Давним-давно жили два брати. Один був багатий, а другого малі діти обсіли, і він бідно жив. Брат, що у розкошах плавав, перед бідним браму замикав, щоб той не переступав порога, не просив їсти.
Рятував бідних від голодної смерті ліс.
Найстарший син бідного, Петро, вмів добре гриби збирати, й мати часто посилала його до лісу. Піде він, назбирає кошик грибів, назбирає сухих дров і несе додому. Але одного разу Петро ходив-ходив по лісу і нічого не знайшов. З чим іти додому? Шукає ще. Шукав-шукав і знайшов у траві гніздо, а в гнізді золоте яєчко.
Прийшов Петро додому, говорить мамі:
– Не назбирав я грибів, лише одне яєчко знайшов.
Зітхнула мати та й каже:
– Я тобі зварю його, синку.
Він говорить:
– У мене є ще два братчики й сестричка, а яєчко таке манюсіньке – одному нема що їсти.
Озивається тато:
– Звари, най він сам проковтне. Він находився по лісу, а ці вдома були.
Мати зварила пташине яєчко. Петро його проковтнув і пішов спати.
І сталося щось дивовижне. Де він сяде, там – гроші, де ляже, там – гроші; чи він заплакав, чи засміявся – все гроші йому з рота випадали.
Від того дня став бідний брат виживати з біди. Вже має що їсти, зачав будуватися, купив худобу, купив поля, а за сином все гроші й гроші.
А старший брат був дуже заздрісний. Довідався він, звідки брат бере гроші, приходить до нього й каже:
– Брате, твій син – не людина. Він ходив лісами і там заключив з чортами спілку – продав їм душу. Коли не хочеш мати якої біди, то заведи його в ліс і прив'яжи до дерева.
Батько говорить:
– Та як дитину вести в ліс? Він мене з біди вибив, мені стало добре жити – поміч маю, а ти радиш прив'язати його до дерева!
– Веди його геть! Він тебе до загибелі доведе. Пропадеш. А коли сам не зробиш, то тебе і його люди вб'ють.
Плаче тато за сином, мама плаче – він уже зрослий хлопець, файний такий, розвинутий. Каже Петро:
– Тату, не журіться. Хоче стрий, аби та мене стратив, то відведи в ліс – будеш менше біди мати. Я не пропаду. Коли бог не видасть, то свиня мене не з'їсть.
Пішли вони в ліс. Мовить син:
– Ну, тату, дери липу, роби з лика шнур, прив'язуй мене до дуба.
Тато каже:
– Синку, я цього ніколи не зроблю.
– Ну, то я від вас піду, тату, аби стрий не набігав на нашу хату, не накликав на вас біди. Буду ходити по лісах, і що мене чекає, те й буде.
Пообіймав тата, поцілував, попрощався й пішов у один бік, а тато в другий.
Іде тато додому плачучи – світа не видить, згорбився весь. Прийшов додому, зникли худоба, нова хата – застав бідну стару хатину й ті самі злидні, що були.
Зітхнув гірко батько:
– Ой недобре я зробив, що брата послухав!
А син ішов-ішов лісом та й вийшов на лісову дорогу. Здибав він на тій дорозі Лісову Царівну. Зупиняє вона хлопця й каже:
– Тобі, легеню, здається, ніби ти недавно тут, а ти вже ходиш лісами кілька років. Тобі добре отак ходити, а твій батько і вся родина в тяжких злиднях.
– Не може такого бути. Мій тато багато живе.
– Ану, піди ти й подивися. Твій стрий довів його до убозтва. Застрель стрия або зітни йому голову, бо він і татові жити не дасть, і твоїй родині.
– А хто ти така, що все знаєш?
– Тобі ще рано знати.
– Відкрий обличчя, най тебе бачу.
– Відкрию і побачиш його, але спершу йди до батька й поможи йому.
Він питає: – А де ж я тебе зустріти маю?
– На оцій дорозі, біля цього самого куща. Коли повернешся з дому, тут буде велике роздоріжжя, а кущ виросте великий і рясно зацвіте. Прийдеш, свиснеш, і я тобі покажуся.
Пішов Петро дороги додому шукати. Ішов-ішов лісом, звернув на одну дорогу, на другу – не туди. Ходив він, ходив, але надлетіла сорока, заскреготала:
– Чі-че, чоловіче, що ти тут робиш?
– Блуджу по лісі.
– Не блуди, а йди. Твій тато на смертній постелі лежить, поспішай, аби-с його ще живого застав.
– Та справ мене, куди йти.
Впустила сорока з крила перо й каже:
– На тобі моє перо. За ним прийдеш до свого дому.
Подякував Петро сороці й з пером у руці йде додому та й думає: «Чи то правда, чи неправда, що вдома така біда, коли я їх з великим маєтком лишав? А чого тато захорував[1]?» З такими гадками добився до села, та й не пізнає подвір’я, де він народився,– хатина в землю западається. Увійшов до хати – батько лежить на ліжку такий чорний, як земля, мати в подертому, їсти нема що, брати й сестра порозходилися по світах. Мати вклякла перед ним на коліна та й проситься:
– Царю дорогий, не роби хоч нам зла, бо ми не годні із злиднів вилізти.
Він тоді каже:
– Мамо, я не цар, я ваш син.
Мати заплакала, заломила руки, тато, хоч і немічний, схопився з постелі й каже:
– Сину, я того так хворію, бо думав, що ти неживий. Тепер, коли ти прийшов, я, може, своє здоров'я визіскаю[2]. Дивися: коли я тебе відвів у ліс – все в нас зникло. До нас прийшли ще тяжчі злидні, як були. Я вже дивився на той світ більше, ніж на цей, а тепер відчуваю, що сила до мене вертається.
Приніс Петро батькові й матері повечеряти, полягали спати, а вранці всі встають молоді й здорові і хати не впізнають. Вернулося їм усе багатство, хата нова, сад розвився – цвіте, краса навколо, їсти є, що душа забагне. Син тоді каже:
– Тепер я, тату й мамо, відходжу від вас, бо знайшов собі наречену і йду туди, де її залишив.
Батько плаче:
– Ти підеш, а лихо знову нас обсяде.
Він каже:
– Ні, тоді ти мене відвів, а тепер я сам їду. А стрийові очі вже сили не мають. Коли стрий прийде на наше подвір'я, то відітни йому голову або дай трійла[3], аби більше зла не чинив нікому.
А багатий стрий спав допізна. Коли прокинувся, виглянув у вікно й почав кричати:
– Коли мій брат за одну ніч знову перевищив мене, то я піду й повішуся!
Так він і зробив. Тут зчинилася страшна буря, що аж стодолу перевернуло. Піднялися вріст кропива та бур'яни.
Петро повернувся до лісу, зустрів Лісову Царівну, одружився з нею і став Лісовим Царем.
Вони й тепер живуть і постолом добро возять. А нам треба працювати, аби все мати.
[1] Захорував – захворів. [2] Визіскаю – відшукаю, поправлю. [3] Трійло – отрута.