжу до міста, куплю тобі одяг…
Так воно й було. Лісник пішов до міста, купив дівчині плаття та ще й приніс їй хліба.
Царівна одяглася у просту спідничку, з’їла сухий окраєць і дуже їй сподобалося в лісі.
– Я нікуди звідси не піду! – говорить лісникові. – Тут буду собі жити.
А молодому лісникові дівчина полюбилася.
– Чи хотіла б ти мене за свого чоловіка? – запитав її. Дівчина одразу дала згоду, бо ліпшої долі не було.
Вони пішли у просте село, де лісник мав хату. Там одружилися й живуть. Скоро народився у них хлопчик, і в молодій родині стало ще веселіше. Так жили три роки.
На третій рік ударили в бубон – кличуть на війну. Пішов лісник, пішов його кум – із села забрали всіх чоловіків. Рузя залишилася одна. Якось прийшла до куми і каже:
– Ой кумочко, я мушу бути дома, бо мала дитина. Купіть мені у місті білого полотна і всіляких шовкових ниток.
Кума купила, що вона казала. Тоді Рузя сіла до роботи – взялася вишивати. Вишила три рушники і знову – до куми:
– Ой кумочко, продайте за мене ці три рушники.
Жінка запитала:
– А скільки просити?
– Нічого не просіть. Хто скільки дасть – то й добре.
Кума радо винесла рушники на ринок – такі були красні. Простий народ на те й не дивився, бо дорогі речі! Та підійшов один пан і каже:
– Скільки, жінко, хочеш за ці рушники?
Вона відповідає:
– Скільки дасте за своєю дякою, за стільки й продам.
Пап обдивився рушники, а на них – царські знаки. Нараз вийняв три тисячі срібних і заплатив жінці.
Кума дуже зраділа і прибігла з грошима до Рузі:
– Люба моя кумочко, у вас – золоті руки! За рушники дали стільки грошей, скільки я ще своїми очима ніколи і не виділа!
А Рузя не рада:
– Всі ті гроші я залишу вам. Тільки ви побудьте з моєю дитиною, бо я мушу іти на війну.
А на той час її чоловік дослужився вже до командира, бо ще в лісі вмів добре стріляти. У його загоні – й кум. Лісник часто пише додому листи, але вони йдуть довго. А командир хотів би дуже знати про малого сина, чи вже щось підріс. Каже своєму кумові;
– Я відпущу тебе додому. Підеш і подивишся, який великий твій похресник. Повернешся й покажеш мені.
Так і було. Рушив кум додому. А в ті часи ходилося пішки, хто поспішав, то йшов навпростець. І не так то робилося швидко, як я розповідаю. Добився кум до свого села, але першим ділом зайшов до куми. Бачить, вона молода і красна, якби була з царської родини. І почав казати:
– Рузько, я повинен тебе засмутити. Твого чоловіка на війні забило. Ще такого і такого дня впав на моїх очах…
Але тим часом надійшов і лист. Чоловік відписував, що він, як командир, послав додому кума, аби той дізнався, як вони живуть, чи вже великий у них син.
Рузя глянула на кума спокійними очима, бо вона була розумна жінка, мала добру школу. Сказала так:
– Запряжемо завтра моїх коней, сядемо на віз і поїдемо обоє. Я хочу подивитися, де ви поховали мого чоловіка.
Так і було: другого дня вранці вони зібралися і їдуть. Приїхали на високий міст. Кум зупинив коней, схопив Рузю за волосся і тягне до води. Але вона недаремно вчилася у військовій школі – полетів униз і кум. Рузя не втопилася, бо вміла добре плавати. Витягла на берег і кума-вояка, та вже мертвого.
Привезла нещасника в село, дала поховати. А сама перебралася в його вояцьку форму і пустилася в дорогу: просто на війну!
Та що тоді творилося у царському дворі? Прийшла сумна звістка, що на війні вбитий найвищий водитель, військо розбігається. Старий стражник, котрий мав у хащі зарубати Рузю, вже не служив у царевій варті. Він згадав, що дівчина залишилася жива й має добру військову науку. Але де її знайти? Одягся старий стражник в останнє лахміття і пішов поміж людей – перезнає про Рузю. Раз лиш чує, що люди говорять: на війні з’явився такий витязь, що все військо йде з ним уперед. Ворог тікає, як сліпий!
Старий не встиг вернутися додому, як війна скінчилася.
Цар наказав, аби всі війська, що повертаються додому, проходили перед його палацом. Так і було: війська марширували, і всі офіцери доповідали сивому цареві, як вони воювали.
А лісник вів свій загін останнім. Хлопці врубали такий крок, що палац затрясся. Але цар їх зупинив:
– Уже пройшло майже ціле військо, а я ніде не бачу того витязя, з яким ми виграли війну.
– Він позаду, – доповів лісник. – Він у нас найнижчий.
Цар хотів, щоб витязь приголосився сам.
Ей, коли став перед ним вояк, коли замахав шаблею, віддаючи честь, то шабля аж зламалася.
– Ну, так щиро не вітав мене жоден офіцер! – похвалив вояка цар і разом з командиром запросив до гостини.
Ой, то була велика гостина – не можна й розповісти. Скажу одне, що коли всі гості добре розвеселилися, витязь кинув шапкою під ноги, з-під якої нараз розпустилося зібране волосся:
– Чи впізнаєте мене, царю?
І цар, і цариця впізнали свою Рузю, зраділи ще більше. Рузя тут же підвела до них свого чоловіка, тепер командира. І цар обох прийняв на свою ласку. Залишив їх жити у палаці, а невдовзі передав їм царство.
Вірте чи не вірте, а так воно було.