Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
– Ну,– каже змій,– завтра поснідаю.
А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати.
– А хіба тобі життя надокучило? – питає його дід.
– Як? – каже бідний хлопець. Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з'їсть.
– Е,– каже хлопець,– подавиться. От прилітає змій, побачив хлопця та:
– О, це добре,–каже,– був один, а тепер двоє.
А хлопець:
– Гляди не подавись! Змій і дивиться.
– Як,– каже,– хіба ти сильніший за мене?
– Авжеж.
– Який же ти сильний? Я он, бач...– Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.
– Е, це дурниця,– каже хлопець,– здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
– Отак,– каже,– дави.
– Ну, ходім,– каже тоді змій,– за товариша будеш.
А хлопець йому:
– Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
– А як звуть тебе?
– Іван-Побиван,– каже хлопець. Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,– думає,–і не вбив». Стало на обід, змій і каже:
– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.
Пішов хлопець. Ходить по змійовій череді та й зв'язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.
– Що ти, хлопче, робиш?
– Е, буду ще тобі по одному носитись, я всіх зразу хочу забрати.
– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш. Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він
хлопцеві ту шкуру. – Іди,– каже,– води принеси.
Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.
– Що це ти робиш?
– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
– А щоб Тебе! – каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.
– Піди ж,– каже,– хлопче, дров принеси;
вирви там сухого дуба, та й буде.
–Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже: – Мало.
– Ну,– каже змій,– то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
– А як іти, то йти,– каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».
От як почали їсти,– а вареників стоїть бочок двадцять,– то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і Каже:
– Ходім на камінь крутитись.
– А як іти, то йти,– каже хлопець. Змій як крутнувсь – аж огонь пішов.
– Дурницй,–каже хлопець,– ти так крутнись, щоб юшка потекла.– Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
– От так,– каже,– крутись.– От як дави! Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
– Ану, давай, хто сильніше засвище. Змій як свисне, аж дерева пригнулись.
– Ну,– думає Іван-Побиван,– що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
– Зажмур очі, бо як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
– Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.
– Правду кажеш,–каже змій,–ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном, укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір'ю радитись, як їм його звести зі світу.
– Давай,– кажуть,– його спалим. А хлопець підслухав це та і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується. Приходить змій.
– Що ти, хлопче, хіба ще живий?
– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну,– думає змій,– од такого треба подалі!». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.