Був один чоловік, котрий не мав дітей. Зібрався він по селах, по всяких ворожілях, аби собі виходити якось хоч одну дитину. Ходив аж три роки, і радили йому то сяк, то так. На третій рік чоловік зібрався і повертається додому. Назустріч – циганка.
– Зніміть карти, – говорить вона.
А чоловік сердитий:
– Іди, циганко, собі геть, бо я знімав карти за три роки. Ніхто мені правду не казав, і більше не знімаю!
Але циганка дуже просить, що вона поворожить за невелику плату – за трохи тютюну. І чоловік погодився:
– Ну, чорт з тобою! Ще раз зніму. Послухаю і твою брехню.
І циганка сказала йому, що у нього будуть три сини. Чоловік зрадів:
– Коли таке станеться, то я тобі дам тисячу срібних!
Прийшов додому і розповів жінці, що йому наворожили. А вона за якийсь час народила трьох синів. Прийшла циганка, і ґазда без слова заплатив їй тисячку.
Але хлопці народилися різні – два звичайні, а третій, Іван, одразу став на ноги і проговорив:
– Купіть мені одежу і рушницю, бо я іду пізнавати світ.
Зібрався у дорогу, прийшов на полонину. А вівчарі його не знають:
– Чий ти, хлопче?
– Я – Іван Антонів.
І вівчарі дуже дивувалися, що такий малий хлопець прийшов на пасовище. Дали йому гостину і пригощали аж до ночі. Іван збирається додому, а вівчарі його не пускають:
– Не йди, хлопче, нікуди, лишися до ранку.
Але Іван пішов. Іде, а по дорозі його хилить на сон. Зайшов у колибу і ліг собі спати. Уночі приснилося йому, що у нього ще буде й сестра, і що віддадуть її за першого-ліпшого леґіня. Прийшов додому і говорить:
– Няньку, спилося мені, що в нас буде дівчинка. Та як вона виросте, чи віддасте її за того, хто трапиться першим?
Батько відповів:
– Коби лише була! Віддамо, хоча б який був бідний!
Так тяглося півроку. А через півроку народилася у них дівчинка Маріка.
І Маріка росла дуже скоро. Коли було їй вісімнадцять років, прийшли її сватати. Сіли за стіл, а дівчина дивиться – який у неї хлопець? Іван узяв сестру за руку й каже:
– Іди, сідай коло жениха.
Дівчина сіла, гостяться. Але хлопець випустив свою виделку. Дівчина хотіла скоро підняти виделку. Схилилася, мацнула рукою і вхопила жениха за хвіст. Дуже налякалася і втекла з кімнати.
А леґінь схопився, іде й собі з хати. Тільки й каже, що він за два тижні приведе весілля – не питає, чи його хотять.
Іван зажурився. Дав обкувати увесь двір залізом. Так обкував, що не могла до нього залетіти й муха.
За два тижні чорт привів весілля. Став і гукає на воротях:
– Відмикай!
Не озивається ніхто. А чортові дружби прийшли із топірцями, все залізо поперетинали, двері до хати проламали. Дівку взяли в коляску й пропали.
Іван думає: «Недобрий мені сон приснився у колибі». І сказав:
– Іду я собі геть, куди мене очі поведуть!
Зібрався і йде. Та й зустрів старого чоловіка.
– Що ви, діду, за один? – питає.
– Я – Вечірник. Коли я іду, то настає вечір.
Іван прив’язав діда до міцного бука і рушає далі. Зустрів другого діда.
– Що ви, діду, за один?
– Я – Північний. Коли я іду, то настає північ. Прив’язав і того діда. Дорогою зустрічає третього.
– Що ви, діду, за один?
– Я – Зірник. Коли іду – зоряє.
– Вас я пропускаю – люблю, коли зоряє.
– Але я не можу іти без братів. І їх одв’яжи. Ми тобі дамо такого кріса, котрим уб’єш, що лише подумаєш.
Іван повернувся і повідв’язував дідів. Дали йому рушницю, спровадили в дорогу й самі рушили далі.
Вийшов хлопець на високу гору. Бачить перед собою на одній полонині величезну ватру і йде до вогню. Приходить він, а там дванадцять левів, як звалися велети, сидять і печуть м’ясо. То були такі велети, що ступали з гори на гору. Якась нечиста сила. Один узяв Івана на долоню і приказує:
– Що то за черв’ячок?
Передають хлопчину один одному довкола вогню і радяться, що воно таке. А дванадцятий сказав:
– Таж се чоловік. По нас буде такий малий світ.
І радяться велети, що йти би до царя – викрасти трьох доньок. Тільки на палаці – золотий когут, який світить далеко довкола, та ніяк не можуть відступитися.
Іван послухав і говорить:
– Не журіться, я його уб’ю, аби лише ви слухали, як буду казати.
Зібралися і йдуть. Іван попереду, а велети за ним. Коли підійшли близько до палацу, Іван опустився на одне коліно, прицілився з рушниці та й першою кулею когута убив. Світло одразу вгасло.
Стали коло мура, а велети не можуть увійти, бо не вміщаються у браму. Іван каже їм:
– Чекайте тут, а я подивлюся, де царівни сплять. Вернуся й розповім.
І зайшов до палацу. Старша дівка спала у першій кімнаті. Вона мала хусточку на грудях. Іван хусточку взяв. Зайшов тихо у другу світлицю – там спить середуща. Вона має на персті золоту жуковину. Хлопець і жуковину поклав собі в кишеню. Заходить він до третьої палати, де спить наймолодша. А та на пальці має звичайний наперсток. Узяв і його.
Поки Іван вернувся до воріт, леви прорили вже стіну і лише чекають, коли він покличе. Хлопець вийшов і сказав:
– Ходіть, тут три царівни!
Та левів-велетів було усіх дванадцять. Кожний хотів мати за жінку царівну то й намагався бути першим. Кинулися разом до пролому і заклинилися так, що ні сюди і пі туди. Іван узяв шаблю і всім до одного повідтинав голови. Сам пішов додому.
Рано цар виходить із палацу, а у його мурі – порубані леви. Нараз думає собі: «Той, хто се зробив, зберіг моїх дітей!» І пустив по світу посланців-бандурів, аби оголосили: хто знає про це діло, за того дасть найкращу дочку.
Іван узяв двох своїх братів і йде до царя. Несуть і дарунки: один – шовкову хусточку, другий – золоту жуковину, а він – простий наперсток. По тих дарунках у палаці легко упізнали, що то Йван урятував царівен від нечистої сили. Сіли за гостину. Старший брат уже розказав казку старшій царській доньці, середущий – середущій, а Іван – молодшій. Вони полюбилися. І молодим справили весілля.
Брати взяли жіночок додому, а Іван лишився на царстві царювати. Та вночі подивився, а жінки нема. І її украв, пропав би, чорт.
Іван зажурився. Вернувся додому – туди, де народився. Його брати живуть собі щасливо, лише він нещасний, бо чорти забрали через нього і сестру, і жінку. Порадився з братами, зібрався та й пішов шукати і одну, і другу.
Іде, іде великими вустами, а на горі – блиск. Прийшов туди, а там – самотня хижка, в якій сидить на лаві молодиця. Він красно поклонився, а молода жінка запросила:
– Сідай, леґіню, коло мене й розказуй новини.
– Ой, новин є досить, бо сестру взяв чорт, а жінку якийсь біс.
– Я знаю, де вони, – каже молодиця. – Звідси – за дев’ятою горою. Але між тими горами – велика вода.
Іван сказав, що мусить іти, аж би утопився. Молодиця глянула на нього і подарувала красне обрусятко[1], таку скатертинку.
– Коли прийдеш до води – махни обрусям навхрест три рази. Перед тобою стане міст. Перейдеш через воду й держися лівим боком, доки не доберешся до закривавленого звору. Іди горі тим звором, і він тебе виведе до чортівської хижі. То по ньому – кров чорта і біса: старий диявол нежонатий і кожний день їх б’є, бо вони взяли собі жінок.
Іван пішов звором і вийшов до оселі. Бачить: сестра у залізній бочці варить молоко. Дуже зраділа й закричала:
– Ой, любий мій брате, як ти сюди прийшов?!
У другій кімнаті почула її жінка і вибігає теж:
– Любий мій чоловіче, хто тебе сюди приніс?
Тоді жінки дізналися, що вони обидві собі – родички.
Іван почав питати, як чорти п’ють молоко. А вони сказали:
– Хлебчуть, як ті пси! Вихлебчуть половину, залазять у бочки і так лигають далі.
Тоді Іван порадив:
– Коли чорти залізуть у бочки, то ви позапирайте їх. Потім уже щось будемо діяти.
Як це сказав, чують – чорт ударив бараном у хату. Так оголосив, що прийшов обідати. Івана швидко заховали у пивницю. А чорт із бісом вітрили. Кажуть, що в обійсті смердить свіжою душею. Жінки їх умовляють:
– Ей, то ви набралися такого духу в горах!
Тоді чорти почали хлебтати молоко. Дохлебтали десь до половини й залізли у бочки. А жінки тихенько позамикали їх. Із пивниці вискочив Іван. Нараз бочки покачали вон і пустили скелями. Іван узяв і сестру, і жінку за руки, побіг із ними до води. А там навхрест махнув обрусятком – і з’явився міст. Перейшли, оглядаються, а чорти вже вилазять із бочок: перегризли їх.
– Хитрий ти, Іване! – гукають через воду.
Вони уже боялися того чоловіка. І він із жінкою й сестрою вернувся додому.
[1] Обрус – скатертина.