Був один чемний хлопчик. Якось знайшов він абрикосову кісточку, показав мамі й питає:
– Матусю, що мені робити з цією кісточкою. Розлущити й з’їсти чи посадити?
– Ні, не розлущуй,– порадила мама,– а візьми посади в землю й полий. Кісточка зійде. Ти доглядатимеш саджанець, з нього виросте велике дерево і вродить воно багато абрикосів, і ти ласуватимеш ними досхочу.
Послухався хлопчик мами, взяв кісточку, посадив у землю, полив гарненько й сказав:
– Якщо ти, кісточко, до мого приходу не зійдеш, я вигребу тебе, розлущу й з’їм.
Минув якийсь час. Приходить хлопчик на те місце, а кісточка вже зійшла. Побачив саджанця й радий-радесенький побіг до мами.
– Матусю, наша кісточка деревцем стала! Я зараз вирву його, зроблю собі кийка та цурку і матиму чим бавитися.
– Не виривай деревця,– сказала мама,– а дай йому водички. Воно виросте і віддячить тобі абрикосами.
Пішов хлопчик, полив деревце й каже йому:
– Якщо ти, саджанцю, до мого приходу не станеш деревом, я вирву тебе з коренем і викину геть.
Минуло ще трохи часу. Приходить хлопчик, а саджанець уже став великим гіллястим деревом. Полив він те дерево й каже:
– Якщо ти, дерево, до мого приходу не вкриєшся плодами, я порубаю тебе на дрова й спалю в печі.
Через якийсь час приходить, а дерево вже все в плодах. Зрадів хлопчик, виліз на гілляку й ласує.
А неподалік жила відьма. Перекинулася вона на підсліпувату бабу, взяла на плечі торбу, а в руку ціпок і йде дорогою. Аж бачить, хлопчик абрикосами ласує. Стала вона й міркує собі: «Коли зведу зі світу цього хлопчика, дерево стане моїм, і я сама ласуватиму абрикосами, скільки хочу».
Подумала так і каже хлопчикові:
– Онучку, йду я з далекої дороги, і так мені в горлі пересохло, що аж умліваю. Мабуть, остання моя мить надходить. Дай мені трішки абрикосів, душу перед смертю закропити.
Натрусив хлопчик абрикосів і каже:
– Збирайте, бабусю, їжте на здоров’я!
– Ой, онучку,– каже відьма,– я стара немічна баба, очі мої не бачать, руки трусяться. Якщо ти не злізеш і не подаси мені, я сама не позбираю.
Зліз хлопчик з дерева, позбирав абрикоси й подав бабусі. А відьма хап його за руку – і в торбу. Завдала собі на плечі, і тільки її й бачили.
Прийшла додому, поклала торбу в куток, кинула в казан лою й розпалила вогонь.
Та поки відьма поралася коло вогню, хлопчик нишком прорвав торбу, вислизнув з хати й виліз на тополю.
Відьма до торби, а торба порожня. Вона сюди, вона туди, а малого й сліду нема.
– Внучку, агов, куди ти пішов? – гукає.
А хлопчик з тополі:
– Я тут, відьмо! Задери голову та розплющ очі, то й побачиш, де я.
Уздріла відьма, що хлопчина виліз на найвищу тополю, й не знає, як його звідти зманити.
– Онучку, як же ти там опинився? – питає.
– Розпік до червоного залізну лопату, сів зверху й полетів.
– Ой, та це ж так просто! – зраділа відьма, розпекла залізну лопату, сіла зверху і спеклася.
Отак мудрий хлопчина і себе, і дерево своє од відьми врятував і надалі став обачніший.
І зажили вони з мамою в щасті й достатку.