В одному селі, що сховалося поміж гір, жила собі бідна вдова і мала вона синочка-єдиначка, якого звали Юрком. Сиділи вони в старенькій халупці край села, аж під самим лісом. Халупка, шматочок городу та лісова грушка-дичка – ото було й усе їхнє господарство. На городі порпалося кілька курочок, а на межі пасла старенька вдовиця свою кізку. Звісно, з того маєтку не могли вони прожити, а тому мусив Юрко працювати.
Ще зрана, коли тільки сонечко починало заглядати з-поза гір у вікна халупки,– виходив він на село, зганяв зі всіх обор корови та й гнав їх на пашу – найчастіше на «Кам'яне Поле».
А була то розложиста площина далеко за селом, в горах; поросла низькою травицею, а по ній ген-ген скрізь розкидано гранітові каменюки, що вкривали всю долину – куди око сягало – аж по самісінький чорний ліс, що тую площину оточував.
Було те поле найулюбленіше Юркове місце ще змалечку, тільки що раніш він сам там боявся. Удень не приходив туди ніхто, лише вночі прокрадалися постаті пачкарів, бо-ж було Кам'яне Поле на самому кордоні. І той чорний ліс, що його оточував, належав уже до сусіднього королівства. Покійний Юрків тато часами на тім полі орав, аж поки його не вбило деревом. Був бо він не хліборобом, а дроворубом, а вже звісно, що не багато з тих, хто дерева рубає, помирають на соломі…
Проживав там, у тих горах такий собі дідок. Збирав він усяке зілля, живився різним корінням й частенько приходив до Юрка, коли перед полуднем весело вигравало сонечко. Сідав дідусь коло Юрка на камені, старі кістки свої грів на сонці й оповідав малому всячину.
– Дідуню, чому ви не живете проміж людей, а увесь час перебуваєте у лісі? Дідуню, чи то правда, що ви сходили увесь світ? А чи бували ж ви й у столиці? Ото ж мабуть там гарно?..
Дідусь тільки всміхався беззубими устами й відповідав:
– Ну, що б уже там цілий світ,– то ні, того не скажу; але сходив таки чималий, шматок світа!..
А в столиці?.. Повір мені, хлопче, ти швидко б втік звідти. Там люди проживають по кам'яних клітках і ходять понад головами один у одного. Аж тобі потилиця заболить, коли ти схочеш розглянути вершки будівель. Так само мешкають ті люди й попід землею, по вогких сутеренах, діти-ж їхні граються в чорних, глибоких дворах, немов на дні колодязя, а про сонце знають тільки з казок. Отже тобі далеко тут ліпше; ти молодий і веселий, чого-ж тобі ще треба?
– Але-ж, дідусю, ми з мамою такі бідні,– зітхав Юрко.
– І зовсім ви не бідні, що це ти надумався?
– Всі те говорять. Навіть сам староста казав, що ми – обдерта голота.
– Та нехай собі говорить, хлопчику! А ти поглянь навколо, все-ж то твоє: і сонце, що до нас усміхається; пташки, що нам співають; коники, що сюрчать у траві; ліс, а хоч би й це Кам'яне Поле – чиє-ж воно, га?
– Моє, моє! – засміявся хлопчик і не знать, де й подівся його смуток. Пострибав він завернути Чорну корову, щоб десь далеко не зайшла, а дідусь тимчасом пішов до лісу збирати свої коріння. Так вони розмовляли щоденно, і було їм весело.
Та ж от сталося, що король цієї землі розпочав війну з другим королем, та ще й не через що інше, як саме за те Кам'яне Поле.
Нічого там не росло, нікому воно не було потрібне, але-ж все-таки кожному кортіло ним володіти, такі вже нападають примхи на королів!
Почало туди йти військо; багато людей повбивали,– а все ще не було видко кінця тій суперечці. А тільки обидва королі так розпалилися, що позбирали останніх своїх вояків й готувалися до рішучого бойовища.
Про все те ніхто нічого в горах не знав, а найменше – Юрко. Пас і далі своїх корів на Кам'яному Полі і думав, дурненький, що те все – його.
Перед самим початком головного бою прийшли до короля його князі з тої землі, де було Юркове село, та й кажуть, що мусить король пообіцяти богам якусь офіру, коли хоче мати перемогу; бо інакше заберуть його воріженьки голими руками.
Король вже й раніш був дуже настрашений,– отож тепер перелякався вкінець і пообіцяв щось офірувати. Але ж був він дуже зажерливий і найохотніше роздавав те, що йому не належало. Так отож, на другий день пообіцяв та ще й урочисто перед всім військом заприсягнув, що, коли дадуть боги йому перемогу, то він офірує їм голову, яку здибає першу на тім Кам'янім Полі. Князі покрутили на те носами: що – мовляв – користі з тої голови? Але ж мусили задовільнитися й з того.
І от, почалося бойовище. Сила молодого юнацтва загинуло, а таки-ж нарешті той король переміг. От було радощів та веселощів! Увесь народ страшенно тішився, а вже король – то найбільше.
Коли вже вертали додому, закортіло королеві, подивитися на те, що він собі здобув. Тоді подалися всі князі в гори, поглянули на Кам'яне Поле, що дуже їм сподобалося; звеліли повиймати пограничні стовпи, й почали спускатися в долину.
Було це вдосвіта. Юрко гнав корови на пашу, сидячи верхи на добрячому бичкові, немов на коні, а череда йшла за ним. Кожна корова мала на в'язах дзвоник, як те заведено в гірських місцевостях. Весело виблискувало сонечко, шпак на сосні при дорозі висвистував, дзвіночки дзвонили, а Юрко затяг пісеньки. Коли це бачить – проти нього з гори посувається невиданий похід: блискучі в цяцькованих одежах пани на таких-же цяцькованих конях, поперед них сурмачі сурмлять, бубни торохтять. Юрко ввічливо вступив з дороги; зобгав в руці свого бриля й очікував, коли його поминуть. Аж ось передній верхівець спинився проти нього та й каже:
– Дуже мені шкода, що ти мусиш померти. Але ж я того змінити не можу, бо ж пан король великою присягою заприсягнув, що першу голову, яку здибає на цім полі, обітує богам.
А король тільки головою киває на тую мову:
– Так, так; заприсягнув, зобов'язався присягою!..
Юрко отетерів. Але вже його з бичка стягли, спутали й припнули до кінського сідла.
Підплигує Юрко на коні, шпак на сосні свистить, сурмачі грають, бубни б'ють,– тільки Юрко вже не співає.
В'їхали в село. Собаки гавкають, мало не казяться; гірські люди з роззявленими ротами дивляться на незвичайний похід. Всі дивуються, що б то таке Юрко учинив, що його ведуть на ретязі. А місцевий староста ще й гукає:
– А що? Чи я ж не казав, що нічого путнього з цього хлопчиська не вийде!?
Коли це Юркова ненька кинулась за походом; плаче, ридає, ошаліла з розпуки та одчаю, слізьми умивається:
– І куди ж це тебе ведуть, моя дитино? – побивається сердешна.
А як вже почула, що хотять відрубати йому голову,– то так заголосила; молить, короля за ноги хапає:
– Ясновельможний королю! Нащо ти відбираєш у мене єдину дитину, підпору моєї старості? Змилуйся, пане милостивий!..
Король розпачливо оглянувся.
– Не слід тобі, паніматко, так побиватись,– відповів один з близьких до нього панів,– пан король дав величну обітницю.
– Отож-то, учинив я велику обітницю; нічого вже не можна зробити, паніматко! – промовив й король.
– Навіть пан король нічого не може тобі допомогти, хоча й болить його серце з твоєї біди,– сказав знову той пан.
– Так, так; не можу тобі допомогти, хоча й болить моє серце,– сумним голосом виводив король і собі, й поїхав далі побіля зомлілої вдовиці. Тільки вже сусіди відтягли її, непритомну, з-під конячих копит.
А похід поїхав собі далі, на другий кінець села, що, мов гадина, повилося понад узгір’ям; поїхав далі до столиці, щоб там з учтою офірувати богам обіцяну голову…
Дарма чекав дідусь Юрка на Кам'яному Полі. Чекав, чекав, вже й сонце почало на відпочинок за ліс сідати, а Юрка все немає.
– Що ж це таке з тим хлопцем трапилось? – сам собі старий міркує. Та й подався на село до Юркової неньки. Почувши, що сталося, попрохав все якнайдокладніше йому розповісти; вислухав спокійно, нічого не нарікав; мовчить, тільки головою покивує та міркує. Потім узяв ґерлиґу та враз і пішов собі геть.
– Зостаньтесь бо у нас, дідусю,– умовляла його заплакана вдова.– Куди йдете на ніч?
Але ж він на те не пристав й швиденько відійшов. Тільки пішов не вгору – до лісу, а – долиною, помандрував селом. Коло кожної хатини нападали на нього пси-дозорці: коли один проводжав його шаленим гавканням аж до другої оселі, то враз відтіль вискакував другий. Так він і перейшов усе село, ні на що не зважаючи. І хто б таки звертав увагу на собаку, коли поспішає, щоб виконати добре діло?!..
Цілу ніч не спинявся, але ж, як треба було спускатися все з гори в долину – то йшов добре. І коли встало сонце з рожевої постелі, то побачило воно його далеко на білому, рівному битому шляху.
– Ну, ну! Докажіть ще свого, мої старі ноги! – міркував дідусь, коли вже углядів на обрії місто із зубчастими мурами, сотки веж та шпилів.– Отак, хлопче! Хотів ти побачити столицю, стільки тією думкою тішився, ну, от тепер і побачив. А хто б сказав, що й я знову буду на неї дивитись? – думав старий.
Над брамою маяли прапори; будинки було прикрашено ялинками та квітками, по вулицях повно люду, мов велика річка пливе. Всі міщани дуже тішились, сподіваючись урочистого свята перемоги, під час якого буде віддано богам обіцяну молоду голову. Розмовляли про те, що видалась така добра година на свято, хіба що трохи парко, але ж з-за такого дива можна й не зважати на спеку…
Дідусь слухав ті розмови й згадував, як там, в горах, стара мати рве на собі сиве волосся та ламлє з горя натруджені руки; однак не гнівався він на тих людців, лише усміхався, усміхався лагідно з людської глупоти.
Людська хвиля донесла його на площу. Там було розставлено військо чотирьохкутником, посеред якого стояв високий поміст. Було то не звичайне підвищення, але чудово оздоблений поміст обітований, помальований червоною фарбою, з широкими сходами нагору, килимами вистеленими. А там, нагорі, на престолі сидів король зі своїм почотом.
– Пусти мене туди в осередок, вояче; мушу щось негайно розповісти королеві,– підлещувався дідусь до одного вусатого вояка.
– Тю на тебе! Та як же так можна?! – відповів вояк,– я на те не насмію, старче, бо не велено туди нікого пускати.
Пішов старий до другого – та сама відповідь. Та вже, коли обійшов мало не всіх, побачив одного молодого вояка з ласкавим обличчям.
– Гей, юначе! Не хотіли мене там пропустити до середини, а я мушу справді негайно про одну річ короля повідомити. Послухай сюди! Піди лишень сам до пана короля, бачиш, по отих сходах нагору, та й скажи йому, що коли не хоче він взяти на душу гріха великого, то нехай трішки зачекає з своєю обітницею.
– От такої! Хіба ж мене пустить до тих сходів король, хоч би й як добре я те йому переказав?! – відповів парубок,– Ні, вже краще йди сам та й розказуй, що хочеш!
І пустив дідуся всередину.
Все вже було зготовлено, тільки починати. Юрко стояв блідий біля стовпа. Ціле місто з цікавістю подивлялось на дивовижне видовище. І хто ж міг бути задоволеним, коли побачив дідуся, що йшов розчищеним шляхом просто до королівського трону та, вимахуючи голими руками, кричав, щоб його почекали. Всі зрозуміли, що він має щось сказати. Але що ж там вже казати? Уже все зроблено, як слід! І чого тільки чекає кат? І нащо того діда пропустили вояки?!
А тим часом дідусь уже перед королем.
– Нащо хочеш, королю, зламати свою присягу? Усе ж військо чуло, коли ти урочисто пообіцяв богам, що віддаси в офіру першу голову, яку здибаєш після перемоги?
Король звівся з місця й жахливо поглядав то на одного, то на другого, аж поки один з міністрів гостро промовив:
– Все по правді хоче пан король вчинити, а ти, довгобородий, нащо нас затримуєш? Ото ж ти чогось там галасував: «почекайте, почекайте!?»
– Так, так і я хочу виконати все по правді як пообіцяв, а ти, бач, нас затримуєш,– проказав і король.
– Не виконаєш ти обітниці, хочеш ошукати богів,– суворо знизав старий плечима.– Хіба-ж то була не голова того бичка, що на ньому їхав пастушок, яку ти першу углядів?
– Правда твоя! Була то бичкова голова,– схопився за те радісно вищий з князів, що стояв тут близенько.– Принаймні з бичка буде князям бенкет, а що б ми робили з Юрковою головою?
Але невдоволена юрба загула, коли відвели Юрка геть. І так ті люди розгнівались, що довелося воякам своїми сокирами хлопця з дідусем охороняти, аж поки вивели їх за браму, бо натовп міг би їх забити камінням. Таке могло б бути величне свято, а якийсь там дід зіпсував!.. Та тільки ж дідусь і тут не гнівався, лише лагідно усміхався з тієї людської глупоти…
Прийшли вони потім додому, до своїх гір, та вже й не питайте, як радісно вітала їх ненька!..
Тим часом вояки знайшли того бичка, що на ньому стільки разів сидів Юрко, і, як на зло, був то бичок старостин! Люди вже на те свято не пішли, бо відбулося воно аж через три дні. Але свято було дуже урочисте, ще й досі про нього розповідають!..
Правда, офірували богам обіцяну бичкову голову, адже ж то богам все однаково,– чи бичача чи людська…
А Юрко після того зостався господарити з своєю матінкою. Знову пасе він корови на Кам'яному Полі; знову щоденно розмовляє там з дідусем, але вже більш старого не розпитує:
– Чому ви, дідусю, увесь час в лісі проживаєте, та чому не ходите між люди?!..