Жили собі дід та баба. Мали вони гарний чепурний будиночок, що потопав у квітах,– не було квітів тільки на стежці до дверей.
Та не знали старі щастя, бо не було в них дітей.
– Аби ми хоч котика мали! – зітхнула якось бабуся.– Може, нам було б не так самотньо.
– Котика? – перепитав дідусь.
– Атож. Маленьке, пухнасте, гарне кошенятко.
– Я принесу тобі котика, бабусю! – сказав старий і подався в далеку дорогу. Переходив він високі, освітлені сонцем скелі, минав холодні долини, аж ось дійшов до такої гори, що всю її обсіли коти.
– О! – вигукнув дідусь.– Тепер я виберу найгарнішого котика і понесу його додому.
От вибрав він одного – біленького і хотів уже був рушати, як раптом помітив іншого – рябенького, теж гарного. Узяв дід і цього. Аж бачить – трохи вище на горі сидить пухнасте сіре кошеня, таке ж гарненьке, як і двоє перших. І його взяв дід. Коли побачив інше кошенятко – внизу – й подумав, що такого чудового котика просто не можна не взяти. Узяв і цього. Аж дивиться – а перед ним дуже гарне чорне кошенятко.
– Просто сором не взяти його,– сказав старий і підібрав ще й цього.
Коли гляне – трохи далі стоїть котик у жовту й буреньку смужку, геть мов тигренятко.
– Я просто не можу його обминути! – вигукнув старий.
Отак він і забрав усіх котів, що там були. І через високі, освітлені сонцем гори, через холодні долини повів і поніс їх до себе додому.
То було дуже кумедно, коли вся ця сила-силенна котів рушила за дідом. Ось підійшли вони до ставка.
– Няв! Няв! Ми хочемо пити! – занявчали всі коти.
– Що ж, тут води вистачить усім,– сказав старий.
Кожний кіт лизнув води – й ставка не стало.
– Няв! Няв! Ми хочемо їсти! – знову занявчали всі коти.
– Он на горі досхочу трави,– сказав старий.
Кожний кіт відкусив по стеблинці – і трави як не бувало.
Аж ось побачила їх усіх бабуся.
– Ой лишенько! – скрикнула вона.– Що ти наробив? Я ж просила одненького котика, а це що? Ми ніколи їх усіх не прогодуємо. Вони з’їдять і нас, і наш будинок.
– Гм, про це я не подумав,– промовив старий – Що ж нам робити?
Бабуся замислилась, а тоді сказала:
– Ось що. Нехай коти самі погодяться, хто з них буде наш.
– Атож,– притакнув дід і обернувся до котів: – Хто з вас найкращий?
– Я!
– Я!
– Ні, я!
– Ні, я найкращий, я!
– Ні, я, я, я! – закричали всі коти, бо кожен думав, що він найкращий і є.
І вони зчинили такий галас, що дід з бабусею мерщій кинулися до будинку і зачинилися там. їм зовсім не подобалися такі сварки.
Коли ж нарешті галас ущух, дід з бабусею визирнули у віконце і не побачили жодного кота.
– Де ж це вони поділися?..– сказала бабуся.– Розбіглись?.. Чи що?
– Поглянь-но! – перехопив старий і показав на маленьке зіщулене кошенятко, що принишкло у високій траві. Воно було худеньке й нещасне.
– Бідолашний котику! – промовила бабуся і взяла його на руки.
– Нічогенький кіт,– сказав дідусь.– Як же це тебе не затоптали всі оті котиська?
– Ох, я просто дуже соромливий,– сказав котик – Коли ви спитали, хто з нас найкращий, я промовчав, і на мене ніхто не звернув уваги.
Бабуся викупала кошенятко у теплій воді й доти чесала, поки шерсть на ньому стала блискуча й немов шовкова.
Щодня дідусь з бабусею напували його молоком, і незабаром котик підріс і став справді гарний.
– Та він у нас гарнесенький! – скрикнула бабуся.
– Найкращий у світі! – радісно погодився дідусь.– Я знаю це напевно, бо я ж бачив силу-силенну котів, і жоден з них не був такий гарний, як цей.