Цю казку розповіла баба дідові, а дід – сусідові, сусід – кумі на толоці, кума – вороні і сороці. Сорока жити не могла, доки всім не рознесла. Від неї і я знаю і вам розповідаю.
Жив на світі парубок, високий і стрункий, як молодий дубок, а гарний, як принц. Через нього усі дівчата сохли, як бадилини, матері хотіли привернути серце хлопцеве до своїх доньок.
Коли настав на те час, легінь оженився з Орисею, найбіднішою дівчиною села.
Багатії спочатку ойкали від здивування, а потім стали глумитися:
– Звик на печі орати на картоплю, а в подертих постолах пшеницю сіяти!
– Він не міг покинути біду, бо то його рідна неня!
– Чого нам .шкодувати? Коло його хати – ні кола, ні хвоста, а в макітрі горобці цвірінькають.
Після весілля неборака погаздував трохи і тяжко заслаб. Ліг на піч і більше не вставав.
До хати прийшли люди, близькі й далекі родичі. Він промовив до них:
– Мені приснився чудернацький сон. Мавка нашого лісу просунула голову у вікно і сказала, що я видужаю тільки тоді, коли найвродливіша молодичка станцює переді мною в такім убранні, якого ще світ не бачив.
Багатії знову порозв'язували свої язики і стали вимахувати ними, як мітлами:
– Най Орися танцює перед ним. Побачимо, де вона візьме вбрання, якого ще світ не бачив!
– Вона має лише одну конопляну сорочку, що на ній…
– Не хотів багатої – най тепер погибає!
– Через ту голодранку чекає на бідолаху чорний хрест!
– Най іде посміттюха світ за очі і не вертається без того вбрання!
Орися чула ці нарікання, бачила як мучився чоловік, але не могла йому нічим допомогти. Одного дня вона вийшла за ворота і сказала:
– Не вернуся додому, доки не знайду такого вбрання, якого ще світ не бачив!
Довго йшла Орися. Якось уночі добралася до темного, непролазного лісу. Блукала нетрями, сльози витирала, долю проклинала. З гіркою бідою вийшла на невеличку галявину, де була хатка. Постукала в шибку. Але ніхто не відповів. Набралася Орися сміливості, ввійшла до середини. Там не було ні душі. Засвітила каганець, зварила собі вечерю і лягла на піч спати.
Десь опівночі затряслася земля, задзвеніли вікна, двері відчинилися навстіж. Через поріг переступив трістенник[1]. Вишкірив зуби і покликав:
– Молодичко, в танець!
Перелякана Орися відповіла з печі:
– Я б пішла в танець, та не маю такої файної сорочки, якої ще світ не бачив.
Трістенник вийшов надвір і за якусь хвилину приніс нову сорочку, вишиту різнокольоровими цяточками, які виблискували, як зірки на небі. Від неї йшло таке сяйво, що аж очі сліпнули. Трістенник кинув сорочку на піч й прохрипів:
– Молодичко, в танець!
– Я б пішла в танець, та не маю горботки такої файної, що світ ще не бачив.
Трістенник вийшов надвір і за якусь хвилину приніс нову горботку, на якій цвіли і переливались, мов на лісовій галявині у травні, різні квіти. Кинув ту горботку на піч і прошипів:
– Молодичко, в танець!
– Я б пішла в танець, та не маю таких файних капців, яких ще світ не бачив.
Трістенник метнувся до сіней, загупав, загрюкав, а за хвилину повернувся з чудовими капцями в руках. Вони були золоті, обцаси[2] у них срібні, а круглі пряжки виблискували, як місяць. Шпурнув їх на піч і крикнув:
– Молодице, в танець!
– Я б пішла в танець, та не маю таких панчіх, яких ще світ не бачив.
Трістенник вискочив за двері, десь там шпортався по закутках, бубонів собі під ніс. Влетів знову до хати і кинув на піч панчохи, тонкі, шовкові, виткані із сонячного проміння. Тоді закричав:
– В танець!
– Я б пішла в танець, та не маю файних стрічок і ковтків таких, що світ не бачив.
Трістенник заскреготав зубами, погрозив Орисі кулаками і стрімголов кинувся з хати. Десь там дряпався по стінах, шелестів старим листям на горищі, лаявся, потім повернувся, кинув на піч коробочку із стрічками, як довгі шматки веселки, ковтками, як затвердлі дівочі сльози, і заревів:
– Задрипанко, в танець!
– Я б пішла в танець, та не маю файного намиста.
– Звідки ти взялася на мою голову! – заревів трістенник. Схопив люто хвоста в зуби, вдарив ногою у двері і шугнув до сіней. Там стукав ратицею об долівку, вовтузився, з кимось бився. Потім так рвонув через поріг, що аж простягнувся посеред хати. Люто жбурнув Орисі намисто, та таке гарне, ніби хтось нанизав на золотий промінь вечірні зірки і крапельки роси.
– Відьмо, в танець!
Орися вже мала все для танцю. Тепер не знала, що казати, тому почала мимрити і розтягувати слова:
– Я би пі-шла в та-нець, та не ма-ю та-кого ві-ноч-ка, що світ не ба-чив.
– А щоб тобі! – скаженів трістенник.– Чи не до шлюбу з тобою іти?
Бив хвостом по землі, аж курява піднялася в хаті. Уже хотів іти за віночком, але десь закукурікав півень, і трістенник мов крізь землю провалився.
Вранці Орися забрала те вбрання і побігла у своє село. Одяглася, як на свято, і почала танцювати перед своїм чоловіком. Він так втішився, так звеселів, що скочив з печі і собі пішов у танець.
Так Орися врятувала чоловіка, а злі люди позав'язували язики.
[1] Трістенник – чорт. [2] Обцас – каблук.