Жив колись на світі селянин. Мав він доньку, гарну-прегарну. Аж люди веселіли, коли її бачили.
Одного вечора, повернувшись із поля, сиділи вони удвох біля хати, відпочивали. Раптом рипнула хвіртка, і у двір зайшла якась жінка з дівчиною. Підійшли ближче. Жінка й каже:
– Я твоя двоюрідна сестра, а це моя донька. Ми жили далеко звідси, тому й не приходили до вас.
Селянин зрадів гостям.
– Доню,– каже він своїй дочці,– поцілуйся з тіткою і своєю сестрицею. Це єдині наші родичі в цілім світі.
Потім жінка розповіла, що чоловік її помер; тяжко їм було жити в селі без рідних, от вони й прийшли сюди.
– Дозвольте нам залишитись у вас! Ми будемо допомагати вам по господарству.
– Залишайтеся,– відповів селянин.– Ми хоч у бідності живемо, але шматок хліба й для вас знайдеться. Я буду тільки радий. Та й дівчатам буде веселіше.
Селянинова донька також зраділа гостям. Стала їх обнімати, цілувати. Вона й не знала, що до них лихо стукає в хату!..
Перші дні жінка була лагідною, доброю, та згодом вона все взяла в свої руки. Що хотіла, те й робила. Коли селянин ішов працювати в поле, вона з ним відсилала і його доньку, а сама зі своєю донькою сиділа в холодку.
Якось селянин пішов у місто продавати олію. Жінка й каже його доньці:
– Бери глек і йди по воду.
Дівчина пішла до криниці, зачерпнула води, але мотузок обірвався, і відро шубовснуло на дно.
Повернулася вона додому з порожнім глеком, розповіла все, що сталося.
Жінки заходилися кричати:
– Біжи витягни відро і без нього не вертайся!
Бідолаха знову пішла до криниці. Хоч як старалася, не могла дістати відро. Втративши надію витягти його, дівчина почала спускатися в криницю, тримаючись за виступи каміння. Вже дісталася до самої води, нахилилась, щоб узяти відро, коли бачить – двері. Дівчина відчинила їх і опинилася на стежці, що вела в підземелля.
Ішла вона потемки. Раптом попереду з’явився широкий прохід. Стало ясно та гарно. На полі колосилося жито, зеленіли дерева, вітерець бавився в квітах.
Жито запросило дівчину:
– Збери мене, добра дівчино! Я вже дозріло. А серпа візьми он там, під шовковицею.
Дівчина зібрала жито та й пішла далі.
– Збери нас, дівчино,– обізвалися до неї квіти,– буде тобі гарний букет.
Дівчина нарвала багато квітів: червоних, білих, блакитних.
Незабаром вона опинилася посеред поля. Перед нею виріс мармуровий палац, навколо нього росли троянди й жасмин. По голубому озеру, шо було біля палацу, плавав білий лебідь. Побачивши дівчину, він вигукнув:
Ось і красуня з дикого краю,
Я вже давно її тут виглядаю!
Відчинилися двері палацу, і назустріч вийшла в дорогій сукні старенька жінка із зблотою паличкою.
– Що тобі треба? Як ти сюди потрапила? – спитала вона.
Дівчина розповіла жінці, що з нею трапилося, і гірко заплакала. Жінка запросила її до палацу. А там! На підлозі валялося сміття, по кутках висіло павутиння. Все запорошила пилюка.
– Я вже стара,– сказала жінка,– сил нема все це прибрати.
– Не журіться,– відповіла дівчина,– я вам допоможу.
Вона підмела зали, повитирала пил, принесла з озера води і повимивала все чисто. Заблищав у палаці мармур, засяяв кришталь, срібло і золото.
Дуже зраділа жінка, коли побачила, як справно дівчина працює. А потім спитала, що вона хоче в нагороду.
– Нічого мені не треба,– відповіла дівчина.– Я рада була вам допомогти.
Попрощалася вона з жінкою та й пішла до криниці. Нахилилася, щоб дістати відро – дивиться, а води вже в криниці немає.
Коли дівчина витягла відро нагору, воно наповнилося золотом.
Щаслива, пішла вона додому. Там чекав батько. Він не знав, де поділася донька і дуже хвилювався, а коли побачив її з повним відром золота, сказав:
– Тепер я спокійний за тебе, доню! Цього золота вистачить на все твоє життя. Мені й помирати не страшно.
Сестру взяли завидки. Вона аж почорніла від злості.
Другого дня, не гаючися, завидюща сестра пішла і собі до криниці. Вкинула туди відро, спустилася вниз і знайшла двері. Потім стежкою попрямувала до палацу.
У полі її попросило жито:
– Збери мене, дівчино, я вже дозріло! Серпа знайдеш он там, під шовковицею.
– Не до тебе! – відмахнулася вона.
Та й пішла собі далі.
Дівчина нарвала букет квітів, але вони враз осипалися, зів’яли, і невдовзі вона тримала жмуток сухих стеблин.
Так дівчина дісталася до палацу. А лебідь, ледве її побачив, вигукнув:
Ти не любиш працювати,
Лише гроші хочеш мати!
Із палацу вийшла цариця.
– Ласкаво просимо, заходь, дівчино,– сказала вона.– Як ти тут опинилася?
– А так і опинилася! – буркнула та.
Зайшли вони до палацу. Дівчина, побачивши сміття і пилюку, аж скривилася.
– Я знала,– почала вона,– що у вас треба прибирати, але не знала, що так багато.
Дівчина сяк-так повитирала пилюку, хлюпнула води на мармур і каже:
– Я дуже поспішаю, пані! Приготуйте мені золото.
І швидко подалася до криниці. Там вона знайшла своє відро. Але тільки підняла його нагору, відро наповнилося водою.
Розгнівана дівчина кинула відро назад у криницю і гайнула додому.
– Ти нам не сказала всю правду! – напосілася вона на сестру.
Відтоді мати з донькою, коли чоловік кудись відлучався, не давали дівчині проходу. Вони знущалися з неї як тільки могли. Бідолашна терпіла їхні кривди, але батькові не признавалася.
Якось вони побачили, що до двору під’їхала золота карета, запряжена шістьма білими кіньми. З карети вийшла стара жінка в дорогому вбранні і підійшла до них. Це була цариця підземного палацу. На голові у неї сяяла золота корона, а в руці вона тримала золоту паличку. За нею йшов яснолиций царевич. Він усміхався і тримав у руках три квітки: білу, червону й голубу.
Коли царевич підійшов до гурту, цариця звернулася до чоловіка:
– Я хочу, щоб твоя донька була мені невісткою. Вона приходила до нас недавно в літній палац. Я полюбила її, як рідну доньку, бо вона не лише красива, але й добра, роботяща дівчина.
Чоловік не знав, що відповісти, коли почув такі слова. А царевич підійшов до дівчини і віддав їй квіти.
Незабаром справили весілля, а зла тітка з донькою ледве не вмерли від горя і заздрощів.