Якось восени зайчик подався на ярмарок. Звідки в зайця взялися дві золоті монети, важко сказати, тільки ж він давно вже збирався придбати собі білого капелюха з пір’їною та новий зелений одяг… Та про це він зараз і мріяти не міг, бо лапки в нього зовсім босі.
А вже настала осінь, лили студені дощі, і за ноги хапав холод. Тому заєць натягнув свого старенького капелюха на самісінькі очі, якомога тісніше закутався в свою одежину й швиденько подався на ярмарок купляти взуття.
Ішов він собі й ішов, позираючи то праворуч, то ліворуч та нашорошуючи вуха при кожному шереху. А надвечір заєць зустрівся з мисливським собакою – хортом.
Був цей хорт міцний і високий, одягнений у теплу шубу, а на лапах – новісінькі чобітки. Привітався заєць з хортом, і пішли вони далі разом лісовою пущею.
Ідуть вони й ідуть, а заєць очей своїх не зводить з хортових чобіток: такі вже вони гарні, до того ж заячим лапкам ставало дедалі холодніше й холодніше.
– Скажи, будь ласка, скільки ти заплатив за чобітки? – боязко спитав заєць.
– Дві золоті монети,– чванькувато відповів собака.
– Оце і я йду на ярмарок, хочу купити собі чобітки.
– Я теж туди. Чобіт там – хоч греблю гати. Аби тільки гроші були.
– Та в мене є дві золоті монетки,– прошепотів зайчик.
Хорт нічого на те не сказав, а став лише вуса закручувати з таким виглядом, ніби йому геть байдуже, чи є в зайчика гроші.
Ішли вони, йшли, доки не стемніло так, що й дороги вже не видно. А тут ще линув крижаний дощ, і такий холодний, що в бідолашного зайчика зуб на зуб не попадає.
– Слухай-но, голубе,– каже собака,– Бачу я, що ти босий. А воно ж ніч і холодно. І в тебе гроші при собі. Так само і в мене. Хто знає, що нас жде в дорозі, а в лісі ж, мабуть, повно розбійників.
Заєць щільніше закутався в свою одежину, щоб краще відчувати гроші, які тримав у кишені.
– Що ж нам робити? – спитав зайчик.
– А для чого корчма? Щоб можна було перебути негоду. Тут ось поруч є ведмежа корчма. Зайдемо до діда Мартина, виспимося як слід, а завтра вранці підемо далі. А тим часом, може, й дощ перейде.
Погодився зайчик, і вони почимчикували до корчми. Дід Мартин зустрів їх привітно.
– Ох і погода! – промимрив старий ведмідь, струшуючи зі своєї люльки попіл.– Добрий господар і собаки не вижене на вулицю в таку погоду… А ти ще й роззутий… Ходи-но ось до вогню, погрій лапи.
Підійшов заєць до печі, а сам весь тремтить.
А хорт шепотить до нього:
– Попроси чого-небудь поїсти.
– Попроси, друже, сам. Я не голодний. До того ж, у мене нема дрібних грошей. А якщо розміняю золоту монету, то вважай, що на всю зиму лишуся босий.
– Ох же й дивак ти, друже! Та хто тебе примушує міняти золоту монету? У мене вистачить грошей заплатити за двох! – І, повернувшись до діда Мартина, хорт сказав: – Подавай нам, голубе, все, що є, бо ми так зголодніли, аж в очах темно.
Дід Мартин, як справжній корчмар, одягнув фартух і заходився подавати страви. Хорт жадібно ковтав шматок за шматком. А соромливий зайчик покуштував лише плачинти з капустою. Він, може, й зовсім нічого б не їв, якби хорт не напосідався.
– Їж, друже, це для тебе!
Хорт так жадібно хапав страви, що можна було подумати, ніби він цілий місяць нічого не їв. Доки дід Мартин викурив люльку, всі страви були з’їдені.
Здивувався старий ведмідь та й каже хортові:
– Оце-то так! Не доводилося мені бачити подорожнього, голоднішого за тебе. Та хай, аби тільки було тобі на здоров’я! А тепер ось що: дружба дружбою, а за вечерю треба платити. З’їли ви якраз на дві золоті монети.
Заходився хорт нишпорити по кишенях. Шукав він у шубі, шукав у штанях – нема грошей та й годі.
Ось він, сміючись, і каже зайчикові:
– Плати, голубе!
– Як це – плати? Хіба ми так домовлялись?
– Плати! Я гаманець удома забув! Віддам тобі на ярмарку. Візьму в борг у знайомого торгівця.
– Не буду платити… Бо залишуся на зиму босий.
Хорт аж захлинався зо сміху.
Ведмідь спалахнув гнівом та як зареве:
– Е, ні, не на такого натрапили! Зараз же платіть, а то погано буде!
– Це він затягнув мене до корчми й запросив до столу,– сказав хорт і зайшовся сміхом,– нехай він і платить!
– Все це неправда, дідусю Мартине! Зима на носі, якщо я заплачу, то залишуся без взуття!
– То я що, маю зігрівати усіх голодранців на світі? Тепер я зрозумів, хто ви такі! Змовилися, щоб мене круг пальця обвести! – І ведмідь схопив палицю, яку спеціально тримав за дверима для таких гостей.
А хорт знов показує на зайця.
Заєць затремтів від страху. Хочеш не хочеш, а змушений був витягати з кишені хустку, в яку загорнув свої дві золоті монети, і віддав їх ведмедеві.
А хорт лише пирснув сміхом та й улігся собі спати. Невдовзі й захропів.
Ведмідь теж пішов спати.
Тільки зайчикові було не до сну. За вікном люто завивав вітер, а в шибки барабанив дощ.
І заплакав тихенько зайчик. Як це він дався хортові так обдурити себе? Як подумає, що незабаром прийде зима, завиють хуртовини, з’являться снігові замети, стане ще холодніше, а він ходитиме босий, то ніякий сон не бере.
Все думав та гадав зайчик, як йому бути? І надумав він розбудити собаку й зажадати від нього розрахунку.
Зайшов зайчик до кімнати, де спав хорт, і перше, що він побачив, були чобітки, які стояли коло грубки. Заєць, не роздумуючи, взувся в них, тихцем вийшов із корчми й подався в ліс.
Вранці хорт проснувся і хотів було взутися. Кинувся і сюди, і туди, а чобіт ніде нема. Ведмідь тільки плечима стенув. Хорт же не затримувався більше в корчмі, а чимдуж подався наздоганяти свої чобітки. На мокрій землі добре було видно сліди від чобіток. Ото й побіг гончий собака по тих слідах. Спершу йому важко було бігти, бо занадто ж товстий був, але помалу від біганини став худнути.
Упіймав хорт того зайчика чи ні, не можу сказати, але добре знаю, що й зараз, як тільки побачить десь зайця, то й кидається за ним услід!