Якось унадився в отару вовк і щодня крав по ягняті. Прибігли в аул чабани та й просять:
– Допоможіть, люди добрі, степового вовка вбити. В пастку він не йде – хитрий такий. Викопали на нього яму, так він і не підступає до неї. Хотіли оточити його, але ж він такий спритний та дужий, що ми ще й не бачили ніколи такого.
– Де вже нам уполювати,– похитали головами селяни,– коли й чабани не спроможні убити його.
– Агей, чабани! – крикнув Яртигулак.– Найміть мене стерегти отару.
Глипнули ті на Яртигулака та й зареготалися:
– Тобі хіба мух бити, а не вовка!
– Коня видно на перегонах, а джигіта в бою,– відповів Яртигулак.
От старий чабан і каже:
– Коли вино куштують, то воно не скисне. Що ж, проженеш вовка – тобі наша дяка. А ні – дивися ж! А тепер кажи, що тобі треба.
– Допомога товариша – підтримка в біді,– поклонився Яртигулак чабанам.– Ідіть собі до отари, якщо треба буде, я вас покличу.
Пішли чабани, а Яртигулак став лаштуватися в дорогу. Зробив з курячої кістки лук, з колюків терну – гострі стріли, а замість списа взяв шило. Та й просить матір:
– Напечіть мені, мамо, хліба на дорогу. Піду я з вовком битися.
Не хотіла мати пускати сина, але Яртигулак так благав її, що вона спекла йому смачну перепічку ще й сметаною помазала.
– Будь, синку, обережний! Пам’ятай, що ти в нас один-єдиний, як серце в грудях. Без тебе ми помремо з горя,– сказала мати йому на прощання.
Замотав Яртигулак перепічку в виноградний листок, уклонився матері та й пішов, наспівуючи:
| Хоч малий я, та відважний, Вирушаю в дальню путь. Пробіжить мале мишатко, Де не пройде сам верблюд. |
Довго блукав Яртигулак у пустелі, розшукуючи вовка, аж поки не побачив його в хащах саксаулу. Вовк спав і так хропів, що листя на деревах тремтіло. Підкрався Яртигулак, напнув лука й випустив у вовка всі стріли. Стріли, зроблені з колюків, не поранили вовка, але одна попала йому прямо в носа, і вовк прокинувся.
Яртигулак замахнувся на вовка своїм гострим списом і закричав:
– А що, вовче! Настала твоя остання година! Я – могутній пехлеван і володар пустелі, наказую тобі здатися!
Та вовк навіть не помітив у траві могутнього пехлевана, йому здалося, що то пищить комар.
Але запах перепічки, яку Яртигулак прив’язав до пояса, примусив вовка насторожитися. Він схопився на ноги, вищірив пащеку, облизався й проковтнув перепічку, а разом з нею і могутнього пехлевана.
Ой і погано ж було Яртигулакові у вовчому череві! Замалим не заплакав він з переляку, але вчасно стримався.
«Не гоже плакати такому юнакові, як я,– подумав він.– Справжній пехлеван не тільки з вовчого пуза, а й з-під землі дістанеться на волю!»
І Яртигулак щосили почав лізти ближче до вовчої пащі – побачити, що ж буде далі.
А вовк, звичайно ж, побіг знайомою стежкою до отари. Невдовзі він побачив овець. Зачаївшись у чагарнику, він став чекати, коли здобич сама підійде ближче. Аж ось він побачив гладку вівцю й поповз до неї, ховаючись у високому полині. Він повз так тихо, що навіть пісок не шарудів під ним, і був упевнений, що пастухи не помітять його сірої спини в кущах сухого полину.
Але Яртигулак усе бачив.
Тільки-но вовк хотів плигнути і вхопити здобич, як із вовчої пащі почувся крик:
– Гей, чабани, пильнуйте отару! Проганяйте вовка!
Чабани вхопили батоги й нацькували хортів.
Вовк кинувся тікати, а хорти за ним. За хортами чабани. А Яртигулак кричав:
– Сюди! За мною! Це вовк живе в хащах саксаулу. Убийте його!
Насилу вовк утік. Він не так злякався хортів та батогів, як того, що всередині в ньому щось сиділо й кричало. Такого з ним ще ніколи не було!
Довго вилежувався вовк у барлозі, але голод непокоїв його все дужче й дужче. Цілу ніч вовк не міг заснути, а вранці, ще й сонце не сходило і спали пастухи, він знову подався до отари.
Але тільки-но він підійшов до овець, як хтось знову закричав із його пащі:
– Гей, чабани! Вовк тут, пильнуйте отару!
І чабани знову прогнали хижака.
Настали для вовка лихі дні. Ні вдень ні вночі не міг він підійти до отари, бо сторож сидів не в степу, а в його власному животі. Що не робив вовк, щоб спекатися цього сторожа: плигав, качався по землі, виривав зубами шерсть на своєму пузі, але сторож не полишав його, ще й глузував:
– О, наймудріший із вовків! Розпанахай зубами своє ненажерливе пузо, і тоді я дам тобі спокій!
Що робити вовкові? Тільки вити з голоду та люті.
Тим часом чабани, дізнавшись, де вовче лігво, зібрали людей та й зробили облогу. Почув вовк – і ну втікати. Але тільки оце сховається десь у сухому арику; як хорти вже й тут. Зариється в пісок – погоня вже неподалік. Геть підупав на силі вовк і вдався до хитрощів. Узяв та й плигнув у обмілілу криницю. Чабани, втративши слід, хотіли вже йти додому, аж Яртигулак крикнув:
– Куди ж ви, люди! Розбійник тут! Він ховається на дні криниці!
Кинулися люди до криниці, знайшли вовка та й убили. Злупив з нього старий чабан шкуру, і Яртигулак вискочив з вовка.
Всі дуже здивувалися, а хлопчик сказав:
– Чолом тобі, чабане! Бачиш, я виконав те, що обіцяв!
– Правду кажеш,– відповів чабан і, повернувшись до селян, додав: – Цей джигіт день і ніч охороняв наші отари й порятував нас від страшного хижака. Даймо ж йому п’ять найкращих баранів.
Забрав Яртигулак зароблених баранів та й погнав додому, виспівуючи:
– Хоч малий я, та відважний…
Дід та баба дуже пораділи, побачивши свого синочка, та ще й з таким подарунком.
Радіймо ж і ми!