Одного разу жив молодий багатий граф. Оженився і взяв собі красну дівчину. Молода родина мала величезне багатство – ліси, поля, пасовища, тисячі худоби. В тому місті, де вона жила, мала двадцять чотири крамниці під одним дахом. Граф діставав товари з цілого світу. До нього часто приходили заграничні купці з різних країн.
Та що графові з багатства, коли не має щастя в сім’ї? Прожив з жінкою кілька літ в надії, що народиться дитина, а її нема та й нема. Чоловік з жінкою просили бога, молили його, щоб дитина народилася, та все марно.
Одного разу жінці приснилося, що в городці під самим вікном виросла красна ружа, така прекрасна, що не можна на неї і подивитися.
Вранці графиня встала, глянула у вікно, бо хотіла знати, чи справді в городі росте дивовижна квітка. Та нічого не побачила. Другої ночі знову приснилася їй чарівна ружа. Той самий сон приснився графині і третьої ночі.
В місті, де жив граф, проживала старенька бабуся. Вона знала ворожити. Графиня пішла до неї, щоб ворожка пояснила їй дивний сон. Стара вислухала, а потім каже:
– Ой, донечко, приснилася тобі чарівна ружа. А я певно говорю тобі: народиш прекрасного хлопця.
Жінка графа розповіла своєму чоловікові про дивовижний сон. Про те, як ходила до баби-ворожки, затаїла. Бо деякі чоловіки не вірять забобонам, сердяться, коли їх жінки ворожать.
Одного разу граф -захотів з-за границі привезти різного краму для своїх двадцяти чотирьох магазинів.
– Прийдеться мені довго подорожувати, бо в одній країні можна закупити такий товар, в іншій інакший, в третій не такий, як в першій і другій. Значить, треба готуватися в далеку дорогу.
І каже граф жінці:
– Приготуй на дорогу їсти, бо не знаю, коли повернуся.
Жінка наготувала всього, чоловіка проводила. Відклонився граф від графині, дався по країнах. А коли прощалися, жінка ще не знала, що буде родити. Відчула десь через тиждень-два після того, як чоловік рушив у дорогу.
Минали місяці. Графа нема та й нема. Сідаючи на корабель, граф жінці казав так:
– Коли повернуся з далекої дороги, подам сигнал пострілом з гармати. Ти цей постріл почуєш і вийдеш мені назустріч. Та виходь не одна, бери з собою робітників, щоб було кому звантажити товар і повезти до магазинів.
Жінка щодня слухала, чи не почує вистрілу з гармати. Та його не було. Чекала, чекала чоловіка, а дочекатися не могла.
Прийшов час родити.
Граф не повернувся, народила вона одна. Народила прекрасного хлопчика. Повитухи завжди звикли казати, що дитина схожа до батька. Навіть в тому разі, коли воно не так буває. Та на цей раз хлопець справді був так схожий до свого нянька, якби з його ока випав.
Хлопчик швидко ріс. Коли мав рік, був такий, якби йому було два, а коли мав два, був такий, наче йому було вже чотири. На очах ріс.
Довго думала графиня, яке дати ім’я хлопцеві. Та на пам’ять того, що ні приснилася ружа, вона дала хлопцеві ім’я Ружа Іван.
Коли хлопцеві минуло десять літ, він був уже парубком, якого не було в цілому місті.
Ружа Іван розумний, про все хоче знати. Одного разу питає маму:
– Мамко, а де нянько?
– У тебе нянька нема.
Через кілька тижнів Іван питає знову:
– Мамко, де мій нянько?
– У тебе нянька нема! – Мати не хотіла, щоб хлопець журився.
Але Іванко думає тільки про батька.
Якось проходив він вулицею і почув бесіду:
– Дивися, який молодий хлопець, а який рослий, дужий. Його батько не такий.
Ружа Іван прибіг додому і питає маму:
– Мамко, скажіть мені правду: де мій нянько?
– Я тобі не раз говорила, що нянька в тебе нема.
Ружа Іван приніс дві велетенські колоди, одною кинув на землю. Свою маму поклав на колоду. Другою колодою хоче її роздавити.
– Мамко, коли не скажеш мені, де нянько, випущу на тебе колоду з рук, і ти помреш.
Мати настрашилася:
– Ой, синку, не випускай! Я тобі все розкажу.
Хлопець підняв матір з колоди. А вона йому:
– Ходи до хати, я розповім тобі всю історію.
Вона розповіла хлопцеві:
– Я віддалася за твого нянька – графа. Досить довго ми не мали дітей. Жура у нас була велика. Одного разу приснився мені сон, ніби в нашому городці під вікном виросла ружа. Три рази ніч за ніччю той сон я виділа. Я хотіла знати, що це має значити, тому пішла до ворожки. Баба сон мені пояснила. Вона сказала, що я маю народити прекрасного хлопчика. Твій нянько поплив на кораблі по заграницях за різним крамом в той час, коли ти тільки почався. Він і не знає, що ти прийшов на світ.
Вислухав Ружа Іван маму, вислухав та й твердо промовив:
– Мамко! Приготуйте мені їсти для далекої дороги, я піду глядати свого нянька.
Приготувала мати немало різних страв”, магазини хлопець позамикав, продавців позвільняв, запряг до карети красних коней і рушив у дорогу.
Їдуть, їдуть, їдуть все далі й далі. Їдуть і звідають:
– А чи не знаєте ви такого й такого чоловіка?
Ніде не зустрічали вони такого, хто сказав би їм, що впізнає батька Ружі Івана – багатого купця.
Попали у високі гори, густі, непрохідні ліси. Ішли лісом уверх доти, доки не натрапили широку поляну. Тут і дорога зникла, бо з полянки її вже не видно – довкола густою непролазною стіною стоїть хаща, така хаща, що й пішому чоловіку важко продертися між товстими деревами. А до вершини гори ще далеко-далеко Увидів Іван, що тут біда настигла, що далі їхати не можна. Сіли на траву, закусили, з чистої криниці води напилися. Хлопець каже:
– Мамко, ви сидіть тут і вартуйте коней, а я вийду на вершину гори. Може, з груня увиджу якесь село або місто.
І почав Ружа Іван пробиратися між буками, грабами, що росли так густо, що дерево майже дотулялося дерева. Довго, дуже довго добирався хлопець до верха гори. Та нарешті добрався. На горі сів мало відпочити. А довкола хаща така, що не видно й на десять метрів.
На самій вершині гори ріс височенний товстелезний ясен. Іван прочитав такий напис на ньому:
«Цей ясен стоїть на самій середині лісу, і є він найбільшим деревом».
Думає собі Ружа Іван так: «Вилізу на дерево, може, щось увиджу».
Нелегко було вибиратися на ясеня. Бо він був гладкий, як скло – в густому лісі гілля по деревах не росте. Та Ружа Іван був хлопцем дужим і хитрим. Вчепився руками і повзе все вище, вище, поки не виліз до гілок. Тут сів собі і відпочив. Дивиться уверх по дереву і видить якусь шматину.
– А звідки вона тут взялася? Чи вітер її приніс чи хтось кинув? Ну, хай висить, біда мені до неї.
З гілки на гілку Ружа Іван забирається все вище й вище. Втямив іржаву шаблю, що колихалася повішена на гілці.
«Біда мені до іржавої шаблі», – подумав і лізе далі. Вибрався на самий вершок. Видить: тут висить рушниця. Але й вона іржава. «Для чого мені така рушниця?» – подумав і не взяв її.
З вершка дерева почав дивитися на всі сторони. Дивиться в одну – нічого не видить, дивиться в другу – нічого не видить, бо вдалині тільки гори синіють. Дивиться він і в третю сторону – нічого не видить. Подивився в четверту; видить, як блищить дах якогось будинку на сонці.
– Там хтось мусить бути. Спущуся з ясена, піду туди. Та треба зійти так, щоб в голові не закрутилося. Та й треба запам’ятати, де хата.
Зняв з голови Ружа Іван шапку і кинув у напрямку, де бачив дім. Шапка так довго летіла, що зникла з очей, хлопець вже і не видів, куди вона впала.
Повзучи донизу, хлопець знову побачив іржаву рушницю.
– Візьму я собі її для пам’яті. Бодай буду знати, яка техніка була колись.
Ружа Іван рушницю перекинув через плече і спускається далі. Доорався до шаблі: «Візьму собі і шаблю на пам’ять!» – подумав. Бо хлопець читав книги, любив історію і цікавився різними старовинними предметами. Шаблю причепив до ременя і спускається далі. Добрався до шмагони: -Пригодиться мені й шматина. Буду нею протирати іржаву рушницю і шаблю!» – подумав і прихопив з собою.
Нарешті, хлопець опинився на землі. Сів на траву відпочити. Взяв шматину і дивиться на неї:
– Та це сорочка!
Дивиться, оглядає сорочку й читає на ній напис: «Хто одягне цю сорочку на себе, буде найдужчим чоловіком у світі, царем над всією звіриною, птахами, зміями, буде чути і розуміти їх бесіду».
– Це добре діло!
Почав оглядати шаблю. Вийняв її з піхов, а вона блиснула так, що в очах померкло. Читає на шаблі напис:
«Ця шабля рубає стільки, скільки загадаєш!»
– Добра шабля!
Оглядає рушницю й читає на ній напис:
«Ця рушниця одним пострілом б’є стільки, скільки загадаєш».
– Добра рушниця!
Зняв Ружа Іван сорочку, одягнув знайдену. Причепив шаблю до пояса, перекинув рушницю через плече.
Тільки Ружа Іван одягнув сорочку, почепив шаблю, через плече перекинув рушницю, як до самих колін потонув у землю.
Іде Ружа Іван до своєї мами, до самих колін потає в землю, хоч ступає на камінь…
Прийшов Ружа Іван до карети і видить: коні поплуталися, попадали і б’ють ногами. А мати дивиться на сина перестрашеними очима, думає: «Мав син великий вчинити гріх, якщо потає в землю до колін – земля його не держить».
Плачучи, сказала:
– Ой, сине, на довгий час залишив ти мене. Коні заплуталися, попадали, можуть погинути. А ми що вчинимо без них?
– Не журіться, мамко. Біда нам до коней. Тепер ми будемо ходити по цілому світу щасливо.
Приступив хлопець до коней, взяв рукою за задню ногу одного і кинув так, що той вдарився об дерево і на кусники розсипався. Другим конем теж кинув далеко-далеко. Далі вхопив карету і так нею шибнув, що на кусники розлетілася.
Налякалася мати і каже:
– Якого гріха ти, сину, вчинив, що до землі потаєш?
А хлопець взяв маму на долоню і несе дебрею до ясена. Знайшов шапку і дивиться, куди треба йти.
І рушили вони в напрямку, звідки блищала стріха. Не так швидко йшли, як в казці кажеться. Довго, досить довго спускалися з високої гори в долину, поки вийшли на поле. Ідуть, ідуть, а світло все ближче до них.
– Там, навірно, хтось є.
Прийшли ближче, видять красний дім.
Уже зголодніли.
– Мамко, ідім до цього дому! Може, там буде щось поїсти?
Наблизилися до самого будинку. Іван відчинив двері і видить багато-пребагато кімнат. Довго треба по них ходити, щоб всі оглянути.
Ураз Іван чує дівочий голос. За голосом, за голосом пішов по коридору, доки не прийшов до одної кімнати. Відчинив двері – і прекрасна дівчина стала перед його очима. І почули вони дуже приємний запах. Від тою запаху мати і син ледь не зомліли – були дуже голодні.
Дівчина налякалася. Налякалася не тому, що її заб’ють, а тому, що швидко мали прийти розбійники.
– Ви, напевно, голодні? – питає дівчина хлопця і його матір.
– Так, ми голодні. Такі голодні, що помираємо.
Дівчина поклала швидко на стіл їсти, дивиться на годинника і дрижить.
– Ой, скоро їжте та тікайте, бо тут зараз буде ціла компанія розбійників. Я боюся, що вони вас погублять.
– Не бійся нічого! – говорить Іван. – Сиди собі в кімнаті, не виходь, бо можеш сама загинути. А ви, мамко, сидіть собі тут. Я з розбійниками сам порахуюся.
Хлопець вийшов. Коли відчинив ворота, розбійники якраз поверталися додому.
Вийняв Ружа Іван шаблю і всіх порубав. Від старшого – отамана – забрав ключі й почав відчиняти двері до всіх кімнат. Багато відімкнув дверей, поки знайшов порожню кімнату. Сюди зніс трупи розбійників, а отамана кинув зверху:
– Ти був старшим досі, будь і відтепер.
Двері замкнув, вийшов на двір. Був тут глибокий колодязь. Ружа Іван кинув до нього ключі.
Ружа Іван наказував матері і дівчині, щоб сиділи в кімнаті. Та дівчина виглянула й увиділа, як хлопець рубав розбійників, як носив трупи до порожньої кімнати.
Незадовго Іван вернувся кривавий. Мати настрашилася:
– Сине мій, хто тебе поранив?
– Мамко, не бійтеся нічого. Мене поранити не легко! – хлопець заспокоїв маму, а далі каже до дівчини:
– Ти що за одна?
– Я царська дочка. Розбійники мене викрали від нянька і принесли сюди. Я їм була служницею – варила їсти. А тепер ти мене освободив і спас від смерті. Ходи зі мною. Я хочу бути твоєю жінкою, а мій няньо передасть на тебе державу.
– Тепер я тебе брати не можу. Повертайся спокійно додому й чекай мене сім літ, сім місяців, сім днів, сім годин і сім хвилин. Коли на цей час не прийду, можеш віддаватися за того, хто тобі полюбиться. Одне тебе прошу: бідних, калік, сліпих честуй і обдаровуй. Добре подивися по цьому будинку. Може, десь є дорогі речі. Бери собі звідси, що хочеш.
Дівчина Івана сфотографувала, красно йому подякувала і від нього відклонилася.
– Я тебе вічно буду носити в своєму серці. Ніколи не забуду і вірно чекатиму.
Ружа Іван був красний хлопець і дуже полюбився дівчині. Обійняла вона його, сердечно поцілувала і пішла.
Хлопець з матір’ю залишився один. Він ходив з ключами і відчиняв кімнати. В одній – зброя, в іншій золото, срібло, в третій – дорогі одяги і дорогоцінні речі, в четвертій – страви, в п’ятій – напої. Всього так багато, що і на тисячу літ вистачить.
– Мамко, – каже син, – ми досить набідувалися по світу. Тепер будемо тут жити і мало відпочинемо.
Так син з матір’ю залишилися в домі розбійників. Переночували, а рано Ружа Іван взяв рушницю
– Піду на полювання А ви робіть домашню роботу. Тут є де і на чому ґаздувати.
Перед будинком розбійників на дворі росла чудодійна груша.
Доки жили розбійники, груша служила отаману, а тепер почала служити хлопцеві. Коли отаман відходив, груша починала в’янути і висихати, коли повертався, груша починала пускати лист, квітнути і родити. Тільки отаман входив на двір, груші достигали, і їх можна було їсти.
Як пішов Іван з дому, листя з груші впало.
Мати залишилася дома, ходить з ключами. Нудно їй одній. Гуляє коридорами, приспівує собі. Почув спів старшин розбійник – його хлопець на смерть не зарубав, а тільки сильно поранив і кинув на трупи. Отаман опам’ятався. Та не знає, як вибратися з кімнати.
Отаман по голосу зрозумів, що співає мати Ружі Івана. Коли проходила мимо кімнати, озвався.
– Будь така добра, відімкни кімнату, освободи мене. Я такий і такий!.. якщо хочеш, будеш моєю жінкою. Коли ні, я сам піду своїми дорогами.
Мати мала багато ключів. Пробує відімкнути двері одним, другим, третім… Та жоден не підходить.
– Так і так, я не можу відімкнути дверей, бо ключі не годяться.
– Там і там… На вікні знайдеш невеличку скляницю води. Котрого ключа до неї намочиш, тим двері відчиниш.
Знайшла мати пляшечку, вмочила ключа, ткнула до дірки, двері відімкнулися. Увиділа прекрасного хлопця й одразу полюбила його.
– Ой, що чинити? Ти так поранений, що мусиш вмерти.
– Там і там… знайдеш скляницю з цілющою водою. Коли натреш нею мої рани, вони загояться і заживуть так, що не буде сліду.
Мати побігла за цілющою водою. Знайшла пляшечку, промила розбійникові рани. Погоїлися вони і зажили так, що й сліду не видно, де Ружа Іван порубав шаблею.
Полюбилася розбійникові жінка. Обіймаються, цілуються.
Ураз вони видять: на дворі груша зеленіє, зацвітає, на ній починають рости і дозрівати груші.
Отаман побіг до своєї кімнати, а мати його замкнула. Він уже не був голоден, міг спокійно чекати.
Ранком Іван знову пішов на полювання. Мати знову випустила розбійника. Варить вона добрих страв, приносить на стіл всіляких напоїв. І живуть вони собі, як молодий і молода. А коли син повертається з хащі, отаман ховається.
Одного разу розбійник каже матері Ружі Івана:
– Так жити я далі не можу. Збираюся і йду собі геть.
А жінка його обіймає, просить-молить:
– Не ходи нікуди, бодай мало ще залишайся тут зі мною.
– Не можу.
– Я без тебе не можу жити!
– Ми могли б жити щасливо, коли б ти мене послухала.
– Кажи, послухаю…
– Коли б ти хотіла сина погубити.
– Я хотіла б, та як? Він дуже сильний.
– Я тобі пораджу.
І вона на все прийнялася.
– Коли Іван повернеться сюди, вчинися дуже хворою, плач. Він буде звідати: – Мамко, що з вами? Чим вам помогти? – А ти скажи: «Здається мені, що коли я напилась би ведмежого молока, з’їла кусник ведмежого м’яса, я виздоровіла б. Бо сон снився мені такий. Та доки ти принесеш такі ліки, певно, помру». Ведмедиця його роздере…
Ось яку раду отаман дав матері Івана Ружі.
Дивляться: груша зазеленіла, зацвіла, вродила. Почали на ній плоди достигати.
Розбійник заховався до кімнати. Жінка його замкнула, а сама лягла до ліжка й гірко плаче, кидає собою. Іван здаля той плач почув і перелякано біжить до матері.
– Мамко, що з вами сталося?
– Ой, синку! Я дуже хвора! Так мене болить, що помираю.
– А що з вами?
– І сама не знаю.
– Чим вам помогти?
– Ти мені нічим не поможеш.
Як би не поміг? Тільки скоро кажіть чим.
Ой, синку мій! Я боюся казати, щоб ти не пропав.
– Та тільки кажіть. Не бійтеся, я не пропаду.
Ой, синку! Мені такий дурний сон приснився… Коли б я напилася ведмежого молока, з’їла кусник ведмежого м’яса, я виздоровіла б.
Хлопець довго не чекав, вхопив рушницю й побіг до лісу.
Листя з груші впало, дерево почало всихати.
Жінка випустила розбійника. Їдять, п’ють, гуляють, милуються, співають…
Поспішив Іван до густого лісу. Тут звикли бувати страшні звірі. Не відразу знайшов ведмедицю. Та тільки втямив її, як прицілився…
– Царю наш пресвітлий! – Заревіла ведмедиця – Не вбивай мене, не вбивай моєї дитини. Твоїй матері не мойого молока треба, не треба і ведмежатини. їй треба твоєї крові. Ходи сюди, я тобі дам молока, а ведмежатко бери живе і неси. Та тільки його не вбивай, а відпусти. Воно мене само знайде.
Хлопець наблизився до ведмедиці. Вона надоїла йому молока. Взяв ведмежатко на плече і поніс додому
Груша зазеленіла, зацвіла.
– Біда, – говорить отаман, – Іван живим вертається додому. Його ведмеді не розірвали.
Ружа Іван несе звірятко. Воно з ним грається, скаче на плечах. І полюбив він мале, забавне за доброту і нешкідливість.
Груші на дереві достигають.
Розбійник каже жінці:
– Вчинися здоровою. Скажи, що тобі не треба вже ведмежого молока і м’яса! – і при цих словах заховався у своїй кімнаті.
Іван біжить прямо до своєї мами, несе молоко. Та вона повернулася лицем в інший бік і каже:
– Я вже здорова, синку! Кинь тим ведмежатком до страшної біди! Яке воно погане! Я молока пити не буду, я м’яса їсти не буду.
Поклав Іван ведмежатко на землю, обмив, розчесав і пустив на свободу. Ведмежатко зраділо і, підстрибуючи, втекло до лісу. До своєї мами.
Наступного дня хлопець знову пішов на полювання. А мати з розбійником радяться, як його погубити.
– Є звір сильніший від «ведмедя. Вчинися знову хворою і плач. І скажи, що тобі приснилося, ніби молоко левиці і м’ясо маленького лева для тебе може стати ліками.
Видять жінка і розбійник, що груша зазеленіла, зацвіла, вродила.
Отаман заховався, мати лягла до ліжка і плаче, що помирає
Іван здаля почув плач матері і побіг перестрашений.
– Що сталося, мамко? Я тішився, що ви здорові, а тепер, виджу, ви знову захворіли!
– Ой, синку, біда! Перший раз ти мені поміг, а тепер не поможеш!
– Я вам поможу, мамко! Принесу, чого лише захочете на світі.
– Дуже боюся я за тебе… За собою не дбаю, аби тільки ти живий залишився…
– Не журіться мною…
– Приснилося мені, що коли б я напилася молока від левиці, з’їла м’яса з маленького лева, виздоровіла би…
– Добре, мало потерпіть. Я принесу вам і левиного молока, і м яса. Вхопив Ружа Іван рушницю й побіг до хащі. Не так скоро знайшов левицю з маленькими левенятами, як казка кажеться. Та знайшов її. Прицілився і хоче вбити.
– Пресвітлий царю! Не вбивай мене і мою дитину. Твоїй матері не треба мого молока, не треба і м’яса. їй треба твоєї крові. Я тобі дам молока, дам тобі і мале левенятко. Але ти його не вбивай, а відпусти. Воно мене знайде.
Левиця перевернулася, ногами потисла вим’я, націдила молока.
Ружа Іван молоко взяв, мале звірятко поклав собі на плечі і давай бігти до хати. Тим часом, поки він біжить, жінка і розбійник веселяться, п’ють, гуляють. Вони раді, що лев роздере Івана, що він не повернеться.
Але груша зазеленіла, зацвіла, вродила.
Отаман заховався, а мати Ружі Івана ходить, вже не хвора.
– Ой, синку, хвала богу, мені вже полівило. Нічого не болить, чуюся добре. Неси левеня геть, бо я не хочу і дивитися на нього. Молока теж пити не буду.
Намилувався Іван маленьким звірятком, причесав його, пригладив і пустив на волю. Левеня, підстрибуючи, радіючи, побігло шукати маму.
Минула ніч. Вранці хлопець знову пішов на полювання. Поки ходив по хащах, мати з розбійником їла, пила, забавлялася. Так він їй полюбився, що вже більших любощів і на світі нема. А на думці у них одне: як погубити хлопця? Примушували вони його приносити всіляких страшенних звірів. Та не було тої звірини, яка лихо заподіяла б Іванові.
Нарешті розбійник придумав: на Скляній горі є дім. Хто ходив до того дому, ніколи звідти живим не вертався. А коло дому росла яблуня. Родила вона чудодійні яблука: хто молодим з’їв таке яблуко, став таким старим, якби йому вже було сто літ. А коло яблуні росла груша, що родила чудодійні груші: хто був старий і з’їв одну грушу, ставав молодим, якби йому було всього вісімнадцять. До яблуні і до груші з цілого світу приходили люди. Та ніколи ніхто живим не повертався, бо дерево сторожив страшенний Змій.
– Вчинися хвора і кажи, що ти їла би з тої груші, яка росте на Скляній горі. Для тебе Іван піде і більше звідти не повернеться. Там знайде загибель.
На цьому вони й домовилися… Дивляться і видять: груша зазеленіла, зацвіла, вродила. Отаман вбіг до своєї кімнати, а мати лягла і твердо плаче. Хлопець здаля чує той плач. Прибіг і питає:
Мамко, що знову сталося?
– Ой, синку, мені суджено померти.
– Та що вас болить?
– Я і сама, небоже, не знаю.
– А чим вам помогти?
– Нічим ти мені не допоможеш, бо діло не просте.
– А чому ні? Допоможу, тільки скажіть!
– Я боюся тобі й сказати… Приснилося мені, що десь далеко є Скляна гора. А на тій горі росте груша і яблуня. Та коли б я з’їла з тої груші або яблуні, була би здоровою.
Довго Ружа Іван не думав, рушив у дорогу. Тільки вийшов з двору, як груша почала всихати, листя з неї почало на землю сипатися.
Мати випустила розбійника:
– Дивися на грушу: почала нидіти. А це каже, що Іван пропадає. Тепер можемо спокійно жити…
Їдять, веселяться, милуються, любуються. А хлопець іде високими горами, густими лісами, широкими полями. Дорожить він пустелями, переходить ріки, перепливає моря, озера. Йде, йде, йде…
Потрапив Іван до чужої країни, вийшов на широку державну дорогу. Та нелегко йому шляхом ступати, бо тане в землю по самі коліна. Раптом чує: якась бричка його доганяє. На конях дзвінки дзвонять, бо багато їх, пребагато. Коней жене чорний циганин. А позаду на сидінні собі поколисується ніби дівчина, ніби жінка.
Коли були напроти, Іван увидів прекрасну дівчину. Ще ніколи такої не зустрічав: золота звізда на чолі, волосся на голові золоте, в руці й хусточка золота. Та дівчина гірко плаче, витирає криваві сльози. Коли Іван увидів, що прекрасну дівчину везе препаскудний циганисько, розізлився й зупинив бричку:
– Стій!
Дівчина плаче й просить:
– Не тримай, бо я поспішаю.
– А куди тебе везе циганин?
– Ще раз прошу тебе, не затримуй!
– Я тебе не відпущу, доки не скажеш, чого плачеш?
– А що, коли повім? Ти і так не поможеш!
– А коли поможу?
– Моєму нянькові головний розбійник надіслав листа: на той і на той час мусить мене віддати. Коли ні, розбійник погубить всю країну. Не тільки народ, але й звірину, і птахів. Бо той розбійник страшний для цілого світу.
– Не плач, я їду з тобою. Я тобі поможу.
Сів на бричку, колеса потали до землі так глибоко, що їх не видно. Коні з місця рушити не можуть, тільки б’ють задніми ногами – аж підкови поблискують.
Дівчина зрозуміла, що хлопець дуже сильний.
Іван зійшов з брички, вхопив одною рукою за дишло і витягнув колеса з землі. Каже циганинові:
– Коней не жени прудко! Жени так, як буду іти я, бо ці коні везти мене не можуть. А коли не послухаєш, я кину тобою так, що полетиш до самого неба.
Циганисько налякався:
– Ой, паночку, я вас буду слухати.
Їдуть вони, їдуть. Іван пішки, а вони на бричці. Довго Ружа Іван ішов, вони їхали, поки увиділи на дорозі стовп. А на стовпі напис:
«Від цього стовпа до палацу п’ятнадцять кілометрів. Хто цею дорогою піде, мусить на колінах лізти. Коли ні – злою смертю погине».
Вхопив хлопець стовпа рукою, кинув ним так, що той зник за хмарами. Ідуть собі далі. Наблизилися до палацу. Дивляться: росте перед ним горіх-велет. Під горіхом тінь витяглася на цілий кілометр. В тіні стоїть крицевий стілець, а на стільці сидить головний розбійник. Як тільки увидів бричку, почав кричати і всіляко сварити дівчину:
– Ти сяка-така… негідниця! Вже на чотири години запізнюєшся! Як виджу, волочишся з побратимами.
Дівчина налякалася і мовчить. Привіталася вона, сіла коло розбійника. Іван теж присів собі до дівчини з другого боку. А той розізлився та й каже:
– Як ти смієш сідати коло неї?
– Вона – дівчина, а не твоя жінка. Якщо можна тобі, можна і мені. Отаман аж затрясся від злості.
– Ану, не говори так, бо зараз тебе не є на світі…
– Ще не раз тобі треба народитися, аби ти мене поборов.
Ідуть вони боротися.
– Як хочеш боротися? Шаблями рубатися чи розшибатися? – звідає розбійник.
– А ти як хочеш?
Той велетенський горіх від землі на один метр був цілий, а вище – росоха-двійка розходилася.
– Будемо крізь цю росоху ключки тягнути.
І подали собі руки. Іван затис розбійникову руку, смикнув так, що вирвав її з плеча.
Ураз на горіх прилетіла й сіла ціла хмара гавранів. Колишеться і кранкає.
Хлопець кинув руку гавранам.
Розбійник подав другу руку. Іван потягнув, смикнув і вирвав з плеча й другу. Тут же кинув гавранам. Ружа Іван відрубав голову розбійника і разом з трупом кинув диким птахам. Птахи все з їли – і кістки не залишилося.
Дівчина сфотографувала, як Іван бореться з головним розбійником. А циганисько так налякався, ще гірше почорнів…
Коли з розбійником Іван розрахувався, пішов до палацу.
– Іду глянути, хто там живе. Я повернуся швидко, а ви мене тут чекайте.
Зайшов Іван до палати. Ще ніколи, ніде не видів такого прекрасного, такого великого будинку. Довго, дуже довго треба ходити, щоб все оглянути.
Ходить по коридорах, чує жіночий голос. Відчинив двері і видить: співають три прекрасні дівчини. Глянули вони на Івана і здивувалися:
– Звідки ти? З-під землі вийшов чи крізь вікно до нас залетів?
– Я зайшов крізь двері, як всі люди ходять.
– Як ти міг зайти? Двері вартує розбійник, що найстарший на цілому світі.
– Розбійника вже нема. Він нікого більше не заставить лазити на колінах. А ви що тут чините?
– Ми царські дочки. Нас розбійник викрав і поробив своїми кухарками. Мусимо йому і його компанії варити їсти.
Дівчата погостили хлопця, бо уже був голодний.
– Сідай, швидко їж і тікай, бо зараз тут буде компанія, вона погубить тебе.
Ружа Іван сів за стіл, швидко пообідав, покликав з-під горіха прекрасну дівчину і завів її до кімнати, де були три сестри.
– Залишайтеся тут до того часу, поки я не розрахуюся з розбійниками. Але у вікна не дивіться.
Циганина Іван прогнав, сам сів на крицевий стілець. На стільці завжди вартував найстарший розбійник.
Недовго чекав. Ураз затрубили горни, з’явилася перша компанія розбійників. Попереду йде капітан, а збоку горніст. Коли компанія була недалеко від горіха, капітан втямив, що на сталевому стільці сидить не головний розбійник. Капітан дав команду:
– Стій! Я виджу, що під горіхом чужа людина… Що будемо чинити?
Радяться, радяться і дорадилися стріляти з рушниць, щоб чужого вбити.
Капітан дав команду:
– Вогонь!
Розбійники стріляють до Івана, а той спокійно сидить, бо кулі від нього відскакують, як горох від стіни. Довго стріляли, а хлопець хоч би рухнувся.
– Хлопці, біда! – говорить капітан, бо видить, що того кулі не беруть.
А гаврання на деревах каркає, каркає.
Коли вже достатньо настрілялися, Іван гукнув:
– Та чи вже ви досить наплювалися?
І кинув шаблею.
– Шабле, рубай!
І вистрілив:
– Рушнице, бий!
Минула хвилина, всі мертвими впали на землю.
Вороння тільки зашуміло, загуділо, сіло на трупи і почало їх рвати. Аж потемніло довкола від хижих птиць. Поїли трупи так, що і краплі крові не залишилося. Ще їли б. Та вже нема чого.
Ружа Іван сидить під горіхом і чекає іншої компанії. Та недовго чекав Затрубили горни, з явилася нова розбійнича хижа громада. Попереду йде капітан, а збоку горніст. Коли розбійники були недалеко від горіха, капітан втямив, що на крицевому стільці сидить чужий. І дав команду: Стій! Я виджу під горіхом чужого чоловіка. Що будемо чинити?
Радилися й дорадилися стріляти. Тут капітан дав команду:
– Вогонь!
І полетіли кулі в хлопця. Та кулі відскакують, як горох від стіни Довго стріляли, а Іван сидів собі спокійно на стільці.
– Хлопці, біда! – каже капітан. – Цього кулі не беруть.
А ворони на деревах тільки кранкають та кранкають, бо чекають поживу.
Коли настрілялися, хлопець гукнув:
– Ви досить уже наплювалися?
І кинув шаблею:
– Шабле, рубай!
І вистрілив:
– Рушнице, бий усіх!
І протягом одної хвилини всі вороги Ружі Івана впали на землю. Вороння зашуміло, загуділо та й полетіло на трупи. Стемніло довкола, так багато їх було. Поїли ворони мертвих, ніде і краплі крові не залишили.
Ружа Іван чекав. Затрубили горни, показалася третя компанія. Попереду капітан, збоку горніст. Коли розбійники були недалеко від горіха, капітан втямив, що на стільці вартує не їх старший. Дав команду:
– Стій! Я виджу, що під горіхом чужа душа. Що будемо чинити?
Дорадилися, що будуть стріляти. Капітан крикнув:
– Вогонь!
І почали стріляти в Івана. А кулі відскакують, як горох від стіни. Довго стріляли, та хлопець спокійно сидів на стільці.
– Хлопці, біда! – каже капітан.&nb