КазкиНародні казкиКазахські народні казкиБагатий і бідний – Казахська казка

Багатий і бідний – Казахська казка

Синя пташка

Дуже давно жили на світі два брати. Старший брат був бідний, а молодший багатий. У молодшого дітей не було. Він займався торгівлею і мав багато грошей.

Єдиним багатством старшого брата були два його сини: Хасен і Хусаїн. Влітку, коли достигали ягоди, Хасен і Хусаїн ходили збирати ожину. Мати продавала її. На це і жила сім’я.

Якось опівдні брати йшли берегом річки. Навкруги було тихо, сонце сліпило очі так, що важко було роздивитися, чи тече вода в річці, чи ні. Раптом перед ними із трави вилетіла небаченої краси синя пташка і швидко знялася у височінь. Хлопчики не встигли роздивитися її і вирішили пошукати гніздо. Незабаром знайшли його. В гнізді були білі, з голубими цяточками яйця. Хасен і Хусаїн зраділи знахідці, бо вже зголодніли. Але яйця були такі маленькі, що брати вирішили: «Якщо їх з’їмо, досхочу не наїмося. Краще віднесемо їх дядькові, може, він щось за них дасть». Не заходячи додому, вони попрямували до багатія.

– Де ви взяли ці яйця? – запитав він.

– Знайшли в полі, коли збирали ожину,– відповіли брати.

Дядько, на превеликий подив Хасена і Хусаїна, дав за яйця сто карбованців і сказав:

– Якщо ви спіймаєте саму пташку, я дам вам ще двісті карбованців.

Хасен і Хусаїн не знали, навіщо йому синя пташка. Вони взяли сільця і пішли на берег. Швидко знайшли гніздо, приладнали пастки й заховалися у траві.

Невдовзі прилетіла пташка, зиркнула довкруги, а коли переконалася, що небезпеки немає, влетіла в гніздо і – потрапила у сільця. Братам було шкода чудесної птиці, але все ж таки вони віднесли її дядькові. Скупий чоловік на цей раз дотримав слова і дав племінникам двісті карбованців, цукру і дещо з одягу. Все це брати принесли додому. Мати і батько були дуже раді.

Але недовгим було щастя в сім’ї бідняка.

Серце синьої пташки

Ні батько, ні сини не знали, що дядько приніс пташку в хату, зарізав її, а жінці наказав:

– Я повернуся увечері. А ти приготуй з неї обід. І дивися мені, щоб ніхто не взяв ні шматочка! Зрозуміла?

Жінка подумала: «Який з неї буде обід, коли чоловік за один раз з’їдає барана?» Але промовчала. Обпатрала бідолашну пташку, порізала на маленькі шматочки, кинула у казан, залила водою й поставила на вогонь, а потім пішла до сусідки і затрималася там.

У цей час Хасен і Хусаїн прийшли до родичів, щоб довідатися, що сталося з їхньою знахідкою. Вони увійшли до кімнати і побачили, що нікого немає, а над казаном піднімається густа пара.

– Невже це парує наша пташка? – запитав здивований Хасен.

– Можливо, вона,– відповів не менш здивований Хусаїн.

Брати підійшли до казана, підняли кришку й побачили пташине м’ясо.

– Давай з’їмо по шматочку! – запропонував Хасен.

– Давай! – погодився Хусаїн.

Хасен виловив ложкою серце, брати з’їли його й пішли.

Невдовзі повернулася господиня і почала накривати на стіл. Вона витягла на тарілку м’ясо та зблідла: серця не було. «Ох і перепаде мені від чоловіка! Не треба було так довго сидіти у сусідів!» – картала вона себе. Але словами нічого не вдієш. Жінка побігла у двір, спіймала півня, зарізала його, витягла серце, кинула у казан і заспокоїлася.

Увечері прийшов чоловік. Повечерявши, він хитрувато підморгнув жінці, усміхнувся й промовив:

– Ну, люба, бог дав нам щастя! Ранком, коли прокинемося, під подушкою у нас буде золото.

Жінка нічого не сказала, лише соромливо потупила очі й пішла стелитися. Уранці вони заглянули під подушку – ніякого золота там не було.

Чоловік і жінка перетрусили усе ліжко, але нічого не знайшли.

У лісі

Хасен і Хусаїн дуже здивувалися, коли уранці побачили під своїми головами по мішку золота. Здивувалися і зраділи батьки. Батько ніколи не бачив такого багатства, тому зразу ж побіг за порадою до свого брата.

– Ой брате, поясни мені, що трапилося? Сьогодні під подушками хлопців ми знайшли по мішку золота. Це добре чи погано?

Очі купця заблищали від заздрості. Він опустив їх додолу і сердито сказав:

– Погані твої справи, дуже погані! Це зробили злі духи. Якось я говорив про таке з одним муллою, і він, милістю Аллаха, сказав: «Це злі духи псують людину! І її треба негайно покарати». Візьми своїх синів, відвези куди-небудь і вбий, інакше вони принесуть тобі горе.

Батько повернувся додому сумний. Він довго думав, що робити, і вирішив: «Убивати своїх дітей я не буду. Відвезу їх далеко в степ чи в ліс, щоб мої очі не бачили, а вуха не чули про їхню смерть». Другого дня він позичив у сусіда віз, посадив синів і сказав:

– Зараз я відвезу вас туди, де багато-багато ягід. А увечері приїду, а ви повинні назбирати два кошики ожини.

Довго їхали вони степом, поки не опинилися на узліссі дрімучого лісу. Між стовбурами віковічних дерев хлопчики побачили густі кущі ожини, на яких було багато ягід.

– Ось тут ви залишитеся й збиратимете ожину.

Більше нічого батько не сказав, тільки відвернувся та, втираючи сльози, пішов до воза.

Увесь день збирали Хасен і Хусаїн ожину. А коли стемніло, сіли перепочити. Вони чекали, ось-ось приїде тато. Але він так і не приїхав. Довелося хлопцям заночувати у лісі. Уранці вони знову побачили під своїми головами по мішку золота.

Хлопці не доторкнулися до нього, а пішли лісом, куди дивилися очі. Через деякий час зустріли вони старого мисливця.

– Добрий день, дідусю,– привіталися брати в один голос.

– Добридень, діти! Звідки ви і куди прямуєте?

– Звідки – не знаємо, ліс великий, а йдемо до першого зустрічного. У кого нема дітей, будемо тому за діток.

– У мене немає дітей, будьте мені синами. Підете до мене? – запитав старий.

– Підемо,– погодилися хлопці.

Мисливець був на коні. Він посадив на нього дітей і сказав:

– Кінь сам привезе вас до мого житла!

Хлопці подякували старому:

– Дідусю, там де ми спали, лежать два мішки золота, заберіть їх.

Довго жили Хасен і Хусаїн у старого мисливця, звикли до життя у лісі, навчилися добре стріляти та самі стали досвідченими й сміливими мисливцями»

Тим часом бідний мисливець розбагатів і став уже найбагатшою людиною у тих краях.

А коли хлопці виросли, золото вже не з’являлося під їхніми подушками. Якось вони довго говорили між собою і згадали своє минуле.

– Чи пам’ятаєш ти, Хусаїне, старе прислів’я? – запитав Хасен.– «Де б не бігав собака, він повернеться туди, де знайшов кістку з м’ясом, а людину завжди тягне туди, де вона народилася». Поїдем, Хусаїне, розшукаємо наших батьків!

– Думки мого брата – мої думки, куди ти – туди і я,– відповів Хусаїн.

– Поїдемо!

От прийшли вони до мисливця й сповістили йому про своє рішення. Жаль було старому молодих джигітів, і він сказав:

– Я міг би подарувати вам отару худоби. Але бачу, що вона вам не потрібна. Я бажаю вам щасливої дороги і успіху у пошуках батьків!

Він дав Хасену і Хусаїну двоє найкращих скакунів і вирядив хлопців.

Семиголовий змій

Не один і не два дні їхали брати і нарешті побачили, що дорога роздвоїлася.

– Тут наші шляхи розійдуться,– сказав Хасен,– ти їдь праворуч, а я поїду ліворуч.

– Хай буде так,– погодився Хусаїн.– Але де б ми не були, ми зустрінемося тут, коли повертатимемося назад!

На роздоріжжі брати устромили у землю ножа з дерев’яною ручкою.

– Цей ніж покаже, чи живі ми, чи мертві,– сказав Хусаїн.– Якщо хтось із нас загине, то половина ручки, повернена до його дороги, згорить.

Брати попрощалися і поїхали в різні боки.

Коли Хасен проїхав декілька перелісків, він побачив перед собою велике місто. На всіх його вулицях висіли великі чорні стяги.

– Чому ваше місто в жалобі? – запитав він у якоїсь бабусі.

– Бачу, ти здалека,– відповіла жінка.– Що ж, послухай, якщо хочеш! З’явився у нас ненажерливий семиголовий змій. Кожного дня ми віддаємо йому одну дівчину і одного зайця. Сьогодні прийшла черга віддати змієві ханську дочку. Хан всюди оголосив: хто переможе змія й врятує Ханшаїм, за того він віддасть її заміж. Але не знайшлося в нашому місті таких сміливців, ось хан і наказав повісити повсюди чорні стяги.

Хасен попрямував до ханського палацу. Хана у цей час в палаці не було, але в одній із кімнат Хасен побачив зв’язаного зайця, а поряд з ним небаченої краси дівчину. Чорні коси її були, як узбецький шовк, а погляд – як сонячне проміння. Побачила Ханшаїм юнака й затремтіла.

– Не бійся,– заспокоїв її Хасен.– Я врятую тебе від змія. Але чим ти віддячиш мені?

– Якщо ти звільниш мене, я вийду за тебе заміж.

Хасен погодився, а потім сказав:

– Я довго їхав і дуже втомився. Мені треба відпочити. А коли з’явиться змій, розбуди мене!

Хасен уже спав, як раптом щось загриміло, застукотіло і двері розчинилися. Ханшаїм з переляку заклякла. Спочатку вона побачила на порозі одну голову змія, потім другу, третю… і, отямившись, почала швидко будити Хасена.

Але утомлений Хасен спав міцно. Він не прокинувся навіть від криків дівчини. А змій підповзав все ближче і ближче.

Ханшаїм втратила останню надію на порятунок і скорилася долі. Вона гірко заплакала, а її великі гарячі сльози закрапали на обличчя хлопця й обпекли його.

Хасен прокинувся, побачив змія, схопив свій важкий меч кинувся на потвору. Довго вони билися, але джигіт переміг змія і відрубав йому всі сім голів.

Ханшаїм була врятована. Вона підійшла до юнака і віддала йому свій золотий перстень. Хасен вийшов з палацу. А в цей час у двері зазирнув ханський візир Кантас. Коли він побачив, що дівчина жива, а змій убитий, візир здивувався, але миттєво збагнув, що є нагода вислужитися перед ханом. Не показуючись Ханшаїм, він побіг до хана з радісною звісткою:

– Я убив змія і врятував вашу дочку! Вона повинна стати моєю дружиною.

– Я згоден! – радісно відповів хан. І наказав прикрасити місто білими стягами й оголосити усім городянам, що змія більше немає, а Ханшаїм врятована. Хан скликав усіх мулл, щоб справити весілля дочки з Кантасом. У цей час у палаці з’явився Хасен. Він почув, як візир хвалиться своєю перемогою, і сказав:

– Ти брехун і боягуз! Чим ти доведеш, що убив змія? Змія убив я!

Всі обернулися до Хасена і стали його розглядати.

– А чим ти доведеш? – зухвало запитав візир.

– У мене є доказ,– мовив джигіт і витяг із кишені обручку.

– Він украв цей перстень у Ханшаїм! – закричав підступний Кантас.

– Якщо ти убив змія,– сказав Хасен,– то зможеш підняти його мертвого і перенести на інше місце.

Кантас підійшов до змія, але не зміг навіть зрушити його. Тоді до змія підійшов Хасен. Він легко підняв його і кинув через вікно у річку. Хан покликав дочку. Ханшаїм подивилася на хлопця і сказала:

– Мене визволив цей молодий джигіт, і я сама подарувала йому перстень.

Хан вигнав візира Кантаса і видав дочку заміж за Хасена.

Минув час, Хасен усе більше й більше сумував. Йому обридло жити у розкішному палаці, і все частіше він виїжджав на полювання.

Якось опівдні Хасен їхав берегом річки. Припікало сонце, поряд з конем біг гарний мисливський собака. Біля кущів Хасен зрізав паличку і підганяв нею коня. Раптом повіяв холодний вітер і пішов сніг. Хасен почав озиратися, де б заховатися від заметілі, і побачив високе дерево. Це була ялина, укрита м’яким снігом. Вона нагадувала великий намет. Хасен сховав під деревом коня й собаку, назбирав хмизу, розклав вогнище і почав грітися. Несподівано він помітив на дереві стару жінку – вона сиділа на гілці і так жалібно голосила, наче завивала хуртовина.

– Чого ти плачеш? – запитав Хасен.– Може, тобі холодно? Злізь з дерева й погрійся біля вогню.

– Я не можу злізти,– сказала старенька,– бо боюся собаки. Дай мені твою паличку!

Хасен не знав про чарівну силу лозини і простяг її жінці. Стара підняла паличку і обернула Хасена, коня й собаку на три каменюки, які так і залишилися під ялиною.

У пошуках брата

А тепер повернемося до Хусаїна. Розпрощавшись із братом, Хусаїн дістався до великого ханства, завоював престол і став ханом. В той день, коли з Хасеном скоїлося лихо, Хусаїн засумував і вирішив розшукати брата. Спорядив коня, вирушив у дорогу й нарешті приїхав на те місце, де розлучився з братом. Ніж стирчав із землі, але та половина ручки, що нахилилася в бік Хасенової дороги, згоріла. Хусаїн зрозумів, що брат у біді, та й вирішив: «Я знайду його як не живого, так мертвого!»

Хусаїн рушив дорогою, якою поїхав брат, і невдовзі прибув до міста, у якому жив Хасен. Його зустріли як почесного гостя і повели до палацу. Там він побачив красуню й дізнався, що вона – братова дружина. Але Хасен десь пропав.

Візир Кантас, який повернувся після смерті Хасена до ханського палацу, був дуже привітний і запобігливий. Це викликало підозру у джигіта. «Щось тут недобре,– міркував він.– А може, мій бідний брат став жертвою цього візира?» Всю ніч Хусаїн думав про це. А уранці, довідавшись од Ханшаїм, що брат не повернувся з полювання, Хусаїн сам поїхав берегом річки на його пошуки.

Як і Хасен, Хусаїн потрапив у заметіль. Під тією ж ялиною він розклав багаття, а потім побачив на дереві стару жінку і пожалів її.

– Злізайте, бабусю, з дерева й погрійтеся,– сказав він.

– Я боюся твоєї собаки,– відповіла стара,– зачекай, я посварюся на неї паличкою!

Хусаїн подивився на бабу і начебто щось штовхнуло його в серце. Він усе зрозумів. Хусаїн не дозволив старій підняти чарівну паличку і закричав:

– Ану злазь, бо застрелю!

Стара затремтіла від жаху і злізла.

– Скажи, де мій брат,– запитав він.

– Камінь, на якому ти сидиш, і є твій брат,– відповіла чаклунка.– Візир Кантас наказав мені заманити його сюди й заворожити. Пожалій мене, я поверну тобі брата. Візьму лозину, заховану між гілками, і помахаю нею.

Не встиг Хусаїн підняти паличку, як побачив перед собою замість каменя брата.

Повернення до батьків

Довго гостював Хусаїн у Хасена та якось сказав йому:

– Я хочу нагадати тобі одне прислів’я, яке ти сказав мені у старого мисливця: «Собака шукає місце, де наївся, а чоловік, де народився». Може, настав час розшукати наших батьків?

– Хоча ти і не зовсім вірно повторив прислів’я, але я згоден. Якщо ми хочемо знайти наших батьків живими, то нам треба збиратися в дорогу.

Як надумали, так і зробили. З першим караваном Хасен і Хусаїн вирушили в дорогу. І в святковий день приїхали до рідного міста. На площі був ярмарок, і брати зразу ж побачили свого дядька. Він зустрічав великий караван з товарами. Племінників він не впізнав, а коли ті назвали себе, почав підлещуватися до них.

– А де наші батько й мати? – разом запитали Хасен і Хусаїн.

– Тут, у місті. Тільки навіщо вам старі, які давно не бачать світла? Ви багаті й живіть собі на втіху! – сказав дядько.

Але брати не дослухали його і поспішили до батьків. Вони довго розпитували людей, поки знайшли на околиці міста стару напіврозвалену хату. Вікон у хаті не було, Хасен і Хусаїн запалили вогонь і побачили перед собою своїх сліпих батьків в брудній, поношеній одежі.

– Тато! Мамо! Що з вами трапилося? – закричали хлопці,– Чому ви сліпі?

Мати заплакала, коли пізнала рідні голоси, а батько, ледь стримуючи сльози, сказав:

– Невже наші сини, які давно померли, прийшли до нас?

Хлопці довго розповідали про своє життя. А потім Хасен запитав старого:

– Чому ти залишив нас у лісі?

– Чому не приїхав за нами? – додав Хусаїн.

– Не ображайтеся на мене, дітки, заридав батько,– Ваш дядько сказав, що по волі Аллаха я повинен віддати йому золото, а вас убити, тому що вами заволодів злий дух. Але ми не змогли жити без вас. Ви бачите, які ми стали. А мій брат нічим не допоміг нам. А тепер ми не можемо навіть побачити вас.

Батько замовк, а хлопці побігли на базар. Вони схопили свого скупого і жорстокого дядька й кинули його у глибоку криницю. А коли повернулися додому, то побачили, що батьки самі ідуть їм назустріч. Здивувалися брати і зрозуміли, що й тут допомогла чарівна паличка.